Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17487
Скачиваний: 5
6. Суттєве значення, з точки .зору МПрП. має поділ речей на прості і складні. Якщо різнорідні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке визначається сутністю з'єднання, вони вважаються за одну річ3. Всі інші речі, з цієї точки зору, вважаються простими.
У складних 'речах з часів Стародавнього Риму розрізняють головну річ та приналежності до неї. Як зазначає О. А. Підопригора, головною річчю визнається самостійна річ, пов'язана з іншою річчю (приналежністю), що покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Цінність головної речі значно перевищує цінність приналежності4. Цей розподіл дав зміст цілому ряду цивільно-правових інститутів (таких, наприклад, як сервітут).
7. Серед багатьох інших класифікацій речей зазначимо ще їх поділ на споживні і неепоживні, який має певне значення у деяких сферах МПрП. Споживними визнаються речі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють своє існування в первісному стані, наприклад, харчові продукти, в той час як неепоживні призначені для неодноразового використання, зберігаючи при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.
Э.2. Колізійні питання права власності
Речовий статут взагалі та право власності зокрема містить широке коло питань, яке навряд чи можливо окреслити виключно. Головними з них є:
_ Див.: Кодифікація приватного {цивільного) права України ~ Див.: Там само. Див.- Там само.- Г. 145. 4 Див.: Там само,- С. 169.
С. 144.
193
• кваліфікація права власності (чи відомо правопорядку відповідної держави таке прано і якщо так, то яким є його зміст);
• порядок виникнення, зміни та припинення права власності;
• момент переходу права власності від однієї особи до Іншої (особливо у випадках, коли власність обтяжена правами інших осіб);
• охорона права власності (повернення майна, його використання, безпідставне збагачення внаслідок неправомірного використання чужих прав тощо).
В абсолютній більшості випадків право власності знаходить своє регулювання у цивільних кодексах держав, у спеціальних законах про власність або і в тих, і в інших одночасно. Зазначене регулювання не тільки не завжди збігається, але інколи є суттєво різним, внаслідок чого у праві власності з точки зору МПрГІ існує велика кількість колізійних питань.
1. Будь-якому законодавству відомий поділ речей за можливістю брати участь у цивільному обороті. Проте, зміст цього розподілу, тобто перелік речей у тій чи іншій класифікації, не завжди однаковий. Наприклад, земля (точніше, земельні ділянки) у більшості держав світу є предмегом вільного обігу, хоча існує певна кількість країн, де земля є предметом обмеженого обігу, а в деяких (як в Україні) вона практично вилучена ч обігу. З іншого боку, наркотичні засоби майже в усьому світі вилучені з цивільного обороту. Однак у деяких державах лист коки, наприклад, коли він є традиційним інгредієнтом, що використовується у національній кухні, не вилучається з обороту.
2. Загальновизнаним у законодавстві всіх держав світу є поділ речей на рухомі та нерухомі. Проте, і у цьому випадку категорії нерухомих речей не є ідентичною у різних правових системах. Наприклад, такі рухомі за своєю природою речі, як транспортні засоби (морські, річні, повітряні судна тощо) у ряді правопорядків розглядаються як речі обмеженого обігу, тоді як за законодавством Російської Федерації - як нерухомі речі.
Зазначена раніше презумпція стосовно «прикріплення» права до речі, а не до суб'єкта права, у випадках з нерухомістю набуває особливої актуальності. Повинно бути зрозумілим, що за відсутності такого «прикріплення» правовий статус нерухомості в певній державі мав би змінюватися у всіх випадках зміни національності господаря, що вкрай незручно з будь-якої точки зору. Тому питання з нерухомістю є об'єктом пильної уваги національних законодавців, особливо коли мова йде про гаку категорію нерухомості, як земельні ділянки.
194
3. У зв'язку з особливим характером нерухомості та її значимістю для кожної держави, досить гостро постають і такі питання, як встановлення дієздатності осіб щодо угод стосовно нерухомості та форми, якій така угода повинна підкорятись. (Вважаю, що не потребує спеціальних пояснень положення, за яким було б вкрай недоречним правовий статус нерухомості підкоряти одному національному законодавству, а питання дієздатності чи форму угод з нею - іншому.)
У всіх перелічених класифікаціях речі розподіляються на такі види, щодо яких присутньою є загальна публічно-правова зацікавленість держави місця знаходження речі, реалізуючи яку, держави і вводять ті чи інші спеціальні правила щодо регулювання відповідних статутних питань. Цим пояснюється застосування до всіх зазначених випадків правила lex rei sitae і подібне рішення національних законодавців витримало випробування як на тривалість, так і на загальність. У доктрині зазначається, що колізійна норма lex rei sitae видається основоположною і на перший погляд такою, що не викликає ускладнень у процесі застосування. Тому стосовно нерухомості вона здавна була загальновизнаною нормою звичаєвого права в абсолютній більшості країн1. Проте, попри перше враження, її застосування поєднане з труднощами, насамперед, у двох ситуаціях. По-перше, у випадках зміни місцезнаходження речі, коли наслідком цього стає зміна статуту. По-друге, іноземні інститути речового права можуть бути невідомими праву даної держави, а тому вони не завжди можуть застосовуватися або враховуватись без адаптації2.
Внаслідок цього щодо рухомих речей, що перебувають у вільному обігу, постають свої колізійні питання.
4. Так, при переміщенні рухомих речей з території однієї держави на територію іншої можуть постати питання, пов'язані з (а) законністю виникнення права власності та (б) щодо змісту і обсягу прав власника на неї.
Зміст першого питання особливо гостро постає у випадках, коли в одній правовій системі існують певні законні підстави виникнення цього права, а в іншій вони не передбачені або, навіть, заборонені. Одним з найбільш яскравих прикладів, що ілюструють Дану проблему, є рішення суду штату Нью-Йорк, винесене у сере-
І Див.; КохX.. Магнус У., Винклер фон Моренфе.іьс П. Цит. праця.- С. 194. "Див.: Там само.-С. 197.
195
дині позаминулого сторіччя у справі пані Лемман. Зазначена особа - громадянка Віргінії, де в гой час Існувало право власності стосовно рабів, відправилась з вісьмома рабами до Техасу, теж рабовласницького штату, проте в дорозі зробила зупинку у штаті Нью-Йорк, де рабоволодіння було скасованим. Скориставшись цим, зазначені раби вчинили у суді Нью-Йорку позов, за яким вимагали визнати їх вільними, тобто скасувати право власності Лемман на них. Суд позов задовольнив, зазначивши, що визнання позивачів рабами суперечить публічному порядку штату Нью-Йорк1. Проте часи змінюються, а з ними змінюється і правове регулювання. За сучасними уявленнями, якщо право власності на річ в тій чи іншій державі виникло на законних підставах, воно зберігається за власником навіть тоді, коли подібний порядок придбання речі у власність у відповідній державі взагалі є неможливим". Саме цю практику мав на увазі В. І. Кисіль, коли зазначив, що у багатьох випадках колізійні норми, які відсилають до !ех геі sitae, доповнюються цікавим елементом: права на рухоме майно приписується визначити за законом країни, де майно знаходилось в момент виникнення таких прав". Видається, шо тільки завдяки такому рі- • шенню взагалі стає можливим транскордонний рух речей і, відповідно, власності.
Інша справа, якому правопорядку повинен підкорятись перехід права власності на річ, яку було придбано за кордоном. Тут єдності не існує. В одних правових системах (як в Україні) мова йде про застосування принципу lex re і silae, в інших (США, Велика Британія тощо) перевага віддається особистому закону власника. У Франції та ФРН цей перехід у ряді випадків визначається за законом місця знаходження речі, хоча при успадкуванні застосовується особистий закон спадкодавця.
Що стосується змісту та обсягу права власності, то межі даного права, особливо такі компоненти, як права та зобов'язання власника щодо окремих категорій речей, можуть бути неоднаковими у різних правових системах. Як зазначається, переміщення речі в іншу державу не знецінює факт власності, проте впливає на зміст цього права: правовий режим речі при зміні місця її знаходження змінюється. Можуть бути зміненими оборотоздатність речі, пра-
ДІІв.: Луни Л. А. Цнт. праця.—С, 277. ^ Див.: Гаврилок В. В. Ціп. праця.-С. 133. п Див.: Kitct.it> В. !. Цнт. праця.- С. 90.
вомочності власника, спосоои захисту права власності тощо . У ньому відношенні принцип lex rei sitae стає вирішальним засобом розв'язання даної проблеми і не має ніякого значення те, які первісні права чи який їх об"єм стосовно даної речі власник отримав у момент виникнення у нього цього права.
Загальний висновок, який можна зробити з викладеного: колізійний принцип lex rei sitae починає ставати загальним засобом регулювання таких колізійних питань права власності, як питання про те, які речі можуть бути об'єктом даного права, яким повинен бути зміст і об'єм цього права, як виникає, переходить та припиняється право власності на річ. В. І. Кисіль у зв'язку з цим зауважує, що принцип lex situs, на якому грунтувалися побудови у сфері колізійного права ще за часів постглоссаторів, сьогодні може розглядатися як загальне відправне колізійне начало при визначенні прав як на нерухомі, так і на рухомі речі".
Проте, з цього правила існує один загальновизнаний виняток, який пов'язаний з поділом речей на головні та приналежності. За цим правилом, у випадку законного придбання та переміщення через кордон головної речі неможливо заборонити відповідне переміщення приналежності. Тобто, у даному випадку речі підкоряються відомій з часів Стародавнього Риму формулі «accessio cedit ргіпсіра/і» (приналежність слідує долі головної речі).
5. Особливу категорію рухомого майна становлять товари, що знаходяться в дорозі (res in transity), коли застосування колізійної норми lex rei sitae стає неможливим, оскільки у таких випадках «місце знаходження товару, якщо його навіть можна встановити, є тимчасовим і, скоріш за все, випадковим»'. Взагалі у таких випадках сторони самі можуть визначити право держави, що підлягає застосуванню до їхньої угоди. За відсутності цього визначення та коли до права власності на товари не застосовується право місця укладення угоди, вирішення даного питання, як зазначається, здійснюється шляхом умовного прийняття як критерію закону якогось одного пункту можливого знаходження відповідного товару на його шляху4, наприклад:
• право держави відправлення вантажу;
5 Див.: Толстых В. Л. Цит. праця.-С. 161. ; Див.: Кчсиь R. І. Ци І. праця.- С. 89- 90.
4 Див.: КнхХ.. Магнус У. ВІтклер фаІІ МнреІІфельс П. Цит. праця.- С. 199. Д*№.:Лу*ІЛ.А. Цит. праця.-С. 112-113.
196
197
• право держави призначення цього вантажу;
• право держави зупинки чи, нарешті,
• право держави перевізника.
У доктрині МПрП зауважується, що найбільш широке розповсюдження отримала точка зору, за якою компетентним у такому випадку повинно бути визнане право держави місця призначення
вантажу'.
У питанні, що розглядається, особливе значення має визначення того, хто несе ризик випадкової загибелі речі. Справа в тому, що, як відзначається, коли предметом договору є власність, то його наслідки розщеплюються на зобов'язально-правові та речево-правові, стосовно яких за певних обставин компетентні два різних статути (договору чи майна)*. Ще стародавньому римському праву був відомий принцип ркгісиіит est emptoris, згідно з яким ризики переходили на покупця після укладення договору, тоді як право власності - внаслідок вручення речіЛ
Тому, як зазначає В. Л. Толстих, момент переходу права власності прив'язаний до формальної передачі речі, а момент переходу ризиків може бути визначений з позиції справедливого розподілу відповідальності сторонами договору.
Таким чином, питання про перехід ризиків на відміну від питання про перехід власності, новино все ж вирішуватись на підставі зобов'язального, а не речового статуту . Проте, за міжнародним Звичаєм, у морських перевезеннях, як правило, діє така норма: моментом переходу права власності на товари та пов'язаного з ним ризику випадкової загибелі цих товарів є час перетинання вантажем борту судна в порту завантаження. В інших міжнародних перевезеннях ризик випадкової загибелі речі нерідко переходить до покупця разом з правом власності за принципом res pent domino -ризик несе власник (безумовно, якщо тільки інше не передбачено договором). Однак слід мати на увазі один безспірний виняток, який у таких випадках робиться: при простроченні передачі чи. прийняття товарів ризик випадкової загибелі речі несе сторона, яка є винною у зазначеному простроченні.
1 Див.: Луни Л. А. Цит. праця.- С. 112-113.
" Див.: Кох X.. Магнус У., Вішклер фіш Моренфачье П. Цит. праця.- С. 196. ' Див.: Римігкое частное право / Под ред. И. Б. Німяіцкнлі, И С. ПеретерскхШ го.- М.: Юриспруденция, 1999-С. 440.
J Див.: Толстых В. Л. Цит. праця,- С. 163.
198
6. Колізійні питання права власності виникають і у випадках, коли майно важко локалізувати. Одним з різновидів такого випадку с розглянута вище ситуація морського перевезення товарів: коли судно знаходиться у відкритому морі, внаслідок чого взагалі відсутнє, з правової точки зору, місце, що підпорядковане певному правопорядку. Саме тому подібна ситуація вирішується, як правило, за принципом lexflagi.
Проте, існують і більш складні ситуації, пов'язані з так званим «безтілесним» майном. Наприклад, коли твір автора з однієї країни видається або (наприклад, у випадку промислового зразку) реєструється в Іншій. В таких випадках вдаються до концепції так званої «удаваної» локалізації. Зміст її зводиться до того, що застосовним вважається право держави походження автора чи твору, після чого правове регулювання відносин здійснюється за допомогою відповідної колізійної прив'язки. Так, об'єкти промислової власності охороняються за законодавством держави, в якій було видано патент або здійснена їх реєстрація.
7. Велика кількість колізійних питань, що постають у випадках з власністю, спонукала до спроб їх уніфікації. У 1958 р. була прийнята Гаазька конвенція про закон, що застосовується до переходу права власності на рухомі матеріальні речі. Однак на відміну від того, про що йшлося вище, в ній цілий ряд колізійних питань вирішувався не на підставі принципу lexreisitae, а за правилами зобов'язального статуту. Може, саме цс і стало причиною, за якою зазначена Конвенція так і не набула загальної чинності.