Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17498
Скачиваний: 5
Різниця між перевідним та простим векселем полягає в тому, що у випадку простого векселя відсутня вимога щодо найменування того, хто повинен платити, бо це й так зрозуміло, а всі інші вимоги, як і наслідки їх недотримання, є ідентичними.
В Уніфікованому законі докладно врегульовано цілий ряд питань, пов'язаних з індосаментом та акцептом (письмовою згодою платника на здійснення платежу), авалем (забезпеченням) платежу, умовами здійснення платежу, наслідками його виконання чи невиконання тощо.
3. Незважаючи на те, що в даній Конвенції міститься багато уніфікованих матеріально-правових норм, вона не зібрала великої кількості учасників, зокрема - цілий ряд країн, законодавство яких побудовано на принципах англо-американської правової системи, залишили у внутрішньому обороті та у стосунках між собою свій тип векселя. З метою поглиблення процесу уніфікації в цій сфері. ЮНСІТРАЛ було розроблено нову Конвенцію про міжнародні перевідні та міжнародні прості векселя, яку було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 9.12.1988р. Вона набуде чинності після отримання депозитарієм документів про надання згоди на її обов'язковість 10-ти держав, але цієї кількості поки що не досягнуто. До речі, Україна участі в даній Конвенції не бере.
Як видно навіть з назви Конвенції, нею запроваджено два види оборотних документів (transferable documents), що будуть використовуватись виключно у міжнародній торгівлі. Поряд з нормами.
Див.: Немировский И. Ь'., Хомяк Я. В Особенности вексельного права в Украине -К Аверс, 1999.-С. 18.
365
які відтворюють ві.щовідні положення Конвенції 1930р., в ній містяться і нові поняття та правила. Так, поряд з відомими вексельному праву термінами «держатель», «отримувач» тощо, введені такі поняття, як «захищений держатель», «неповний держатель» і т. ін. Встановлено також чотирирічний строк позовної давності щодо вимог, які випливають з векселя, та деякі інші новели. Проте дослідники висувають невтішні припущення щодо можливості набрання нею чинності, посилаючись на ряд недоліків, які, на їх думку, ця Конвенція мас1.
Що стосується колізійних питань, які виникають при застосуванні векселів, то їх вирішенню присвячена друга із зазначених вище Конвенцій 1930 р. За нею здатність особи брати на себе зобов'язання за перевідним чи простим векселем визначається за законом громадянства. Але якщо цей закон містить відсилання до закону іншої держави, тоді застосовується закон цієї держави. Форма, за якою прийнято зобов'язання за перевідним або простим векселем, підпорядковується закону держави, на території якої ці зобов'язання взяті. Дія зобов'язань акцептанта перевідного векселя чи особи, що підписала вексель, підпорядковується закону місця здійснення платежу за відповідними документами. Строки на подання регресного позову для всіх осіб, що вчинили підписи під документом, визначаються за законом місця укладення цього документа. Нарешті, питання про те, чи отримує держатель перевідного векселя право вимоги за ним, вирішується за законом місця укладення документа.
Остання з трьох Женевських вексельних конвенцій містить правило, за яким дійсність зобов'язань, взятих на себе за перевідним чи простим векселем, або здійснення прав, що випливають з них, не можуть бути обумовленими дотриманням постанов щодо гербового збору, хоча держави-члени можуть призупинити здійснення цих прав до сплати гербового збору у встановленому порядку (з урахуванням пені, що виникає).
4. В Україні вексельне право тільки-но починає складатися. За відсутності спеціального законодавчого регулювання, яке, до речі, повинно бути введено відповідно до зобов'язань України за Женевськими вексельними конвенціями, нормативне регулювання відповідних питань здійснюється нині, головним чином, на підставі таких трьох документів:
366
' Див., наприклад, АнуфриеваЛ. П. Цит. праця.-- С, 402.
• Постанови Верховної Ради України від 17.06.1992 р. «Про застосування векселів у господарському обороті України»1;
• Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10.09.1992 p., № 528, якою затверджено Правила виготовлення вексельних бланків";
• Положення про операції банків з векселями, затвердженого Постановою Правління Національного банку України 28.05.1999 р.
№258-'.
5. Розрахунки за допомогою чеків досить поширені у міжнародній практиці. При таких розрахунках боржник (покупець) або самостійно виставляє чек (чек клієнта), або надає доручення на його виставлення банку, в якому він має рахунок (чек банка). Оскільки чек, як і вексель, є оборотним документом, він може переходити з рук одного володільця до іншого, надаючи можливість у короткий термін погасити платіжні зобов'язання різних володільців без застосування готівки або банківських переказів.
Чек - це цінний папір, у якому міститься письмовий наказ чекодавця платникові (банку) провести у визначений строк платіж володільцеві чека в сумі, на яку чек видано.
Чек має багато спільних рис з векселем, гаму й правове регулювання чекових відносин багато в чому нагадує регулювання відносин, пов'язаних з використанням векселів. Перш за все, на універсальному рівні 19.03.1931 р. було прийнято три Женевські чекові конвенції:
• Конвенція, що затвердила Уніфікований закон про чеки;
• Конвенція про вирішення деяких колізій законів про чеки;
• Конвенція про гербовий збір щодо чеків.
Можна зазначити й те, що велика кількість норм, які містяться в цих Конвенціях, побудовані на однакових з відповідними вексельними конвенціями принципах, внаслідок чого певне уявлення про загальний стан регулювання чекових відносин можна скласти навіть на підставі раніше викладеного матеріалу щодо Женевських
вексельних конвенцій.
6. Слід наголосити, що, на відмінну від вексельних конвенцій, Україна участі у чекових конвенціях не бере Однак, питання з регулювання чекових відносин на законодавчому рівні знайшли своє вирішення у чинному ЦК України (§ 5 глави 74).
! Див.: Нкмцравскии И. Б.. Хомяк Б. В. Цит. праця.- С. 183. " Див.: Там само. С. 185-186. 1 Див.: Там само.- С. 196-238.
367
За ЦК України розрахунковим чеком є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачу (чекодержателю). Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися. Відкликання чека до спливу строку для його подання не допускається. Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого він виданий.
Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими правилами. Чек, в якому відсутній будь-який із реквізитів або до якого внесені виправлення, є недійсним. Форма чека та порядок його заповнення встановлюється законом і банківськими правилами.
Чек сплачується за рахунок грошових коштів чекодавця, порядок та умови бронювання яких для розрахунків із застосуванням чеків встановлюються банківськими правилами. Він підлягає сплаті за умови подання чека до сплати у строк, встановлений банківськими правилами. Причому, платник повинен пересвідчитися усіма можливими способами у справжності чека, а також у тому, що пред'явник чека є уповноваженою особою. Збитки, завдані у зв'язку з оплатою підробленого, викраденого або втраченого чека, покладаються на платника за чеком або чекодавця - залежно від того, з чиєї вини вони були завдані.
Кодексом встановлено, що до вимог чекодержателя про оплату чека застосовується позовна давність в один рік.
Контрольні запитання
1. Якими с особливості міжнародних розрахунків?
2. Що розуміється у МПрП під міжнародним переказом коштів і які ризики можуть його супроводжувати?
3. Що такс «міжнародний акредитив» і які види акредитивів Вам відомі?
4. Яким чином здійснюється правове регулювання акредитивних відносин у сучасному МПрП?
5. Як регулюються розрахунки за інкасо у МПрП?
6. Що таке «вексель» і яким чином регулюються розрахунки за допомогою векселя у МПрП?
7. Що Вам відомо про розрахунки за допомогою чеків у МПрП?
Глава 18 Завдання шкоди
На відміну від всіх розглянутих раніше відносин, які є двосторонніми за своїм характером, зобов'язання, що виникають внаслідок завдання шкоди у зв'язку зі здійсненням неправомірної поведінки (делікту) є одностороннім, сутність якого зводиться до відшкодування спричиненої іншій (фізичній чи юридичній) особі шкоди.
У літературі зазначається, що міжнародний туризм, підвищена мобільність індивідів, постійно зростаючий імпорт і експорт небезпечних вантажів, нарешті, екологічні катастрофи міжнародного характеру, стали звичайним явищем сучасного життя1. Ці обставини неминуче тягнуть за собою вчинення деліктів, особливістю яких є те, що їх наслідки стають «транснаціональними»2, тобто такими, що вимагають для свого вирішення втручання правопо-рядків іноземних держав,
Окрім зазначеного, складність правового регулювання відносин, що виникають внаслідок завдання шкоди шляхом вчинення делікту, у МПрП обумовлюється поширенням сфери них відносин, коли до традиційних видів відповідальності, пов'язаних з дорожньо-транспортними пригодами, стали добавлятися наслідки недобросовісної конкуренції, вживання неякісного товару і т. ін.
18.1. Колізійні питання деліктних зобов'язань
1. Головним колізійним принципом для такого виду відносин був, а у багатьох випадках і досі залишається lex loci delicti com-missi, який підпорядковує делікт правопорядку місця його вчинення (див. гл. 4.4.5). Це правило знайшло безпосереднє відтворення у законодавстві багатьох європейських держав - Австрії, Італії. Греції та ін., а у значній кількості країн (Франції, Нідерландах, Швейцарії та ін.) застосування зазначеного принципу є результатом сталої судової практики.
Див.; Кох X., Могнус У.. ВІІнклер фон Морепфельс П. Цит. праця. С. 176. Див., наприклад: Международное частное право: Учебник ••' Пол ред. К. Дмитриевой. - С. 433.
369
Проте, як підкреслюється в сучасній доктрині МПрП, будучи розповсюдженою, ця формула прикріплення тим паче зустрічає заперечення. Теоретичні заперечення, на думку В. Л. Толстих, зводяться до того, що у деліктних зобов'язаннях відсутнє свідоме врахування вимог правопорядку. Право у такому випадку опосередковує не правову волю сторін, а об'єктивну ситуацію, в якій вчинюється делікт. Тому прив'язка делікту до правопорядку місця його скоєння - це завжди більш сумнівне прикріплення порівняно з прикріпленням зобов'язальних відносин1. Практичне заперечення стосується, головним чином, «жорсткості» цієї прив'язки, яка ускладнює пошук справедливого у кожному окремому випадку рішення . Наведу найбільш типові випадки, які можуть проілюструвати ЦІ думки.
2. Наслідком особливостей національного регулювання питань, пов'язаних зі вчиненням шкідливих діянь, стало тс, що одні й ті І" діяння в одних право порядках розцінено як делікт, тим часом як Інших вони залишились такими, що не отримали законодавче негативної оцінки {байдужими з точки зору права) або навіть розглядаються як цілком правомірні діяння. Виникає питання: наскільки природно вимагати від судді застосування іноземного права, в якому певне діяння визнано протиправним тоді, коли у його власному праві воно таким не визнається?
У пошуках відповіді на це питання американські юристи запропонували концепцію «врахування інтересу», згідно з якою Інтереси зацікавлених у врегулюванні деліктної ситуації правопорядків «зважуються» з метою з'ясування питання, який з них був би більшою мірою підірваним незастосуванням Його положень". Англійська доктрина та судова практика пішли у цьому питанні шляхом використання принципу «подвійної позовної сили». Одним із шй-відоміших рішень цього питання є те, яке було знайдене суддею Уїлсом у справі «Філіпс проти Ейр» (1870 р.). На його думку, для подання позову в Англії, що випливає із завдання шкоди за кордоном, повинні бути виконаними одночасно дві вимоги. По-перше, діяння має бути протиправним з точки зору англійського права, якшо тільки воно мало б місце в Англії, і, одночасно, воно має бути
•їаборонсним іа нравом тісї держави, на території якої воно реально було вчинене. По-друге, таке правопорушення має надавати зацікавленій особі можливість заявления цивільно-правових вимог як за правом місця завдання шкоди, так і за законом суду1.
У літературі зазначається, що ці пошуки, зокрема пропозиції американських юристів, хоча й не змогли замінити на континенті принцип lex loci delicti commissi, разом з тим здійснили певний вплив на прийняття винятків з нього в деяких європейських та інших державах".
3. Ще однією проблемою є випадки вчинення делікту за межами територіальних юрисдикцій (відкрите море або повітряний простір над ним, наприклад), коли відсилання до місця вчинення делікту взагалі не спрацьовує, внаслідок чого така колізійна прив'язка автоматично стає незастосовною.
4. Однак нерідко проблеми з визначенням місця вчинення правопорушення виникають і тоді, коли делікт вчинюється нібито очевидно в межах певної юрисдикції. Так, американській судовій практиці відома справа («Штат Оклахома проти штату Канзас», 1921 p.), коли від іскор паровоза, що здійснював маневрові роботи на території прикордонної станції, розташованої в штаті Канзас, через вітер стався спалах на фермі, побудованій у штаті Оклахома неподалік від зазначеної залізничної станції, від чого ця ферма згоріла повністю. Перед судом, може, вперше в історії МПрП, постало питання: що є місцем вчинення делікту - місце, де, власне, сталася шкідлива дія (штат Канзас), чи те місце, де реально настали шкідливі наслідки відповідної дії (штат Оклахома)'1.
В. І. Кисіль зазначає, що не питання у подальшому широко обговорювалось у доктрині й практиці МПрП, але ні наука, ні практика різних країн не дають на нього однозначної відповіді. Водночас у провідних кодифікаціях МПрП спостерігається поєднання двох вказаних підходів, причому вибір з-поміж них може залежати І від волі судді, і від волі потерпілої сторони4.
Необхідність вирішення цих та інших подібних питань привели До виникнення нових підходів до колізійного регулювання
' Див.: Толстых В. JI. Цит. праця. - С. 179. 2 Див.: Звеков В. П. Цит. праця,- С. 358.
Лин.1 Международное частное право: Учебник / Под ред. Г. чаї,.- С. 434-435."
370
, Д,н».: Ануфриева Л. П. Цит. праця.-С. 337.
Лив.: Международное частное право: Учебник / Под ред. Г. К. Длпаприе-»»".- С, 435.
Дин.; Луїщ Л. А. Курс международного частного права. В 3 т.- М.: Сгшрк. 2002.-С. 648.
' Див.: KucLih В- L Цит. праця,- С, 269-270.
371
деліктної відповідальності, сутність яких зводиться до комбінованого застосування колізійних прив'язок, коли в законі передбачаються або певні альтернативи використання формул прикріплення делікту до відповідних правових систем, або одна з них використовується як головна, а Інша (або інші) - як додаткові.
Торкаючись нього питання, німецькі дослідники наголошують, що з одного боку, інтереси держави та цивільного обороту вимагають, щоб для попередження чи компенсації шкоди, застосовувались норми деліктного права того правопорядку, де ця школа була спричинена. Проте, з іншого - заслуговують також на увагу й інтереси учасників делікту, які, певною мірою несвідомо, керуються та бажають керуватися власним правом, бо воно визначало стереотипи їх поведінки протягом всього життя в одному суспільстві і, так би мовити, увійшло у їх плоть і кров1. Узагальнюючи подібні думки В. Л. Толстих не без підстав зауважила, що у цьому випадку законодавець виходить з утилітарних критеріїв: застосовувати право громадянства до осіб одній" держави більш зручно і це навряд чи може викликати заперечення з боку сторін відносин. Проте, на її думку, застосування права громадянства в такому випадку зовсім недоречне, якщо виходити з природи обставин, які ніякою мірою не опосередковують дій сторін деліктних відносин. До того ж, цс буде штучним обмеженням дії іноземного цивільного права на території відповідної держави4. Але все ж, як зазначає В. 1. Кисіль, багато законів приписують (у випадках, коли сторони в деліктних правовідносинах мають спільне громадянство або доміцилій) керуватись саме цим спільним законом сторін3. У зв'язку з цим висловлюється навіть припущення, за яким принцип lex loci delicti commissi, мабуть, у довгостроковій перспективі відступить в цілому (а не тільки в тому, що стосується дорожньо-транспортних пригод) на користь принципу закону спільного місця проживання учасників делікту .