Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17470
Скачиваний: 5
У зв'язку з цим можна погодитись з думкою В. Л. Толстих про тс, що прив'язка колізійної норми і критерій міжнародної підсудності повинні співпадати лише в тих випадках, коли це обумовлено чітко вираженим публічним інтересом у врегулюванні певних суспільних відносин, як, наприклад, у випадках угод з нерухомістю, що знаходиться на території відповідної держави1, коли і колізійна прив'язка, і критерій міжнародної підсудності є одне й те саме правило lex rei silae.
2. Що стосується міжнародного рівня, то універсальних конвенцій стосовно визначення міжнародної підсудності не існує взагалі. Хоча, як зазначається, вже створено спільний проект Американського інституту права та УНІДРУА «Про принципи І норми міжнародного цивільного процесу» (2002) .
З позицій України слід зупинитися на тих регіональних угодах, учасницею яких вона є.. Таких угод, укладених в межах СНД, існує дві:
• згадувана раніше Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, від 20.03.1992 р. та
• неодноразово цитована Мінська конвенція від 22.03.1993 р. За Угодою 1992 р. компетентний суд держави-учасника СНД
має право розглядати спори, що випливають з договірних чи інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єктами або з їх відносин з державами чи іншими органами, якщо на території такої держави - учасниці СНД:
а) відповідач мав постійне місце проживання або місце знаходження па день заявления позову (у випадку, якщо відповідачів декілька, і вони знаходяться на території різних держав СНД, спір розглядається у одному з відповідних судів за вибором позивача);
1 Див.: Толстых В. Л. Цит. праця.- С. 43.
2 Див.; Нешатаека Т. II. Циг. праця.-С. 367-368.
6} здійснюється торгова, промислова чи інша господарська діяльність підприємства (філії) відповідача;
в) виконано чи повинно бути повністю або частково виконаним зобов'язання з договору, який є предметом спору;
г) мала місце дія чи інша обставина, що є підставою для вимоги про відшкодування шкоди;
д) має постійне місце проживання або місце знаходження позивач за позовом про захист ділової репутації;
є) знаходиться контрагент-постачальник, підрядник або особа. що надає послуги (виконує роботу) і спір стосується укладення, зміни чи розірвання договорів.
Суди держав - учасниць Угоди розглядають також інші категорії спорів, що передані на їх розгляд за відповідною домовленістю сторін. Проте, за такою домовленістю не може бути змінена встановлена цією Угодою виключна компетенція стосовно певних категорій спорів, наприклад - щодо спорів про нерухомість.
За загальним правилом ст. 20 Мінської конвенції позови до осіб, що мають місце проживання на території однієї з держав-учасниць Конвенції, подаються, незалежно від громадянства, в суди за місцем проживання відповідача або розташування органу юридичної особи. ЇЇ представництва або філії, знов-таки з правом визначення позивачем підсудності у випадку декількох відповідачів з проживанням (знаходженням) у різних державах-учасницях. Згідно з Мінською конвенцією компетентними є також суди держав, на території яких;
• здійснюється торговельна, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філії) відповідача;
• виконано чи повинно бути повністю або частково виконаним зобов'язання за договором, що є предметом спору;
• має постійне місце проживання або місце знаходження позивач за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації.
Конвенцією також передбачається можливість встановлення компетенції за письмовою угодою сторін, за винятком спорів щодо нерухомості та Інших, передбачених у законодавстві відповідної Держави-учасниці випадків виключної підсудності.
3. Майже у кожному двосторонньому договорі, присвяченому питанням взаємної правової допомоги, у той чи інший спосіб розмежовується компетенція судових органів відповідних держав. Оскільки в нашій державі, як вже зазначалося, склалася традиція, за якою положення чинних міжнародних договорів України мають
456
457
пріоритет перед нормами національного законодавства, питання про двосторонні договори України про взаємну правову допомогу потребує спеціального розгляду у зв'язку ч наступним.
У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. зазначено, що згідно з Законом від І 2 вересня 1991 р. «Про право-наступництво України» (ст. 7), нотами України, надісланими к січні 1994 р. до посольств іноземних держав, з якими у СРСР були двосторонні договори про правову допомогу, про застосування них договорів щодо України, поки обидві сторони не домовляться про інше, а також відповідно до Віденської конвенції про правона-ступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 p., яка набула чинності для України 6 листопада 1996 р. і передбачає, що двосторонній міжнародний договір, який у момент правонаступ-ництва держав був чинним щодо території, що є об'єктом чраво-наступництва, вважається чинним між новою незалежною держаною та Іншою державою-учасницею, коли вони чітко про це домовились або внаслідок їх поведінки вони повинні вважатись такими, що висловили зазначену домовленість, в Україні застосовуються положення таких міжнародних угод СРСР (і далі наведено назви і дати укладення договорів з шістнадцятьма державами)1.
Між тим, у офіційному виданні Міністерства юстиції України у розділі «Міжнародні договори колишнього СРСР, по яких оформлено правойаступництво України» нараховуються договори лише з п'ятьма державами". Причому, якщо вилучити з цього переліку договір СРСР з Австрійською республікою (1970), який хоча І є двостороннім, але стосується не взаємної правової допомоги, а питань застосування у відносинах між цими двома державами положень Гаазької конвенції з питань цивільного процесу (1954), то таких держав взагалі залишається чотири.
За наявності зазначених суперечливих рішень офіційних органів судам України буде важко вирішувати питання, пов'язані з визначенням міжнародної підсудності по досить великій кількості справ, тому проблема з юридичною обов'язковістю для України договорів про взаємну правову допомогу колишнього СРСР потребує додаткового вивчення.
Див.: Постанови Пленуму Верховного Сулу України (1963-2000): Том І.-К.: А.С.К., 2000.-С. 312-313.
~ Дин.: Міжнародні договори України про правову допомогу: Офіційне видання.-Ужгород; ІВА. 2000.-С. 19-84.
458
22.4. Вида міжнародної підсудності
І. За своїм характером міжнародна підсудність буває:
• визначеною (встановленою) та
• невизначеною.
Коли шляхом застосування одного чи декількох із зазначених виїде критеріїв законодавець визначає у внутрішньодержавному праві, в яких випадках національний суд є компетентним на розгляд тієї чи іншої справи, до фактичного складу якої входить іноземний елемент, або в разі наявності міжнародного договору цісї держави з іншою (іншими), де міжнародну підсудність встановлено за взаємною згодою, остання стає визначеною. У всіх інших випадках, а їх трапляється чимало, міжнародна підсудність залишається невизначеною.
Ситуація невизначеності міжнародної підсудності, тобто, коли існує цивільна справа, яка вимагає вирішення, проте не встановлено органу, який повинен зазначене рішення прийняти, неприемна сама по собі. У міжнародному ж цивільному процесі вона отримує додаткову актуальність внаслідок того, що звичайні засоби подолання невизначеності, відомі правовим системам сучасності, у таких випадках не спрацьовують. За відсутності колізійного регулювання проблеми визначення міжнародної підсудності з причин, про які йшлося, у розпорядженні національних судів залишається тільки можливість звернення до:
• судової практики;
• доктрини або
• міжнародного звичаю.
Якою б досконалою доктрина відповідної держави не була, покласти її постулати в обгрунтування рішення про свою компетенцію на розгляд певної цивільної справи, ускладненої іноземним елементом, суд не зможе, оскільки його рішення у той чи інший спосіб зачіпає інтереси іноземного суверена. Звичай у цьому випадку не є застосовним за його відсутністю. Що стосується судової практики, то інколи прецедент здатний допомогти у вирішенні цього питання, наприклад, коли суд на підставі колізійного регулювання прийде до висновку про необхідність застосування свого матеріального права, і, як наслідок, використає принцип lex fori, однак подібні випадки вкрай рідкі і проблему, як таку, не розв'язують.
Періп ніж продовжити розгляд цього питання, зауважу, що визначена міжнародна підсудність буває або виключною, або альтер-
459
нативною. У випадку виключної міжнародної підсудності в законі чи міжнародному договорі зазначається суд конкретної держави, який має компетенцію на розгляд тієї чи іншої категорії цивільних справ, ускладнених Іноземним елементом, з виключенням можливості їх роігляду в судах будь-якої іншої держави. Це, наприклад, встановлення міжнародної підсудності державою на користь своїх судів у випадках з нерухомістю, яка розташована на території відповідної держави.
Коли міжнародну підсудність встановлено альтернативно, тоді позивачеві (і тільки йому) надається можливість вибору між судом своєї та судом іноземної держави. Необхідно підкреслити, шо у таких випадках позивач може здійснити свій вибір на користь іноземного суду, проте він не має права вибору між іноземними судами.
2, Коли мова йде про міжнародну підсудність, варто мати на увазі, що у випадку невизначеної підсудності виникає конфлікт компетенции, який може мати або «позитивну» або «негативну» форму. У першому випадку процесуальні норми двох (чи декількох) держав приписують розгляд однієї і тієї ж справи саме судам цих держав, тоді як у другому - жодна з цих держав не вважає свої суди компетентними розглядати відповідну справу1. Саме в останньому випадку законодавці як раз і надають сторонам можливість встановити міжнародну підсудність за своєю угодою (укласти так звану пророгаційну угоду). Як зазначає X. Шак, з точки зору міжнародного права не викликають сумнівів угоди про підсудність, в яких сторони свідомо обирають нейтральний forum, - оскільки безумовно вітається, коли державні суди стоять на службі міжнародного торгового обороту2. До речі, 'Іа. відсутності зазначеної угоди, відмова відповідних судів від розгляду справи у кінцевому вигляді призведе до невиконання ними службових обов'язків. Тому, як зазначається в доктрині МПрП. у таких випадках пропонується вдаватись до «вимушеної» або «заміщуючої» юрисдикшТ.
Що стосується позитивної форми зазначеного конфлікту, го тут теж інколи виникають питання, зміст яких зводиться, головним чином, до такого: чи можливо змінити вже встановлену належним чином міжнародну підсудність? У цілому доктрина МПрП дас схвальну відповідь на подібні питання.
1 Див.: Звеков 8 П. Цит. праця.- С. 440. 1 Див.: UIciK X. Цит. праця.- С. К8.
3. Необхідність зміни визначеної міжнародної підсудності може бути обумовлена самими різними обставинами, наприклад - знаходження майна відповідача в третій державі. Випадки, коли на розгляд відповідної цивільної справи у національного суду існує компетенція, але за досягнутою домовленістю сторін ця справа вилучається з відання компетентного суду і передається на розгляд іноземного суду, який може мати цю компетенцію, але може і не мати її, отримали спеціаіьне позначення як укладення дерогаційних угод.
На думку X. Шака, ліберальному розумінню судового процесу відповідає також і допустимість угод про міжнародну підсудність, якщо тільки сторонами достатньо чітко га узгоджено висловлюється воля до їх укладення. Угода про підсудність являє собою договір, набуття чинності яким визначається матеріальним правом, а допустимість і дія - процесуальним правом1.
Не зайвим буде підкреслити правовий зміст як самих цих угод, так і здійснюваної на їх підставах зміни міжнародної підсудності, що полягає у зміні правопорядків внаслідок зміни території, на якій справу буде розглянуто. Цс, в свою чергу, означає, що за зазначеними угодами змінюється лише територіальна підсудність, а ні в якому разі не родова, принципи і правила встановлення якої вже визначені у тому правопорядку, суд держави якого отримав за угодою компетенцію на розгляд певної цивільної справи. Сутність сталої практики, яка внаслідок цього виникла, зводиться до того, що цивільна справа, яка передається на розгляд іноземного суду, розглядається цим судом за тією інстанцією, яка є відповідною до інстанції судової влади, яка б розглядала цю справу у випадку, якщо б міжнародну підсудність не змінювали, а не, наприклад, судом більш високої інстанції. Одним з нєчисельних прикладів законодавчого закріплення такої практики є ЦПК Цюріха, в якому зазначено, що сторони можуть змінити за пророгаційною угодою лише територіальну, а не родову підсудність справи2.
22.5. Деякі специфічні питання міжнародної підсудності
З наведеного вище можна зробити висновок, за яким міжнародна підсудність здатна порушити значну кількість питань. Окрім тих, що вже розглядались, Існус необхідність зупинитись ше на
' Див.: Кох X., Магнус V.. Вчнк.-іер фон Моренфельг П. Цит. праця. С. 58.
' Див.: ШакХ. Цит. праця. С. 208.
" Див.: Елисеев Н Г Цит. праця.- С. 150.
460
46!
трьох досить-таки важливих питаннях, щодо яких вже Існують більш або менш сталі рішення.
1. Lis alibi pendens. Ця проблема може виникнути у всіх випадках, коли міжнародна підсудність не визначена як виключна. Наприклад, згідно зі згадуваною раніше Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних Із здійсненням господарської діяльності, за загальним правилом, позивач повинен звертатись з позовом за місцем знаходження або місцем проживання відповідача. Зрозуміло, що це правило надає позивачу можливість звернутись з позовом як до суду держави, де відповідач реально знаходиться у відповідний момент, так і до суду держави, в якій відповідач має. своє звичайне місце проживання. Як зазначає у такому зв'язку Т. М, Нешатаєва, одночасне порушення справи в судах різних держав можливе як у ситуації, коли відсутня міжнародна угода про розмежування компетенції судів, так і за наявності міжнародного договору, якщо згідно з його нормами дозволяється подання позову в будь-якій із держав, шо домовляються1.
У таких випадках виникає питання, яке має. немале практичне значення: чи повинні обидва (або навіть декілька) судів розглядати такі справи у повному обсязі і вирішувати спір не чекаючи рішення іншого суду, чи, навпаки, відповідно до відомого внутрішнім національним законодавствам принципу залишити позов без розгляду (або закрити провадження у справі) на тій підставі, що інший (у нашому випадку іноземний) суд здійснює провадження за тим же спором, між тими ж сторонами, щодо того ж предмета та за тих самих підстав.
Саме ця проблема отримала в доктрині назву Us alibi pendens. До речі, практика багатьох держав світу вирішує цю проблему позитивно. Наприклад, за ЦПК Німеччини знаходження справи на розгляді суду є перепоною для нового, більш пізнього за часом судового провадження щодо того ж предмета спору. Проте, знаходження справи на розгляді Іноземного суду у таких випадках призведе до зазначених наслідків тільки у тому випадку, якщо рішення, що очікується, буде у Німеччині визнане, бо у протилежному випадку припинення провадження у справі означатиме протиправну відмову суду від виконання покладених на нього обов'язків".
Що стосується права Англії та США, то в ньому існує так звана заборона судочинства (antistiil injunctions), яка часто використовується відповідачами. Як зазначає X. Шак, за допомогою видаваного у такому випадку розпорядження суду позивачу забороняється продовжувати початий в іноземному суді процес. Подібна заборона адресована не іноземному суду (що протирічило б міжнародному праву), а позивачеві, який примушується або забрати свою позовну заяву, або відмовитися від подальшої участі у процесі .