Файл: Cтатті для практичних.docx

Християнська любов – це здатність не тільки відчути в іншому таку ж абсолютну цінність, яка зосереджена у своєму «я», але й поставити інтереси іншого вище власних. Тобто – це любов-самозречення. І якщо навіть під впливом любовного почуття йде нав’язування себе іншому, то така любов, за християнським визначенням, – «для себе», вона не є жертовною, не «заради Христа».

Учень Христа св. апостол Іоанн звертається безпосередньо до апостолів, але у їхній особі до людей усіх часів: «Улюблені, – любім один одного, бо від Бога любов, і кожен , хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!.. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина Свого вблаганням за наші гріхи. Улюблені, – коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного. Бога не бачив ніколи ніхто. Коли один одного любимо, то Бог в нас пробуває, а любов Його в нас удосконалилась» (1 Ін. 4,7 – 8; 10 – 12). Отже, не зовнішні прояви, а внутрішній зміст духовної праці, визначає сутність людини.

У Посланні до римлян апостол Павло переконує: «Любов нехай буде не лицемірна, ненавидьте зло та туліться до доброго! Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною!» (Рим. 12,9-10). «Благословляйте тих, хто вас переслідує; благословляйте, а не проклинайте! Тіштеся з тим, хто тішиться, і плачте з тим, хто плаче! Думайте між собою однаково; не величайтеся, але наслідуйте слухняних, «не вважайте за мудрих себе»! Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добро перед усіма людьми! Коли можливо, якщо це залежить від вас, – живіть у мирі зо всіма людьми! Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». Отож, як твій ворог голодний, – нагодуй його; як він прагне, – напій його… Не будь переможений злом, але перемагай добром!» (Рим. 12,14 – 21). Давні етичні норми тут змінюються, буденна життєва логіка відступає назад перед духовним повсякденним подвигом, адже так потрібно жити щодня, щомиті.

Проте не робити поганих вчинків, ще не означає вміти любити. Що ж таке жити в любові? І Христос навчає цьому, розповідаючи притчу про доброго самарянина… Від початків християнства пройшло більше двох тисяч років, а Христове навчання складає головний зміст людського життя. І загальні успіхи тут, як стверджує відомий соціолог П. Сорокін, невеликі: зіставлення рівня видобутку і використання енергії з сучасним рівнем етики, показує, що розвиток «енергії любові» знаходиться на стадії кам’яного віку.

---

Винятковим для всього релігійного досвіду людства є свідчення Євангелія про постійне, терпляче, смиренне служіння Христа людям , за допомогою всієї природи, усього Всесвіту. У християнстві вперше визначається можливість подібного взаємозв’язку між Богом і людиною: Бог особисто навчає людей верховному Божественно-природному Закону – «… хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мф. 20,26 – 27). Цей закон суперечить суто природному закону, за яким виживає й панує фізично і матеріально сильніший. Христос дає людській спільноті інший принцип відносин: більший нехай служить меншому з радістю і лагідністю, тому що всякий, хто підносить себе самого, принижений буде, а принижуючий себе піднесеться (Лк. 22,26; 18,14). Усе Євангеліє від початку до кінця демонструє дієвість цього нового закону буття.

Які вимоги, відповідно до християнського вчення, ставить перед людиною Бог, чого Він хоче від неї, якої жертви? Христос дає точну, просту, зрозумілу відповідь: «Милості хочу, а не жертви». У вітхозавітному 50-му псалмі вищою жертвою Богові називається «дух упокорений», «серце смиренне й лагідне». У Новому Заповіті ясно звучить – милосердя, вже як результат роботи смиренного й упокореного серця.

Віра у милосердного Бога, який всього Себе без останку віддав людині: і Свою Божественність і Свою Людяність, дозволила Ф.М.Достоєвському дати таку відповідь матері. котра запитала про виховання свого сина: «Вашій дитині 8 років, познайомте її з Євангелієм, вчіть вірити в Бога … інакше Ви не зможете зі свого сина зробити тонку істоту, у кращому випадку це буде мученик, у гіршому – бездумний летаргічний «успіх», а це ще більш сумно. Вірте мені, Ви не зможете ніколи, ніде, ні в чому знайти щось краще, ніж Спаситель».

Саме поняття «людяність» набуває змісту лише у ранньо-християнський період. Спочатку людяним називають тільки Христа – досконалу Людину, яка не несе в собі гріха. Зрештою, так починають називати людину, яка прагне в усьому наслідувати Христа, і для якої любов і милосердя є вищим законом буття. Завдяки християнству людяність (латинською – «гуманність») стає найважливішим критерієм оцінки людської гідності. Так, вперше в історії теоретично обґрунтовувалась і практично втілювалась проста й велична істина, що людина повинна бути людяною, і саме в цьому вона виявляє себе як вільна особистість. Про силу милосердя говорить у своєму вірші видатний австрійський поет Р.-М. Рільке:

---

Нет без Тебя мне жизни на Земле:

Утрачу слух – я все равно услышу,

Очей лишусь – еще ясней увижу.

Без ног – я догоню Тебя во мгле.

Отрежь язык – я поклянусь губами.

Сломай мне руки – сердцем обниму.

Разбей мне сердце – мозг мой будет биться

Навстречу милосердью Твоему.

А если вдруг меня охватит пламя,

И я в огне любви Твоей сгорю –

Тебя в потоке крови растворю.

Отже, християнство відкрило особистість і проголосило її вищою цінністю у створеному Богом світі. Цій особистості даровані небачені на землі потенціальні можливості продуктивного саморозкриття і творчих досягнень. Однак, після гріхопадіння людина втратила відчуття власної духовної висоти і значущості. «Біда ваша в тому, що ви самі не знаєте, які ви прекрасні … кожен з вас, якби тільки захотів, зараз би міг ощасливити всіх … могутність є в кожному з вас, але так глибоко прихована, що давно вже стала здаватися неймовірною» (Ф.М.Достоєвський).

В науці характеристика особистості не містить чітких критеріїв, специфіка особистості розглядається з різних позицій. Наприклад, у зв’язку з дослідженням індивідуальної неповторності людини, тобто виокремлюється набір таких якостей і особливостей людини, що відрізняє її від інших. Подібний підхід сама ж наука визначає як «колекціонерський»: особистість розглядається як певна ємкість, куди входить темперамент, характер, домінуючі потреби, інтереси, здібності, схильності тощо. У зв’язку з цим завжди поставало питання про упорядкування багатьох особистісних якостей та побудову певної морально-ціннісної ієрархії.

З 60-х років XX століття ведуться спроби визначити загальну структуру особистості, яка б розумілася як поєднання біологічно й соціально обумовлених особливостей. У кінці 70-х років структурний підхід до проблеми особистості змінився системним, коли було з’ясовано, що особистість можна зрозуміти тільки в системі стійких міжособистісних зв’язків, які опосередковуються змістом, цінностями, сенсом сумісної діяльності для її учасників. Таким чином, в другій половині XX століття психологія впритул підійшла до відкриття духовного виміру особистості. У кожному з підходів акцентується важлива психологічна установка особистості – прагнення набути друге життя в інших людях. В художньо-образній поетичній формі про це говориться так: «Жизнь ведь тоже только миг, /Только растворенье /Нас самих во всех других /Как бы им в даренье». (Б. Пастернак)

---

В релігійній філософії проблему особистості, як самостійну проблему, вперше було поставлено видатним філософом І.О.Ільїним: «Людина покликана оволодіти своєю душею та її слабостями, звільняти себе зі стану духовної сліпоти і творчо складати свою нову долю перед лицем Божим». На думку І.О. Ільїна, людина як духовна істота, завжди шукає кращого, тому що таємничий голос кличе її до досконалості.

У християнстві маються прямі судження про особистість. Розуміння її витікає з вчення про Трійцю (триіпостасність Бога). Таємниця особистості полягає не у якостях індивідуальної природи, а у здатності «піднестися над собою, бути по ту сторону самої себе». «Кожна особистість, пише філософ В.Лосський, існує не шляхом виключення інших, не шляхом протиставлення себе тому, що не є «я», а шляхом відмови володіти природою для себе; іншими словами, особистість існує в напрямку до іншого… особистість може бути особистістю лише в тій мірі, у якій вона не має нічого того, чим вона хотіла б володіти тільки для себе, виключаючи інших, тобто, коли вона має природу, спільну з іншими… Немає ніякого поділу єдиної природи між Трьома Лицями Трійці: Божественні Іпостасі не є трьома частинами одного цілого … але кожна містить в собі цілісну природу, кожна є цілим, адже вона немає нічого для себе: навіть воля – спільна у Трьох».

Християнська оцінка будь-яких проявів особистості передбачає свободу її морального самовизначення. Свобода усвідомлюється як «здатність особистості до творчого становлення в рамках тих можливостей, які визначені Богом». Хоча все у світі підпорядковано закону необхідності, людина завдяки свободі не підлягає йому остаточно. В її владі змінювати і спрямовувати процес свого формування й розвитку. Користуючись даром свободи, людина визначає смисл процесу свого становлення, обираючи той чи інший спосіб існування. За християнським вченням, свобода – найглибша моральна основа особистості, її виключний привілей і невід’ємний дар.

Можливість вибору надана людині, щоб вона знайшла у своєму внутрішньому світі сили для піднесення над законом справедливості (який «тримав її на ланцюгу») в ім’я вищого закону – прощення, щоб за зло воздати добром. Саме про це йдеться в Нагірній проповіді й інших заповідях Христа. За християнським вченням, особиста етика випереджає соціальну, тому що має ґрунтуватися на милосерді, а суспільний закон – на справедливості. Прикладом є заповідь любити ворогів – один з найважливіших і найдостойніших подвигів: любити людину навіть у спотвореному її вигляді, прощати навіть найбільше зло, що завдано особисто тобі. Вищим ступенем самозречення є здатність не противитися злу насильством, за умови, що це зло спрямоване особисто проти тебе. Однак, коли воно торкається ближніх, то за християнськими вимогами, потрібно зробити все, аби дати йому відсіч.

---

У виконанні заповідей, тобто в послуху Богові людина розвиває свій дар свободи, який допомагає особистості самовизначитися по відношенню до тих світових сил, що кардинально протистоять одна одній, а саме – до добра і зла. Переступаючи межі морально-недозволеного, людина втрачає дар духовної свободи, стає рабою пристрастей, занурюється у стихію примітивних задоволень. Християнство прийшло у світ як Блага Звістка про повернення людині свободи через подолання згубних наслідків гріха і через любов. «У мене є потреба мати недосяжно високий ідеал віри. І, коли я взявся за Евангеліє, якого ніколи ще сам не читав, – а мені було вже 38 років від народження, – я знайшов для себе цей ідеал», так писав про себе М.І.Пирогов

Духовне становлення людини є одночасно і розвитком її свободи: «Пізнаєте істину і істина зробить вас вільними!» (Ін. 8,32). Для християнства осягнення істини перестало бути грою зацікавленого розуму. Воно набуло гранично серйозного й важливого значення, тому що несло в собі світло спасіння. Християнство виключає абстрактне розуміння істини: Істина втілилася у Синові Божому, Він і є Істина, невід’ємна від справжнього преображення життя людини і світу. Відтак, поняття «істина» вже не могло бути абстрагованим від понять «добро» і «краса». Моральне переживання істини християнство зробило наріжним каменем людської думки.

Пізнання всього того, що робить людину кращою і, відповідно, наближує до Істини, визначається як основа освіти. Сенс освіти вбачається у відновленні цілісності людини, у розвитку всіх сторін її особистості при збереженні ієрархічного трихотомічного (дух, душа і тіло) устрою. Позитивного змісту освіті як такій надає духовна (внутрішня) освіта. Вона полягає у розвитку потреби в каятті, смиренні, моральному очищенні, постійному живому діалозі людської душі з Богом. Для християнина – це шлях стяжання Духа Святого, яким йшли всі подвижники, досягаючи, кожен по-своєму, святості. Така духовна освіта розглядається як домінуючий компонент всієї освітньої справи. «Світло Христове просвітлює всіх» – ці слова літургійної молитви наповнили духовним змістом процес пізнавально-навчальної діяльності і стали основними змістовими категоріями («освіта», «просвіта») цього процесу, вказуючи на головну мету освіти – вести людину до спасіння.

У християнстві життя людини розуміється не як часовий період, закінчений і самоцінний, обмежений рамками земного виміру, воно розглядається в категоріях «вічності», «безсмертя». Віра у спасіння відкрила людям їхню справжню унікальність і неповторність через причетність до вічного й незмінного. Тому в основі християнського виховання лежить мета не розвитку особистості, а спасіння людської душі. Спасіння не відкидає розвитку, але позбавляє його стихійної самоцінності. Поза межами спасіння розвиток розуміється як самореалізація, з притаманним їй розпалюванням пристрастей і плеканням пихи. З християнської точки зору, якщо в основі виховання лежать лише принципи самодостатності людини, освіта переривається, її замінюють процеси соціалізації і професіоналізації. Освітня справа перетворюється на пристосування, яке не передбачає зміни духовного досвіду. Головним результатом освіти у християнстві вважається усвідомлення людиною своєї недосконалості, свого незнання і прагнення до преображення. Освіта й виховання мають відповідати меті самої християнської релігії – зробити людину людиною, зціливши її від моральних і духовних вад і вивести у вічне життя, поєднавши з Богом.

---