Файл: Cтатті для практичних.docx

Так, під українську освіту початку ХХІ століття намагаються підвести нові ідеологічні підвалини – лібералістичні ідеї, які не є органічними для світосприйняття людини східно-християнського світу. Ними намагаються витіснити християнські за своєю сутністю педагогічні установки, не знищені навіть за часів панування комуністичної ідеології. Зміст і форми сучасної освіти швидко переорієнтовуються в бік прискореного становлення системи цінностей, притаманних капіталістичному суспільству, де, як відомо, критерієм вартості будь-якого явища виступають гроші: здатність їх отримувати, примножувати і витрачати. Історія української культури свідчить, що такі цінності не стали провідними для неї ні в ХІХ столітті, в час розвитку капіталізму, ні в ХХ столітті.

Відчуваючи свою приниженість від перетворення з суб’єкта на об’єкт культури, а також від отриманої ролі товару, безпосередньо або інтуїтивно людина намагається захищатися: вона, наприклад, «відводить душу» у акцентуванні таких тем, як національна і особиста виключність, в експериментаторстві, що стає самоціллю і не має кінцевої мети тощо.

Сьогодні чільне місце відводиться освіті як провіднику ідеї інтеграції або «повернення» України в цивілізовану сім’ю європейських народів. Декларативно проголошується особистісно-орієнтована освіта, насправді ж її наріжним каменем стає людина з виключно практичними потребами. Таким чином, світогляд нового покоління здебільшого формується «в обхід» духовних запитів особистості. Тому більш відчутною в гуманітарній сфері стає тенденція руху не догори, а на пониження, не до вищих досягнень людського духу, а до деформованої роздрібненості цих досягнень у вигляді насмиканих спокусливих нескінченних «новацій», «авторських проектів» і т. п.

Навздогін за новітнім мистецтвом, політикою, психологією, соціологією сучасна освіта намагається обскакати перманентну духовну кризу на «дерев’яному конику» ігрових прийомів (О.Солженіцин). Однак, це неможливо, тому що вони не дають чітких орієнтирів добра, істини, любові, краси, правди. Сучасні педагогічні стандарти та технології майже не враховують трискладового устрою людини (духу, душі, тіла), котра живе в агресивному по відношенню до неї соціокультурному середовищі. Також, на жаль, не використовуються унікальні методи православної педагогіки.

Переорієнтація інтересів України у напрямку західноєвропейської цивілізації поставила перед вітчизняною освітою кардинальну проблему відповідності нових завдань, які формуються в процесі інтеграції до Європейського дому, тим національним духовним традиціям, що віками закріплювалися у ментальності народу, визначали його неповторність і самобутність.

---

Повноцінний діалог із західною культурою потребує віднаходження спільних цінностей, а також розуміння своїх духовних особливостей і якостей. За таких умов можна, не втрачаючи себе, і, усвідомлюючи власну духовну мету, нести у світ свої цінності, плідно контактувати і співпрацювати з іншими культурами.

Україну єднають з європейською цивілізацією, її етикою фундаментальні християнські ідеї, зокрема, ідея фінальності історії, а значить – відповідальності людини і людства за свою діяльність; ідея свободи волі і свободи відповідальності; ідея особистості (яка ґрунтується на вірі у Бога-Особистість); ідея солідарності (громадянин відповідає за державу і держава може існувати як постійна реальність). Виходячи з цих ідей, народжувалися ті цінності, у центрі яких постала особистість і людське співтовариство. Вплив їх на освітню сферу є очевидним.

В умовах глобалізації зростає взаємозалежність людських відносин і взаємопроникнення цінностей та досягнень людства. У зв’язку з цим щоразу набуває гостроти питання про співвідношення координат новоутвореного загального гуманітарного простору (культурного, освітнього, релігійно-духовного, мистецького) і простору, що виникає в результаті духовно-практичної діяльності кожного окремого етносу. У межах котрого з цих просторів конкретна людина (не абстрактний громадянин Європи, а представник певної національної культури, носій унікальних, органічних для свого народу цінностей) здатна у всій повноті розкрити свої продуктивні можливості й сили?

З виникненням єдиного цивілізаційного поля йде пошук принципів поєднання національного і загальнокультурного компонентів, обмеження уніфікації і збереження національних культуроутворюючих традицій і, зокрема, – освітніх.

Попри усі неузгодженості, європейський проект розгортається: єдиний ринок, зона вільного пересування осіб, загальноєвропейське громадянство, спільна дипломатія, єдине освітнє поле (яке планується створити до 2010 р.),єдиний президент і прем’єр міністр. Мета організації єдиного освітнього простору сформульована у ряді міжнародних документів, відомих під спільною назвою – Болонський процес.

Ідея створення подібного єдиного простору не нова, вона неодноразово реалізовувалася в історії (вавилонська, елліністична, ренесансна, просвітницька, масова культура тощо). Однак, сучасний проект перевершує усі попередні аналоги за масштабністю, з одного боку, і за проблематичністю, з іншого.

---

Сьогодні ЄС нараховує більше 25 країн, Рада Європи – більше 40. Єдиного курсу в сфері освіти й мови (на зразок домовленості, наприклад, у сільськогосподарській або у транспортній галузі) немає. Згідно 126 статті Маахстріхського договору Європейська Комісія не може впливати на національні системи освіти, які залишаються виключною прерогативою держав. Наднаціональні європейські введення мають лише рекомендуючий характер (підтримувати програми співробітництва, спрямовані на розвиток виховання почуття європейського громадянства й подібне). Роль таких програм і акцій залишається лише допоміжною.

Ще у 1995 році Управлінням освіти і культури Європейської Комісії було опубліковано Білу книгу «Освіта й навчання – до суспільства знання», де вказувалися провідні напрямки освітньої політики – багатомовність, створення єдиних стандартів та критеріїв оцінки навчання, посилення зв’язків і порозуміння між європейськими навчальними закладами, координація педагогічних завдань, програм, методик, міжкультурні знання. З цілісної освітньої системи виокремлювалася і визнавалася провідною її знаннева складова.

Аналіз провідних освітніх принципів в історико-культурному контексті показує характерну розбіжність між західними і східними християнськими установками. Так, західноєвропейська педагогіка шукала шляхів і способів поєднання двох принципово відмінних начал – релігійної свідомості і раціонального знання. Цілісної системи не виникло, попри досягнення видатних педагогів, починаючи з Я.-А.Коменського. В результаті школа стверджувалася як освітній заклад, а сім’я і Церква як інститут виховання.

Інший досвід склався у східному християнському світі і, відповідно, в Україні, як його частині. Тут взаємодія Церкви й суспільства у сфері освіти сприяла розумінню того, що освіта – це перш за все спосіб морального вдосконалення, просвітлення людини з середини світлом Христовим, а не просто система оволодіння знанням. В усьому устрої людини найважливішим визнавався її духовно-моральний образ, і тут роль віри, яка зміцнювалася в Церкві, була вирішальною. Виховання передувало навчанню: його зміст, форми та прийоми витікали зі Святого Письма, житій святих, церковної служби, проповідей, прикладів християнської поведінки. Саме на їх основі потрібно було засвоїти моральні закони і закони краси. У такий спосіб у народі стверджувалася надзвичайно велика повага до освіти, зокрема, до школи, як до місця, де людина відновлювала в собі подобу Творця.

---

У спотвореному й модифікованому вигляді православний принцип органічного поєднання навчання з вихованням ще донедавна залишався чинним. Однак, різке послаблення традиційного співвідношення виховного і навчального компонентів у кінці XX – на початку XXI століть стало в останній час причиною широкого обговорення цієї проблеми в колі українських освітян.

Лейтмотивом ряду конференцій і семінарів, які пройшли в Україні протягом 2002-2010 років була думка, про те, що вилучення із завдань школи виховання як такого, призведе до поступового перетворення закладів навчання на комп’ютерно-технічні інструментальні осередки освіти. Відповідно, підготовка вчителів зведеться до оволодіння лише суто раціональними правилами тих чи інших наук. В перспективі – комп’ютер активно витіснятиме живе спілкування вчителя й учня, без якого формування цілісної свідомості і ціннісної системи поглядів неможливе.

Означена педагогічна проблема пов’язана з питаннями формування, розвитку й збереження особистості і вказує на необхідність докорінної зміни уявлень сучасної педагогіки про роль вчителя у житті нового покоління.

Основним змістом учительської праці має стати допомога учню щодо його самовизначення, його свободного вибору тих цінностей, які відповідають творчим потребам, а також його усвідомлення власної відповідальності за свій вибір. Вчителю важливо донести до учня думку про те, що вироблення системи цінностей і закріплення її в людині – складний, нелінійний процес, пов’язаний з вибором певних ідеалів, смислово-життєвих установок, моделей певної поведінки, у християнських категоріях, – з вибором віри, надії, любові. Це потребує педагогічних «технологій», які б діяли в контексті міжсуб’єктного діалогу і орієнтували на продуктивний морально піднесений вибір. Тут учителю необхідно співвідносити свої наміри та дії з тим почуттям свободи у виборі цінностей, на яке має право учень.

Джерелом життєвих смислів, що складають основу самосвідомості є релігійні духовно-моральні цінності. Християнські цінності визначають напрями для такої творчої діяльності, яка ушляхетнює людину. Саме тому духовно-моральна культурна пам’ять, котра сформувалася на основі релігійного досвіду, може об’єднати й гармонізувати зусилля людей спрямовані до кращого життя. Християнські цінності допоможуть осягнути картину прекрасного, створеного Богом світу, на відмінну від потворної картини, сфабрикованої масовою культурою.

---

Усвідомлений вибір джерел і способів пізнання високих цінностей передбачає наявність внутрішніх, стійких, моральних критеріїв. Відчуття невизначеності, невпорядкованості і випадковості у поєднані елементів культури, притаманне сучасній людині не сприяє формуванню цих критеріїв. Мозаїчність сучасної культури, в якій світ не сприймається цілісно, а розривається на множину суб’єктивних образів, позбавлених єдиної смислової структури, призводить до відмови від традиційних морально-етичних і естетичних цінностей.

Відомий культуролог, семіотик, письменник, ідеолог постмодернізму, професор Болонського університету Умберто Еко вказує на необхідність бути готовим у культурному відношенні розумом прийняти безлад (хаос) – розмаїття змішувань різних народів, ідей, цінностей. При цьому підкреслюється, що відносини можливо вибудувати лише на безрелігійній етиці, інакше реформи зазнають неминучої поразки. Симптоматичним є й те, що Еко вбачає у прагненні до збереження традиційних релігійних цінностей, загрозу як для особистості, так і для оточення, традиціоналістичну ж свідомість він трактує як фашизм.

Подібні ідеї мають чимало прихильників, наприклад, незгода після довгих дискусій визнати в основних декларативних документах християнські цінності базовими для європейської цивілізації. Інакше кажучи, сьогодні європейська цивілізація намагається поміняти свій ідентифікаційний код, чи то відкидаючи на периферію усі християнські святині, усі цінності християнської культури, або розчиняючи їх у повсякденній банальності середньої людини, обивателя й споживача. Навколо саме такої людини в усіх галузях сучасної культури створюються умови, де б вона почувалася впевнено і вдоволено, де б їй було максимально комфортно. Для цього в гуманітарній сфері занижуються «духовні вершини», вирівнюються «усі безодні», усе сакральне профанується, усе чудесне баналізується, усе суттєве – пародіюється.

В лоні культури, яка дезорієнтує і несе у свідомість хаос, починають виникати й накопичуватися анонімні, не укорінені в людині стандарти мислення, вона стає відчуженою від справжніх цінностей, у неї не залишається жодних переконань і ніякого духовного «підґрунтя». Така людина вважатиме усі традиційні ідеї, норми, інститути хибними, руйнівними пережитками, що обмежують людську свободу. У всілякій святині, у кожному образі святості середня людина вбачатиме репресивні риси. В результаті будь-який ідеал потрібно буде скомпрометувати, примітивізувати і підігнати під нові засвоєні стандарти. Середня людина втрачатиме суб’єктивну цінність і стане зручним та вигідним об’єктом для маніпулювання. Реалізація подібних установок в сучасній культурі і, зокрема, в освіті, досить відчутна.

---