Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17451
Скачиваний: 5
І Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 264-267.
" Див.: Там сами.- С. 265-266.
J Див.: Международное частное право: Учебник- / Пол ред. Г. К. Длштрие-
-С. 591
518
запропонувала дещо інше бачення цього питання: цей термін, на її думку, підкреслює недержавну приналежність органів, які розглядають спір, обов'язковою умовою діяльності яких є наявність арбітражної угоди сторін'.
3. Перш, ніж спробувати сформулювати визначення міжнародного комерційного арбітражу, слід наголосити й на тому, що арбітраж -- цс не єдиний засіб позасудового врегулювання цивільно-правових спорів. К. Шміттгофф зазначає, що сторони можуть обрати для вирішення спору і узгоджувальну процедуру. Головна відмінність між нею та арбітражем полягає в їх спрямованості на досягнення різних цілей. Коли сторони звертаються до уз годжу вальної процедури, це означає, що вони бажають врегулювати спір дружнім шляхом за активним сприянням третьої особи, посередника, або. щонайменше, сподіваються, що досягнення такого врегулювання ймовірне. Проте, якщо вони погоджуються на арбітраж, то цс, скоріш за все, означає, що вони мають намір зайняти протилежну позицію та будуть вимагати вирішення їх спору шляхом прийняття рішення, хоча б І рішення обраних ними приватних суддів, а не судей, призначених державою. У цьому сенсі арбітраж ближче до судового розгляду, ніж до узгоджувальної процедури2. Цю відмінність чітко підкреслив Ю. Д. Притика, коли зазначив, що арбітраж - це громадський орган цивільної юрисдикції".
Тобто, узгоджувальна процедура і арбітражний розгляд справи -це різні, самостійні засоби розв'язання комерційних спорів. Підтвердженням цього висновку є те, що Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) було розроблено дві окремі рекомендації: У згоджу вальний регламент щодо першої h зазначених процедур, який 4.12.1980 р. було схвалено Генеральною Асамблеєю ООН для практичного застосування, та Арбітражний регламент стосовно другої, який теж 15.12.1976 р. схвалила Генеральна Асамблея ООН з рекомендацією державам використовувати його як взірець при розробці свого національного законодавства.
Підводячи підсумок тому, про що йшлося, можна спробувати визначити міжнародний комерційний арбітраж як спосіб вирішення цивільно-правових спорів, що виникають у сфері здійснення
5 Див.: Федосеева І'. Ю. Цит. праця- С. 282.
Див.: Ш.\штт,-пфф К. Экспорт: право международной торговли / Пер. с англ.-М: Юрид. лит,1993.-С. 341.
Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 266.
510
комерційної діяльності між особами приватного права у випадках, коли ці спори ускладнені наявністю іноземного елемента, завдяки якому зазначені спори вирішуються спеціально створеними недержавними органами згідно зі встановленою сторонами спору або в інший спосіб визначеною особливою процедурою.
28.2. Сучасні тенденції у сфері арбітражного розгляду справ
1. Слід зауважити, насамперед, що комерційні арбітражі не t: винаходом новітньої Історії. Існують підстави для припущення, за яким третейський суд взагалі виник навіть раніше, ніж державне правосуддя, і тільки значно пізніше після свого виникнення, завдяки імператору Юстиніану, рішення третейських судів отримали ту ж юридичну силу, що й рішення, які ухвалювались державними судами. З цього, як вважається, почалась писана історія арбітражу '.
Що стосується власне міжнародного комерційного арбітражу, то він виник з розвитком міжнародної торгівлі ще у середньовіччі, коли, як це було у Німеччині, сторони, за рахунок звернення до третейських судів, звужували коло справ, які попадали на розгляд малодосвідчених шефенів". Проте визначальною віхою в його історії було заснування 10 червня J914 р. Міжнародної торгової палати (МТП) зі штаб-квартирою у Парижі. Головна мета цієї міжнародної організації була визначена таким чином: створення умов для швидкого, недорогого та остаточного вирішення спорів між комерсантами. Хоча невдовзі було прийнято два міжнародно-правових акти - Женевський протокол про арбітражні застереження (1923) та Женевська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень (1927), з'ясувалося, що реальне досягнення зазначеної мети потребує чималого часу.
Лише у 1976 р. ЮНСІТРАЛ, враховуючи накопичений МТП та різними арбітражними органами досвід, прийняла згадуваний раніше Арбітражний регламент, а дещо пізніше (1985 р.) було розроблено також Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж, на якому, за підрахунками В. П. Звєкова. зараз засновано
' Про розвиток арбітражу у Стародавньому Римі докладніше див.: Волков А. Ф. Торговые третейские суды // Третейский сул.- 1999.-- № 2- 3.- С. 65-75; 2000.-№4-6.-С. 82-95.
" Див.: Харитонов С. О.. Харитонова О. І. Рецепції приватного права: парадигма прогресу. Кіронотал: І Іентрально-Українське видавництво, 1999,-С. 121 -122.
520
законодавство біля ЗО держав світу.1 До речі, на ньому засновано І законодавство України про міжнародний комерційний арбітраж.
2. Питання, пов'язані з діяльністю міжнародних комерційних арбітражів, настільки актуальні, що вони були предметом непоодинокого розгляду на самих високих міжнародних форумах. Наприклад, у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1.08.1975 р. держави - учасниці Наради висловили спільну думку про те, що швидке та справедливе вирішення спорів, які можуть виникнути з комерційних угод, що мають відношення до торгівлі та обміну послугами, а також з контрактів у галузі промислового співробітництва, сприяло б розширенню та полегшенню торгівлі та співробітництва. Вони рекомендували, щоб у положеннях національних законодавств стосовно організації та проведення арбітражу передбачалось здійснення розгляду справ на підставі взаєиоприйнятого регламенту та щоб дозволялась можливість проведення арбітражу в третіх країнах. У подальшому наведені положення Заключного акта були істотно доповнені у підсумковому документі віденської зустрічі держав - учасниць НБСЄ (1989).
Всі висунуті на цих міжнародних форумах вимоги певною мірою було розвинуто і конкретизовано у документі ЮНСІТРАЛ, який має назву Коментарі щодо організації арбітражного провадження2, де підкреслюється, що широка свобода та гнучкість дій арбітражу (третейського суду) повинні дозволятись законами, які регулюють процедуру арбітражного розгляду, та арбітражними регламентами, особливо стосовно питань, в яких сторони не можуть дійти згоди. Саме зазначені свобода та гнучкість дій дадуть змогу арбітражу приймати такі рішення щодо організації розгляду справи, які дозволяють врахувати і обставини конкретної справи, і очікування сторін та членів третейського суду, і необхідність справедливого та ефективного з точки зору витрат вирішення спору.
3. Окрім зазначених загальних вимог щодо розгляду справ арбітражем, вироблено і сучасні уявлення стосовно того, яким повинно бути національне законодавство в частині, що стосується діяльності
Див.: Звеков В. /7. Международное частное право: Курс лекций.- М.: Норма-Инфра-М. 1999.'С. 467-468.
Див.: Арбитражный Регламент ЮПСИТРАЛ ' Международная торговля. Международный гражданский процесс: Сб-к документов - Минск" Ачалфея 1999.-С. 510-527.
521
міжнародного комерційного арбітражу. Зокрема, воно у цій частині повинно засновуватись на таких принципах.
По-перше, воно має містити дозвіл на здійснення міжнародного арбітражного розгляду справ на відповідних національних територіях.
Необхідно зауважити, шо цей принцип тлумачиться на практиці досить широко. О. В. Брунцева наводить у своїй праці рішення Верховного Суду США у справі, за якою сторонами спору були: з одного боку, корпорації «Сумітомо» та «Ошима», які були засновані І діяли за японським законодавством, причому перша здійснювала свою діяльність у Токіо, а друга вела бізнес у Нагасакі, а з іншого корпорація «Паракопі», зареєстрована у Панамі зі сферою діяльності в Піреї (Греція). За арбітражним застереженням, що містилося в контракті, сторони підпорядкували всі свої можливі спори нетехнічного характеру арбітражу м. Нью-Йорка відповідно до арбітражного закону США.
Хоча у подальшому відповідач (компанія «Паракопі») наполягав, зокрема на тому, що американський суд не має компетенції розглядати спір, якщо обидві сторони є іноземними компаніями, Верховний Суд США відхилив цей аргумент, зазначивши у своєму рішенні, що прийняття такого аргументу слугувало б підриву цілей заохочення, визнання та виконання арбітражних угод у міжнародних контрактах І уніфікації стандартів їх дотримання у державах, що підписали Нью-Иоркську конвенцію1.
По-друге, національне законодавство повинно забезпечувати максимальну свободу дії при арбітражному розгляді справ принципу автономії волі.
Нарешті, по-третє, воно має закріплювати заборону втручатись у здійснення арбітражем розгляду справ, за винятком прийняття заходів, які с необхідними для забезпечення належних умов здійснення арбітражного провадження, серед яких головним вважається максимальне сприяння виконанню на своїй території рішень міжнародного комерційного арбітражу.
До речі, судова практика свідчить, що це правило розглядається у якості непорушного. Наприклад, в одному з рішень Верховного Суду Австрії наголошено, що випадки, коли суди можуть втручатися у арбітражний процес, жорстко обмежені цивільно-процесуальним законодавством, і вони зводяться до: а) надання допомоги у формуванні складу арбітражного суду; б) скасування арбітражної угоди, цивіль-
Дин.. Бргішека Е. В. Цит. праця.-С. 279-281.
522
ної відповідальності арбітрів; в) надання допомоги у здійсненні процесуальних дій, які не вправі вчинювати арбітри, і г) встановлення підстав для скасування арбітражного рішення. Важливою є також наступна думка Верховного Суду: «Судовий розгляд процесуальних постанов складу арбітражу не передбачається; це суперечило б смислу й меті арбітражного розгляду». Не дивно, що це рішення розцінюється австрійськими фахівцями у якості «Великої хартії» для проведення арбітражних процесів в Австрії .
26.3. Загальна характеристика арбітражного розгляду справ
Вище (див. гл. 26.1.1) підкреслювалось, що міжнародний комерційний арбітраж являє собою орган, який не входить до системи державних судів. Саме цим обумовлюється те, що в арбітражному процесі стає можливим уникнути тих недоліків, які, з точки зору сторін арбітражного процесу, притаманні судовому цивільному процесові. Справа в тому, що розгляд цивільних справ у державних судах, як відомо, здійснюється за правилами національного цивільного процесу. Це породжує для сторін арбітражного розгляду справ певні негаразди, навіть складнощі, з яких особливої уваги заслуговують такі.
1. Необізнаність сторін зі вказаними національними цивіль-но-процесуальними правилами. Навіть для юриста за фахом було б безглуздим висувати вимогу щодо обізнаності в особливостях цивільно-процесуального регулювання, що мають місце у всіх правових системах світу. Тим паче неможливо вимагати це від звичайної сторони міжнародного цивільного процесу. Внаслідок цього зазначена сторона вимушена звертатись до послуг відповідного національного адвоката, що, як зрозуміло, ніяким чином не сприяє здешевленню витрат у справі. До того ж практика свідчить, що належну уяву про кваліфікацію такого адвоката сторона нерідко може отримати лише після того, коли справу вже розглянуто. Тобто, у випадках програшу справи цс будуть вже не просто витрати, а марні трати.
2. Усі суди без винятку здійснюють провадження у справі своєю державною мовою. Це знов-гаки вимагає від сторін додаткових витрат на послуги перекладачів, засвідчення перекладів і т. ін.
3. Будь-яка судова система складається з декількох (щонайменше з двох) судових інстанцій. Це передбачає встановлення
Див.: Там само. С. 2М8-290.
523
певних формальностей щодо процедур провадження у різних судових інстанціях, а з урахуванням загальновідомої перевантаженості цивільних судів справами, він призводить до такої тяганини у розгляді спорів, яка з точки юру торгового обороту, наприклад у випадках спорів щодо якості поставленого товару, є вкрай небажаною.
4. Кожен орган судової системи відповідної держави, за самим фактом його створення, вважається здатним на належне вирішення будь-якої цивільної справи, яка за законом віднесена до його компетенції. Проте ця презумпція, що має достатні підстави з точки зору національного права, не спрацьовує у випадках розгляду комерційних спорів. Дійсно, важко погодитись з тим, що у кожному з наших судів першої інстанції завжди є судді, які мають потрібні знання та навички, що є необхідними при розгляді справ, пов'язаних, наприклад, з міжнародними морськими перевезеннями вантажів. Саме цей недолік загальної судової системи прийнято позначити як певну некомпетентність суддів щодо специфіки комерційних справ, які підлягають їхньому розгляду.
5. Раніше вже зазначалося (див. гл. 24.4.1), що нерідко при застосуванні національних правил припустимості доказів виникають великі ускладнення. Внаслідок цього можуть мати місце ситуації, коли у справі є певні фактичні дані, які не оспорюються сторонами, проте які, з огляду на національні процесуальні правила, не можуть бути використані судом у якості доказів по справі.
6. Але проблема, то пов'язана з доказами у конкретній цивільній справі, цим не вичерпується. Справа в тому, що предметом комерційних договорів нерідко бувають ноу-хау, діловий досвід, новітні технологічні досягнення і т. ін., що у загальному вигляді позначається як «комерційна таємниця», а її, як правило, сторони розголошувати не прагнуть. Проте, розгляд справ державними судами здійснюється завжди усно та, у більшості випадків, у відкритому судовому засіданні. До того ж докази, на яких грунтується рішення, більшою чи меншою мірою відтворюються у судовому рішенні, яке завжди проголошується відкрито. Подібна ситуація у ряді комерційних справ може стати принципово неприйнятною.
7. Нарешті, з наведених раніше даних (див. гл. 25.2) випливає, що можливість визнання та виконання іноземного судового рішення у конкретній державі с досить таки обмеженою, що теж може утримувати сторони відповідних спорів від звернень до державних судів.
Головним призначенцям міжнародного комерційного арбітражу
524
як альтернативного засобу вирішення спорів є усунення або хоча б нейтралізація зазначених та деяких Інших ускладнень, що можуть супроводжувати процес власне судового розгляду спорів. Внаслідок розробки спеціальних заходів щодо подолання таких ускладнень, переваги, які отримує процес арбітражного розгляду справ, за великим рахунком, стають дзеркальним відбитком того, про що тільки-но Йшлося. Які ж переваги маг арбітражний розгляд спорів?
1. До участі в арбітражному розгляді залучаються за угодою сторін або в інший спеціально передбачений засіб лише відповідні фахівці, щодо кваліфікації яких у питаннях, пов'язаних з предметом спору, ніяких сумнівів не виникає. Як правило, це визнані спеціалісти у тій чи іншій галузі міжнародного приватного права або навіть експерти відповідних міжнародних організацій.