Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17479
Скачиваний: 5
Кодексом детально регулюються питання усунення від права на спадкування та ті, що пов'язані з особливостями майна, яке входить до складу спадщини (земельні ділянки, суми заробітної плати і т. ін.).
4. Окрема глава (85) присвячена у Кодексі спадкуванню за заповітом, під яким розуміється особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у
1 Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України,- С. 280.
433
нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин, або, без зазначення причин, позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом (окрім осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині), а також зробити у заповіті заповідальний відказ.
Право на обов'язкову частку у спадщині (половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за чаконом) мають неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки.
Подружжя маг право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (так званий спадковий договір). До речі, у вітчизняній літературі відзначається, що спадковий договір е давнім цивІлістичним інститутом, відомим законодавству багатьох європейських країн. Основна правова суть спадкового договору, укладеного подружжям з третьою особою, полягає у переході права на спадкування до тих осіб, які визначені за спільною волею подружжя, і водночас у збереженні для того з подружжя, кому судилося померти останнім, звичних для нього умов життя. Запроваджується своєрідне двоступеневе спадкування: після смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого. А після його смерті - до тих, х го визначений у заповіті .
Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання, має бути особисто підписаний заповідачем І посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встановленому Кодексом порядку. Законом гарантується таємниця заповіту або його скасування (яке може бути зроблене заповідачем у будь-який час).
Виконання заповіту здійснюється або особою, якій це доручено заповідачем, або яка призначена нотаріусом за місцем відкритгя спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.
Що стосується спадкування за законом, то воно здійснюється почергово, коли кожна наступна черга спадкоємців одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від ЇЇ прийняття, за окремими винятками, передбаченими ст. 1259 Кодексу. Встановлені наступні черги спадкоємців за законом:
Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України.- С.
434
• v першу черіу право на спадкування мають діти спадкодавця (у Тому числі усиновлені або зачаті за жичтя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки;
• у лругу чергу це право мають рідні брати та сестри спадко-чавця, його баба та дід як з боку батька, так І з боку матері;
• у третю чергу право на спадкування мають рідні дядько та тітка спадкодавця;
• у четверту чергу спадкують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (день смерті особи або проголошення її померлою);
• у п'яту чергу це право отримують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно (причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення) та утриманці спадкодавця, що не були членами його сім'ї.
Кодексом встановлено спадкування за правом представлення (за померлого родича), визнана рівність часток спадкоємців за законом та право спадкоємців укладати між собою угоду щодо зміни розміру частки у спадщині когось Із них. Прийняття спадщини або презюмується (щодо осіб, які постійно проживали зі спадкодавцем), або здійснюється за спеціальною заявою до нотаріальної контори протягом шести місяців з часу відкриття спадщини.
6. За відсутності належних широко визнаних уніфікацій, правове врегулювання відносин у сфері спадкування, як і в інших сферах, що охоплюються МПрП, здійснюється за допомогою колізійного методу. На практиці найбільш застосовними колізійними прив'язками є такі:
• особистий закон спадкодавця (як закон громадянства, так І закон доміцилію);
• закон місця знаходження майна;
• закон місця смерті спадкодавця.
Що стосується нашого колізійного регулювання, то воно, мабуть, завдяки особливостям відносин, є одним із самих повних. Ним передбачається, по-перше, що іноземні громадяни в нашій державі у сфері спадкування користуються безумовним національним режимом. По-друге, визнаються всі спадкові права громадян України, які виникли на підставі відповідних іноземних законів.
Окрім того:
(') Українські нотаріуси вчинюють акти та посвідчують документи, які є необхідними для здійснення відповідних прав. Для цього
435
вони як приймають та розглядають документи, складені відповідно до вимог Іноземного права, так і складають засвідч у вальні написи у такій формі, якщо тільки цс не протирічить основам встановленого в Україні правопорядку (ст. 98 Закону України «Про нотаріат»)'.
(2) Судові органи України встановлюють факти існуючих родинних відносин, необхідні для здійснення спадкоємства за іноземним законом, які тепер вже відомі і чинному ЦК, такі, наприклад, як споріднення типу «дядько - племінник» або навпаки.
(3) Наші співвітчизники мають право на консульський захист своїх спадкових прав, що виникли закордоном. За наявності відповідної консульської конвенції консул України може, наприклад, прийняти за кордоном спадкове майно для передачі його спадкоємцю в Україні.
7. Власне колізійні питання спадкування містяться в розділі X Закону від 23.06.2005 р. Згідно зі ст. 70 спадкові відносини (з урахуванням положень статей 71 та 72 цього Закону, які наводяться нижче) регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося.
У наступній статті Закону встановлено цілком логічне, з точки зору МПрП, правило: спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майно, яке Підлягає державній реєстрації в Україні,- правом України.
Нарешті, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.
8, Як вже зазначалося, для України є чинними двосторонні договори про взаємну правову допомогу, в яких Інколи містяться і положення стосовно успадкування. Однак, вони не відрізняються одноманітністю, внаслідок чого у кожному окремому випадку по-
гребують спеціального вивчення. Наприклад, хоча як Україна, так і Молдова є учасниками Мінської конвенції 1993р., вони 27,05.1993р. уклали між собою договір про взаємну правову допомогу, у ст. 37 якого міститься рішення щодо успадкування рухомого майна, яке відрізняється від правила Мінської конвенції, а саме: правові відносини в галузі успадкування рухомого майна регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої був заповідач в момент смерті. А далі міститься взагалі відсутня у Мінській конвенції норма, практичну значимість якої важко переоцінити: визначення типу майна, що входить до складу спадщини, тобто того, є воно рухомим чи нерухомим, регулюється законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно'.
21.3. Перехід спадщини цо держави
1. Усім правовим системам світу відомі ситуації, коли у випадках спадщини відсутні як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці за законом. Майно, яке в таких випадках залишається, у російській правовій системі позначається терміном «выморочное». У чинному цивільному законодавстві України (ст. 1277 ЦК) для цього використано термін «відумерлість спадщини». Спираючись на суверенне право здійснювати юрисдикцію в межах своєї території, держави обертають зазначене майно на свою користь.
В. Л. Толстих зауважує, що питання про природу переходу відумерлого майна до держави відноситься до кола «вічних» спорів. Природа успадкування за заповітом зводиться до врахування дійсних намірів спадкодавця; природа успадкування за законом грунтується на його передбачуваному намірі. Що стосується переходу до держави відумерлого спадкового майна, то він можливий лише в силу окупації: держава, як суб'єкт публічної влади, обертає дане майно у свою власність незалежно від ставлення до цього спадкодавця подібно до того, як це здійснюється щодо безхозного майна. На думку цитованого автора, концепція успадкування відумерлого майна призводить до неестетичних і неефективних рішень2.
Сутність права «окупації», яке вперше на законодавчому рівні було відтворене у французькому Цивільному Кодексі, зводиться,
Див.: 'Закони України. Том 6-К.: hi-тіаконодавілва ВРУ. 19%.-С. 13-40.
Див.: Україна в міжнародно-правових відносинах. Книга І.-С. 957. ' Див.: Толстых В Л. Цит. праця.- С. 20І-203.
436
437
таким чином, до того, що відумерла спадщина розглядається як майно, що не має власника, і, оскільки це майно знаходиться на території відповідного суверена, воно ним і «захоплюється». Звідси випливає суттєвий юридичний наслідок: відумерла спадщина, яка знаходиться на території іноземної держави, тобто іншого суверена (наприклад, вклад в іноземному банку), на підставі цього самого прана «захоплюється» відповідним іноземним сувереном. Як зазначив з цього приводу Л. А. Лунц, якщо іноземне законодавство, що підлягає застосуванню згідно з радянською колізійною нормою, розглядає майно, що залишилось без спадкоємців, як без-хозне, то воно, у випадку знаходження на території Радянської держави, переходить у ЇЇ власність в застосуванням порядку, встановленого радянським законом. Якщо ж іноземний закон, який підлягає застосуванню, розглядає перехід майна, що залишилось без спадкоємців, до держави як спадкоємство, то радянський суд розцінює це майно як таке, що належить іноземній державі1.
Можливо, зважаючи на певну делікатність цього питання, у міжнародному приватному праві відсутні універсальні уніфікації щодо підстав та порядку переходу спадщини до держави. Не регулюються подібні ситуації і в Кодексі Бустаманте. У Мінській конвенції її вирішенню присвячено статтю, за якою якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить до Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове майно залишається тій Договірній Стороні, на території якої воно знаходиться.
2. Підстави, за яких спадщина переходить на користь держави, є різними в різних правопорядках, і вони встановлюються на розсуд самої держави. Зі зрозумілих причин, найбільш повний перелік цих підстав містився у радянському законодавстві. Згідно зі ст. 555 ЦК України 1963 р. спадкове майно за правом успадкування (виділено мною,- В. Ч.) переходило до держави у випадках, якщо:
1) спадкодавець все майно або його частину заповів державі;
2) у спадкодавця відсутні спадкоємці як за законом, так і за заповітом;
3) всі спадкоємці відмовились від спадкового майна;
Див.: Лущ Л. А. К вопросу о «квалификации» в международном частном праве / Сопетский ежегодник международного права, 1979.-- М.: Наука, 1°ЬО,-С. 219.
438
4) всі спадкоємці (відповідно до статей 528 та 534 цього Кодексу) позбавлені права на успадкування;
5} жоден із спадкоємців не прийняв спадкове майно.
Слід мати на увазі, що перший із зазначених випадків є власне спадкуванням державою за заповітом, тобто - дією, що має місце згідно з волевиявленням спадкодавця, внаслідок чого переконливим є рішення законодавця за новим Цивільним кодексом України, коли він цей випадок передбачив у ст. 1235 ЦК, де йде мова про право заповідача на призначення спадкоємців.
За новим ЦК України, таким чином, передбачається, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від їх прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, яка подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
На думку О. А. Підопригори, подібне законодавче рішення грунтується на вимозі, за якою держава не може зазіхати на те, що належить до сфери приватної власності. Саме ця ідеологічна засада зумовила виключення держави з числа спадкоємців за законом (раніше вона фактично була спадкоємцем третьої черги). Згідно з новим ЦК України, якщо спадкоємців немає, майно може бути ви-шано відумерлим за рішенням суду і, отже, лише як таке передано державі1.
Остання вказівка закону є характерною, оскільки за нею слід розрізняти перехід спадщини до держави (за заповітом) та перехід спадщини до територіальної громади. Проте, якщо у першому випадку з правовими підставами переходу відповідного майна до нового власника все більш-менш зрозуміло, то у другому рішенні законодавця залишається не з'ясованим одне суттєве питання.
Справа в тому, що перехід спадщини у власність держави, згідно зі світовою практикою, має місце у двох формах:
• за правом успадкування, як це встановлено у більшості держав (і, зокрема, передбачалось у ЦК України 1963 p.);
• за правом «окупації» (законодавство США. Франції, Австрії тощо).
Дію цих інститутів можна проілюструвати на таких двох прикла-
Див.: Кодифікація приватного (цивільною) права України. С. 281.
439
дах із судової практики. В одній чі справ (1954) апеляційний суд затвердив рішення суду першої інстанції, яким були визнані обгрунтованими вимоги іспанської скарбниці стосовно пінних паперів, що знаходились в Англії та належали доміцильованому в Іспанії і померлому тіш англійцю. Рішення засновувалось на тому, що спадкодавець не залишив заповіту і не мав спадкоємців за законом, а перехід у таких випадках майна до фіску (казни.- В. Ч.) класифікувалось за Іспанським правом як спадкоємство держави. Суд зазначив, що хоча за англійським правом це майно вважається відумерлим, внаслідок чого має переходити до англійської скарбниці, було б неправильним застосовувати англійську концепцію до іноземного права1.