в) позови щодо будь-якої професійної або комерційної діяльно­сті дипломатичного агента у державі перебування, що виконується за межами його офіційних функцій.

Нарешті, у міжнародному праві інколи використовується і таке поняття, як Імунітет від юрисдикції держави перебування, підґрун­тям якого слугує принцип «Par in parem non habet jitrisdictionem», зміст його зводиться до того, що не тільки судова, а й адміністра­тивна юрисдикція певної держави не застосовується до диплома­тичного агента у випадках, коли:

• він згідно з конкретною міжнародною угодою прямо заявив, Що у відповідному випадку він діє саме як агент акредитуючої Держави;

• шкода спричинена особі внаслідок випадку, що мав місце під час виконання цим агентом своїх службових обов'язків.

Лив.¹ Міжнародне приватне прано. Актуальні проблеми.- С. 133.

».; Ануфриева Л. П. Цит. праця. С. 100.

;84

185

Таким чином, імунітети держави становлять підвалини як між­державних відносин, так і відносин держав з іншими суб'єктами міжнародного права, захищаючи суверенітет держав, їх рівність та незалежність. Проте, якщо держава користуватиметься зазначени­ми імунітетами у сфері міжнародного приватного права, то будь-які відносини з нею інших суб'єктів МПрП стають неможливими внаслідок недотримання головних постулатів міжнародного при­ватного права - рівності сторін та змагальності у цивільному про­цесі. Тим часом, придбаючи власність за кордоном для своїх пред­ставництв, укладаючи угоди з іноземними юридичними та фізич­ними особами, успадковуючи за кордоном майно і т. ін., держава de facto стае суб'єктом міжнародного приватного права. У всіх на­ведених випадках, на думку В. В. Гаврилова, державу слід розгля­дати як особливий суб'єкт права, а не ототожнювати її, як пропо­нують деякі дослідники, з юридичною особою¹.

3. Яким же чином можливо розв'язати зазначену вище супереч­ність? Загальним принципом її вирішення є урівняння правового статусу суб'єктів міжнародного приватного права за рахунок того, що держава у відповідних відносинах втрачає право посилатись на свої імунітети. Зазвичай це робиться у кожному окремому ви­падку (ad hoc) шляхом надання державою зтоди на підпорядку­вання іноземному праву згідно з прямою заявою про це, яку ро­бить компетентний представник цієї держави у формі, що вимага­ється відповідним національним законодавством. До речі, форми зазначеної згоди держави можуть бути різними. Наприклад, згідно з розділом б Гарантійної структурної угоди між Урядом України та Експортно-імпортним Банком США від 10.05.1995 p., яку було ратифіковано Законом України від 14.07.1995р.², нашою держа­вою була надана згода на розгляд можливих спорів, що виплива­ють з ціє.ї Угоди, у будь-якому федеральному суді США.

Це - так звана концепція абсолютного імунітету. X. Шак вва­жає, що притаманне цій концепції привілейоване становище дер­жав після Другої світової війни втратило своє виправдання відпо­відно до того, як держави все інтенсивніше почали здійснювати господарську діяльність на іноземних ринках³.

---

Див.: ГакрІІ.юв В. В. Цит. праця.- С. 104. " Див : Закони України. Том 9 - С. ! 68.

"' Див.: Шак X. Международное Іражданское процес су альное право: Учебник / Пер. с нем..-M.: БЕК, 2001.-С. 69.

186

Неузгодженість концепції абсолютного імунітету з вимогами щодо рівності сторін та змагальності обумовили виникнення на­прикінці XIX ст. більш гнучкої доктрини - доктрини функціо­нального (або обмеженого) імунітету.

У зв'язку з цим X. Шак зауважив, що тепер майже повсюдно за­кріпилось уявлення про обмежений імунітет, так що можна навіть сперечатися про те, чи є імунітет іноземних держав все ще принци­пом чи вже тільки винятком'. Зміст зазначеної доктрини полягає в тому, що коли держава здійснює комерційну або іншу приватнопра­вову діяльність, вона тим самим втрачає право за вимогами, які з цієї діяльності випливають, посилатися на свої імунітети. На цей час дана доктрина відтворена у багатьох національних законах про імунітети іноземних держав, зокрема у США (1976), Великій Бри­танії (1978), Сінгапурі (1979), Канаді (1981), Австралії (1981), Паки­стані (1981), Південне-Африканській Республіці (1981) тощо. Як зазначається, законодавство цих держав виходить з того, що необ­хідно захищати інтереси фізичних і юридичних осіб які вступають у цивільно-правові відносини з іноземною державою .

4. Тенденція щодо обмеження імунітету держав у міжнародно­му приватному праві знайшла своє відображення і на універсаль­ному рівні.

Ще 1926р. у Брюсселі було підписано Міжнародну конвенцію про уніфікацію деяких правил щодо імунітету державних морських суден (набула чинності 8.01.1937р.). За нею морські судна, що на­лежать державі або експлуатуються нею, вантажі, що перевозяться на таких суднах, стосовно вимог щодо операцій цих суден та ванта­жів, що перевозяться, підкоряються тому ж режиму власності і не­суть ті ж зобов'язання, що і приватні судна і вантажі. До неї 24.05.1934 р. було прийнято спеціальний Додатковий протокол.

Більш поширеною є Європейська конвенція про імунітет дер­жав від 16,05.1972р., що набула чинності 11.06.1976р.³ За нею Імунітет не визнається у випадках, коли:

• іноземна держава відмовилась від своїх імунітетів;

• вона сама звернулась з позовом до суду;

Див.: Шак X. Международное гражданское процессуальное прано- Учебник .' Пер. с нем..- М.: БЕК, 2001.- С. 69.

; Див.: Международное частное право: Краткий курс- С. 86.

Див.: Международное частное право. (Действующие нормативные акты). М.: Ин-т межлунар. права и -экономики, 1999.- С. 66-80.

187

• спір виник у зв язку 'і укладеним нею труловим контрактом;

• спір стосується нерухомого майна;

• позов заявлено у зв'язку з вимогами про відшкодування збитків;

• спір пов'язаний з охороною права промислової власності;

• етіір стосується діяльності, що отримала назву dti jure gestionis, тобто коли ця діяльність виконується бюро або агент­ством певної держави у державі суду, проте не як представниць­кими органами держави, а як приватними юридичними особами (наприклад, укладення державним бюро туристичних угод про відвідання його країни).

---

Україна в даних конвенціях участі не бере, хоча станом на 01.02.2003р. Брюссельська конвенція налічує вже 31 дсржаву-учасницю.

У доктрині зазначається, що в середині XX сторіччя інститут імунітету держав перетворився на одну з найбільш спірних про­блем як міжнародного публічного права, так і МПрП. У зв'язку з цим 1977 р. питання про імунітет держав було включено до про­грами роботи Комісії міжнародного права з метою підготовки проекту міжнародної конвенції. Проект статей «Юрисдикційні імунітети держав та їх власності» в 1991 р. було підготовлено і передано на розгляд Генеральної Асамблеї ООН. Незважаючи на те, шо спеціальною резолюцією цей Проект було схвалено, роз­біжності між державами стосовно ряду статей проекту призвели до того, що Комісія знову повертаєі ься до розгляду деяких його положень¹.

5. Концепцію абсолютного імунітету було відтворено і в коли­шньому законодавстві України (ст. 425 ЦК), за якою пред'явлення позову до іноземної держави, його забезпечення та застосування виконання на майно іноземної держави, що знаходиться в Україні, можливо лише за згодою компетентних органів відповідної держа­ви. Однак поступово у чинному законодавстві України почала ви­мальовуватись тенденція відходу від цієї концепції. Ще під час дії ст. 425 ЦК України 1963 р. було прийнято спеціальні норми, які не збігались із загальним правилом, встановленим цією статтею. Так, ст. 32 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991) перед бач алось, що у випадку, коли українська держава ви­ступає суб'єктом зазначеної діяльності, вона несе відповідальність

¹ Див.: Международное частное право; Учебник •' Пол ред. Г. К. Длїитрие-eafi.-C.251.

188

у чому ж обсязі і на тих же умовах, що й інші суб'єкти. У ст. 47 Кодексу торгового мореплавства України (1995) міститься прави­ло, .ш яким положення про арешт суден, які встановлені цим Ко­дексом, застосовується також до суден, що перебувають у держав­ній власності, коли вони займаються виключно комерційною діяльністю.

Своє логічне завершення ця тенденція знайшла в ст. ЗО Закону від 23.06.2005 p., де встановлено таке правило: до приватноправо­вих відносин з іноземним елементом за участю держави та юридич­них осіб публічного права застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом.

Контрольні запитання

1. Що розуміється під терміном «особистий статут юридичної особи»?

2. Які критерії встановлення «національності» юридичної осо­би Вам відомі?

3. У чому полягає особливість акціонерних товариств і яким чином регулюється їх правовий статус?

4. Чим пояснюється специфіка ТНК у сучасному МПрП?

5. У чому полягає сутність доктрини «функціонального» імуні­тету?

ВЛАСНІСТЬ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ

ПРАВІ

Глава 9 Власність та інвестиції

Право власності е не тільки головним інститутом речового пра­ва, а й центральним інститутом будь-якої правової системи взагалі, бо саме він визначає характер і особливості кожної з таких систем. Слід зауважити, що дане положення добре розуміла кодифікаційна комісія Наполеона, як, до речі, і сам імператор, котрі виходили з! того, що «власність є п'єдесталом свободи». Може, саме тим, що в «Цивільному кодексі французів» значну увагу приділено праву власності та засобам захисту цього права, пояснюється широке рецепіювання його положень в різних державах, яке, на думку до­слідників, можна навіть порівняти з рецепцією римського приват­ного права¹. Цим же пояснюється і важливість інститут)' права власності для міжнародного приватного права. Проте, за сучасних умов, деякі дослідники роблять висновок, згідно з яким хоча право власності здавна є однією з основних правових категорій для від­носин, шо регулюються МПрП, останнім часом цей інститут отримав «друге дихання» та нсзмірно більш широке розповсю­дження, ніж раніше, у зв'язку з переходом ряду держав до прин­ципів відкритості в організації суспільства й закономірного, вна­слідок цього, розширення географічної сфери, в межах якої здійс­нюється переміщення осіб, капіталів і послуг .

---

У доктрині зазначається, що велике економічне і практичне значення речового права у транскордонному русі товарів і у гро­шовому обігу призводить до можливості зіткнення великої кіль­кості діаметрально протилежних інтересів: поряд з партнерами за договором у відповідному регульованні можуть бути заінтересо­вані як кредитори, так і держава. Тому важко сформулювати єдину колізійну норму для всіх речових правових складів³.

¹ Див.: Харитонов Є. О.. Харитонова О. !. Рецепції приватного права: парадигма прогресу.- Кіровофад: Центрально-Українське видавництво. І999.-С. 132-134.

• Дин.: Ануфриева Л. /7. Цит. праця-С. 115.

'Див.: Кох X., Mti.'iiyc У., Вчпклер фон Моренфеяьс Л. Цит. праця,-С. 194.

190

8.1. Інститут права власності

1. Власність, на думку В. В. Гаврилова, є правом конкретних суб'єктів - окремих осіб або колективів — використовувати певні майнові об'єкти своєю владою і у своїх інтересах на підставі і в ме­жах встановленого в державі правопорядку¹. Отже, власність згідно з цим розумінням, виступає формою «присвоєння суб'єктом со­ціальних відносин результатів своєї діяльності». А комплекс норм, принципів, правил і установок, які мають захищати права і підтри­мувати інтереси власника, утворюють інститут права власності .

Право власності, як відомо, належить до категорії так званих абсолютних прав. Це означає, насамперед, що межею їх здійснен­ня може бути лише закон. Як зауважує у зв'язку з цим К. Хобер, право власності в остаточному підсумку визначається зовнішніми межами цього права, окреслити які уповноважена держава³. А вже в цих межах власник має право на свій розсуд вчинити щодо на­лежного йому майна будь-які дії, що не суперечать законові і не порушують прав І таких, що охороняються законом, інтересів ін­ших осіб . А з цього, своєю чергою, випливає, що всі інші особи повинні утримуватись від дій, які порушували б права та інтереси власників, тобто, власник має право виключити всіх інших осіб від використання своєї власності.

Виключною особливістю абсолютних прав є й те, що вони грун­туються на таких двох принципах:

• право слідування та

• право переваги.

Основою права слідування є презумпція, за якою право на річ «прикріплено» до самої речі, внаслідок чого при переміщенні речі права на неї слідують за самою річчю, яка, тим самим, стає уособ­ленням відповідного права. Тому, якщо річ украдено у власника, право на неї, проте, слідує за річчю точно так, як і у випадку доб­ровільної передачі прав на неї. Звідси якраз і випливає право переваги: вважається, шо власником речі є та особа, яка нею во­лодіє, доти, доки не буде доведено протилежне.

^ Див.: Гаврилов В. В. Цит. праця.- С. 130.

" Див.: МадіссоІІ В. В. Основи філософії приватного права: Навч. гтослбник.-К.: Школа, 2004.-С. 43, 71.

Див.: Хн&ер К. Защита права сойственности в России // Журнал междуна­родного частного права.- 2000,- № 1 (27].- С. 9.

---

Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України.- С. 168.

191

Право переваги мас ще один суттєвий аспект.

Оскільки абсолютні права виникають, як правило, незалежно від волі Інших осіб, вони мають перевагу перед відносними права­ми, що можуть виникнути лише внаслідок прямого або непрямого волевиявлення сторін (наприклад, сторін договору). Саме звідси, у випадку колізії абсолютного права з відносним, перше має перева­гу. Це означас, що коли на одну й ту саму річ заявлено дві вимоги, з яких одна заснована на абсолютному праві (шндікаційний позов, наприклад), а інша - на відносному (наприклад, невиконання зо­бов'язань за договором купівлі цієї речі добросовісним волода­рем), остання з вимог поступається першій, тобто завжди спочатку повинна бути розглянута перша із зазначених вимог.

2. За сучасними уявленнями, речі класифікуються на:

• матеріальні блага;

• продукти духовної творчості;

• особисті немайнові права;

• дії суб'єктів та

• результати таких дій.

Регулювання права власності на кожен із зазначених об'єктів має свої особливості. Ми торкнемося лише питань, пов'язаних з правом власності на таку категорію речей, як матеріальні блага. Проте, щоб мати змогу скласти стосовно цих питань належне уявлення, слід вказати ще на деякі класифікації речей, що мають значення з точки зору колізійного регулювання питань власності, оскільки, як прави­ло, для кожної з таких класифікацій у тому чи іншому правопорядку може бути встановлено різний режим правового регулювання.

3. По-перше, будь-яке національне законодавство знає розподіл речей за їх можливістю брати участь у цивільному обороті. За цим критерієм, речі поділяються на:

• вилучені з обороту;

• обмеженого обігу та

• вільного обігу.

Наркотичні речовини, наприклад, є речами, що вилучені з ци­вільного обороту, тоді як автотранспортні засоби, які вимагають державної реєстрації, є речами обмеженого обігу. Зрозуміло, що більшість речей належить до категорії речей вільного обігу.

4. Другою класифікацією речей є розподіл їх на рухомі і нерухомі. До рухомих речей належать такі, які можна вільно переміщувати у npotriopi. Нерухомими визнаються такі, що міцно пов'язані із земе­льною ділянкою, а також сама земельна ділянка. Іншими словами.

нерухомі речі вільно перемішувати у просіорі неможливо оез надмір­ного збитку їх призначенню. Правовий режим рухомих І нерухомих речей є різним. Причому режим нерухомих речей може буїи поши­рений законом і на такі речі, які фактично є рухомими (наприклад, повітряні та морські судна), проте підлягають державній реєстрації',

5. Певне значення може мати поділ речей на подільні і непо­дільні. Подільною визнається річ, внаслідок користування якою кожна її частина зберігає свої властивості цілого та не втрачає при цьому свого господарського призначення". У противному разі річ стає неподільною.

---

Смотрите также файлы

• Философия Силлабус.doc

• 26. Методика расчета численности работающих и площади ремонтной мастерской..doc

• Русские соотечественники в Иордании.pdf

• Понятие о сорняках и засорителях Лекция 4.docx

• Сборник ЭН-2.doc