Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17490
Скачиваний: 5
205
Україною тільки за період з 23.10.1992р. по 24.07.1997 р. було укладено 40 таких договорів, після чого їх кількість значно збільшилась.
4. Міжнародно-правове регулювання питань, пов'язаних з ін-вєстиііійною діяльністю, тобто - останній елемент «інвестиційного клімату» складають такі багатосторонні угоди:
• Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18.03.1965 р.1;
• Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій від 11.10.1985 р.2;
• Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи (ТР1МС) від 15.04.1994 рЛ
Вашингтонська конвенція набула загальної чинності 14.10.1966 p., а станом на 3.11.2003 р. в ній бере участь 140 держав світу. Нею встановлені правила примірювальної та арбітражної процедур розгляду спорів та засновано Міжнародний центр з врегулювання Інвестиційних спорів при Міжнародному банку реконструкції та розвитку (Internationa! Centre for Settlement of Investment Disputes - ICCID). До компетенції цього Центру належить розв'язання правових спорів, що виникають безпосередньо з відносин, пов'язаних з інвестиціями між Договірною державою (або будь-яким управомоченим органом Договірної Держави, про який повідомлено цісю Державою Центру) і особою іншої Договірної держави, за умови, що існує письмова угода учасників про передачу такого спору на розгляд Центру. Сторони такої угоди не мають права в односторонньому порядку відмовитись від неї. Україна ратифікувала дану Конвенцію 16.03.2000р. і вона є чинною для нашої держави з 7.07.2000 р.
Сеульська конвенція набула загальної чинності 12.04.1988р. І в ній беруть участь більш як ! 10 держав. Україна приєдналась до цієї Конвенції згідно із Законом від 3.06.1992 р. Даною Конвенцією систему державного і приватного страхування інвестицій, запроваджену Вашингтонською конвенцією, доповнено міжнародною системою страхування некомерційних ризиків, пов'язаних з інвестиційною діяльністю. Конвенцією передбачено створення Багатостороннього
Див.; Международное частное право Действующие нормативные акты.-С. 90-97.
~ Див.: Там само.- С. 97- 117.
Див.: Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів. Тексти офіційних документів.- К.: Вимір, 1998.- С 153 -156.
206
агентства з гарантій Інвестицій (БАТІ), до компетенції якого належить укладання договорів страхування та перестрахування некомерційних ризиків, здійснення додаткових асигнувань з метою розширення інвестицій у країнах, що розвиваються, та сприяння мирному вирішенню спорів між інвесторами та державами, що приймають інвестиції.
Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи, яку було прийнято за результатами Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів, діє лише між державами - членами Світової організації торгівлі і маг на меті протистояти перешкодам здійсненню інвестицій у світових масштабах. Держави- учасниці Угоди домовились утримуватись при здійсненні інвестицій від заходів, що є несумісними з положеннями ТАТТ-94, зокрема таких, як встановлення кількісних обмежень {наприклад, від вимоги, за якою встановлюється та чи інша обов'язкова кількість переробки товарів місцевого походження у виробництві інвестора).
5. Порівняно з викладеним, правове регулювання міжнародних інвестицій у вільних економічних зонах дещо відрізняється. Міжнародній практиці відомі різні види таких зон:
• вільні митні зони;
• зони вільної торгівлі;
• промислово-виробничі зони;
• технжо-запроваджувальні зони (тєхнополіси);
• інші сервісні зони (наприклад, туристично-рекреаційні);
• офшорнІ зони.
Загальна особливість інвестування в цих зонах зводиться до того, що правовий режим нерезедентів в них, по-перше, не може бути більш жорстким, ніж загальний, хоча, частіш за все, в них нерезедентам надаються спеціальні пільги. По-друге, цей режим завжди встановлюється державою для кожної вільної економічної зони окремо. Наприклад, у ст. 2 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13.10.1992р.1 зазначено, що статус І територія спеціальної (вільної) економічної зони, а також строк, на який вона створюється, визначається Верховною Радою України шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної") економічної зони.
Конкретні особливості інвестування, таким чином, можуть сут-
Див.: Відомості Верховної Ради України.- І992.-№ 50.-Ст. 676.
207
тєво відрізнятися залежно від виду вільної економічної зони. Наприклад, в офшорных зонах податкові та інші пільги встановлюються для нсрезедентів у випадках, коли вони реєструють на території офшорних зон свої фірми, проте не здійснюють на цій території промислову діяльність та не отримують на ній прибутку. До речі, до складу давніх офшорних зон входять Ліхтенштейн, Панама, Антільські острови, Мадейра, Швейцарія та Ірландія. З новітніх найбільш відомий Кіпр.
Зрозуміло, що використання офшорних зон - це засіб здійснення податкової політики фірми з метою отримання найбільшого економічного ефекту від своєї діяльності.
Контрольні запитання
1. Які особливості відрізняють право власності від інших речових прав?
2. Які класифікації речей використовуються у сучасному МПрП?
3. Що Вам відомо про колізійні проблеми права власності і засоби їх вирішення у МПрІІ?
4. У які способи заохочуються або обмежуються іноземні інвестиції в економіку держав?
5. Яким чином здійснюється правове регулювання іноземних інвестицій?
Глава 10 Авторське право і суміжні права
З попереднього викладу випливає, що коли право власності на річ виникло у власника цього права у якійсь державі на законних підставах, то воно визнається та захищається на території будь-якої іншої держави. Зовсім інша справа - у випадку з Інтелектуальною власністю. Права, що виникають внаслідок творчої діяльності, захищаються тільки в межах тієї держави, де вони виникли І були визнані у встановленому порядку. Тому, як зазначається, твір, що було опубліковано в певній країні, потім може бути перекладений та виданий в іншій державі без зтоди автора і навіть без виплати йому відповідної винагороди (гонорару) . Положення ускладнюється тим, що практично будь-який товар і будь-яка послуга, які мають хоча б мінімальну популярність на ринку, так чи інакше як одну зі своїх складових мають інтелектуальну власність2. Внаслідок цього виникає своєрідна ситуація: можливості володарів права інтелектуальної власності щодо захисту своїх прав перебувають в оберненій пропорційності до рівня попиту на об'єкти їх права на ринку. Тобто, чим більшим, згідно з існуючим попитом, стає розповсюдження на ринку відповідного об'єкта права інтелектуальної власності, тим меншими стають можливості суб'єкта цього права по усуванню небажаного користування його творами іншими особами.
Інакше кажучи, після того, як дещо (створене певним людським інтелектом) стає загальним надбанням того чи іншого суспільства, творець позбавляється можливості здійснювати реальний контроль за процесом використання наслідків своєї інтелектуальної діяльності, тому він потребує захисту з боку законів того самого суспільства, в якому здійснюється користування зазначеними результатами творчої діяльності. Те, як саме цей захист здійснюється (чи повинен здійснюватись), якраз і складає зміст інституту права інтелектуальної власності.
Див.: Международное частное право: Учебник / Пол ред. Г. К. Дмитриевой.-С. 299.
Див.: Минное А. М. Международная охрана интеллектуальной собственности.-СПб.: Питер. 200I.-C. Я.
209
У найзагальнішому вигляді право інтелектуальної власності поділяються на: авторське право, суміжні права га право промислової власності.
10.1. Поняття авторського права та суміжних прав
1. У міжнародно-правових документах не міститься визначення права інтелектуальної власності. Однак у Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1967) зазначено, що інтелектуальна власність включає права, пов'язані з:
1) літературними, художніми і науковими творами;
2) виконавчою діяльністю артистів, звукозаписом, радіо- та телевізійними передачами;
3) винаходами у будь-якій галузі людської діяльності;
4) науковими відкриттями;
5) промисловими зразками;
6) товарними знаками, знаками обслуговування, фірмовими назвами та комерційними позначеннями;
7) припиненням недобросовісної конкуренції,
а також із усіма іншими правами, що є результатом інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, літературній або художній галузях1.
Перший із зазначених об'єктів правового регулювання саме і є предметом власне авторського права, під яким у сучасному розумінні визнається природне право творця, що випливає із самої природи творчої діяльності, яке не залежить від довільних тлумачень офіційних влад. Проте, аби скласти належне уявлення щодо сутності цього права, слід коротко простежити історичні етапи його становлення.
2. Ідея охорони права авторів виникла у зв'язку з винаходом друкарства, завдяки якому стало можливим множити літературні твори за допомогою механічних процесів замість переписування їх від руки. Це, у свою чергу, обумовило виникнення нових професій - друкарів та книготорговців, діяльність яких, за відсутності будь-якої охорони від конкуренції шляхом продажу незаконно вироблених копій, ставала небезпечною.
Спочатку ця охорона здійснювалась через надання бенефіціа-рам різними владами привілеїв, що забезпечували їм виключні
права на відтворення та розповсюдження на обмежений час охо-ронюваних об'єктів з одночасним наданням засобів захисту здійснення цих виключних прав (штрафи, арешти, конфіскація контра-фактних виробів з одночасним відшкодуванням збитків). Проте, в кінці XVII сторіччя ця система себе вичерпала, оскільки нею не захищались права самих авторів.
Існуюча система правової охорони творів літератури, науки та мистецтва, як зазначається, була започаткована прийняттям в Англії у 1623 р. першого закону про охорону винаходів, а пізніше -гак званого Статуту Королеви Ганни (1710)', що був першим в історії людства законом власне про авторське право. За ним авторові було забезпечено виключне право на друкування або опублікування книги протягом 14 років від дня першого опублікування. Якщо весь цей строк автор залишався живим, йому надавався новий такий же строк, після чого твір переходив у вільне користування суспільства. Безумовно, це право (за винагороду) могло бути передано іншій особі - видавцеві,
У Франції 1789р. було скасовано всі привілеї приватних осіб, міст і провінцій, внаслідок чого без захисту залишились як автори, так і видавці. Тому вже у 1791, потім у 1793 роках було прийнято два декрети стосовно охорони авторських прав, якими забезпечувалось (але тільки) публічне виконання твору автором протягом всього життя, а також протягом 5 років (10-ти років за другим з декретів) - на користь його спадкоємців.
Таким чином, як в Англії, так і у Франції права авторів розглядались виключно як майнові, тобто - у руслі права власності як такого, що забезпечували автору та його нащадкам лише майнову цінність твору, який охоронявся. Інша тенденція мала місце в Німеччині, де під впливом таких філософів, як Кант, склалась точка зору, за якою літературна або інша творча діяльність вважалась продовженням особистості автора, щодо якої він мав виключне право в силу природної справедливості. До речі, і у законі штату Масачузетс (1789) зазначалось, що не існує власності, що належить людині, більшої, ніж та, яка є результатом її розумової діяльності.
3. Цим певною мірою обумовлюється та особливість авторсь-
Див.: МиІІков А. А/. Цит праця.- С. 229.
210
Див.: A6dv.mii А. И. О новых тенденциях в унификации авторского права и смежных прав в Европейском Союзе // Журнал между 11 ар о дно І'О частного права. - 2000.- № 2-3 (28-29].-- С. 3.
211
кого права, яка позначається як «розщеплення» прав автора на майнові та немайнові, чого не існує в інших категоріях речових прав.
Майнові права авторів, у загальному вигляді, зводяться до виключного права на використання свого твору у будь-якій формі та у будь-який спосіб. Абсолютність цього виду власності доведена до свого логічного завершення: автор може навіть знищити свій твір (інколи внаслідок цього останній так і не станс відомим світу), чого власник іншої речі, наприклад - нерухомості, мас право зробити далеко не завжди.
Особисті немайнові права виникають як наслідок завершення творчого процесу. До них належать:
• право авторства на твір;
• право на обнародування твору;
» право використовувати твір чи надавати право на його використання іншим особам за своїм ім'ям, під псевдонімом або анонімно;
• право на захист твору;
• право на захист репутації автора;
• право на доступ до (своїх) творів образотворчого мистецтва. Як зазначалося (дне. гл. 9.1.1), право власності ґрунтується на
презумпції прикріплення права до речі. Однак щодо інтелектуальної власності, зокрема - авторського права, ця презумпція не виконується. Якщо твір автора надруковано, скажімо, тиражем у 10 тис. примірників, то зазначене опублікування є як реалізацією права автора на обнародування твору, так і його використанням. Проте, одночасно, це є і відносним правом кожного покупця примірника твору користуватись ним для власних цілей.
4. Саме цим і обумовлюється наступна особливість авторського права - суто територіальний характер його дії, коли захист авторських крав здійснюється тільки в межах території тієї держави, де це право виникло і визнано у встановленому порядку. Причому, надаючи захист авторським правам, кожен національний законодавець вимушений враховувати різні, Інколи протилежні обставини.
Так, по-перше, він має встановити певний баланс інтересів між правами творців на їх твори та правом суспільства на доступ до цих творів. По-друге, він повинен мати на мсті заохочувати творчість І сприяти вільній та ефективній торгівлі результатами творчої діяльності з тим, щоб сприяти економічному та соціальному розвитку відповідного суспільства. По-третє, він має забезпечити
212
належну охорону прав І Інтересів творців, аби інтерес до творчої діяльності підтримувався на рівні, що задовольняє потреби цього ж суспільного розвитку.
У зв'язку з виникненням та функціонуванням світового ринку завдання, що постають перед авторським правом, значно ускладнились. У спеціальній Декларації, яку за доповіддю Комітету з міжнародного торгового права було прийнято на 69 Конференції Асоціації міжнародного права (Лондон, 2000), зазначено, що авторське право захищає суспільні інтереси, заохочуючи створення і розповсюдження творів авторів і митців, і знання проте, що вільне переміщення між національними та регіональними ринками творів, що потрапляють на ринок за згодою носія авторського права, відповідає суспільним інтересам1.
Рівень реалізації тієї чи іншої із зазначених вище компонент, що обумовлюють необхідність та обсяг охоронюваного авторського права, є різним у кожній державі. Крім того, національні, етнічні, релігійні та інші особливості суспільного устрою накладають на правове регулювання, що встановлюється, свій відбиток, тому в різних правових системах в ньому існують великі відмінності. Проте, у всіх цих системах щодо авторського права є одна спільність, яка полягає в тому, що право однієї держави не може діяти на території іншої без її згоди. Цим, як зрозуміло, виключається можливість застосування до врегулювання питань, пов'язаних з авторським правом, колізійного методу. Саме ця особливість захисту прав авторів позначається у міжнародному приватному праві як відсутність у авторського права якості «екстериторіальності».