ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 20.03.2024
Просмотров: 1573
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
11.2. Довідникова література: словники, енциклопедії
Християнство про призначення людини та її місце у світі
Християнство про призначення людини та її місце у світі
Свобода як вища цінність людського життя
Мова як сакральна цінність. До питання про переклад Біблії
Додаткова література
Абрамович Д.І. Києво-Печерський Патерик. – К.: Час, 1991.
Алпатов М.В. Андрей Рублёв. – М., 1972.
Антоний (Сурожский), митр. Человек перед Богом. – М., 1995.
Вздорнов В.И. Феофан Грек. Творческое наследие. – М., 1983.
Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К.: Освіта, 1992.
Давыдова Н.В. Евангелие и древнерусская литература. – М.: Мирос, 1992.
Духовні бесіди за словами святих отців православія / Укл. схимамонахиня Екатерина. – К. 1999.
Ильин И.А. Основы христианской культуры. Собр. соч.: В 10 т. – М., 1993. – Т. 1.
Кабанець Є. Печерна аскеза: Походження печерного затворництва на Русі в контексті загальної історії християнського чернецтва // Людина і світ. – 1999. - № 3, 4. – С. 49-55.
Кальниш Ю. Соціальна і гуманітарна роль Церкви в українському суспільстві // Вісник УАДУ при Президентові України. – 2000. № 1. – С. 166-174.
Люїс К.С. Проблема страждання. – Львів: Свічадо, 1998.
Мень А. История религии. Т.2: Пути христианства: Уч. пособие для учащихся. – М., 1999.
Ничипоров Б.В. Введение в христианскую психологию. – М., 1994.
Соціально-культурна значимість монастирів в Україні // Українська церква між Сходом і Заходом. – К., 1996. – С. 119-135.
Храми України // Пам'ятки України: історія та культура. – 1997. - № 7..
Шпідлік Т. Рупнік М.І. Про що розповідає ікона. – Львів, 1999.
|
Методичні матеріали до оволодіння спецкурсом
До лекційної теми 1. Християнська картина світу
Особливості християнського віровчення Християнство – світова релігія, яку сповідає найбільша кількість людей – більше 1,5 мільярда населення планети (майже кожний четвертий). Християнство розділено на три конфесії: православ’я, католицизм, протестантизм. Загальна ознака, що об’єднує усі християнські гілки та напрямки, – це віра в Ісуса Христа як Боголюдину, Спасителя світу, Який приніс спокутувальну жертву за гріхи людства, Одвічного Логоса, Другої Іпостасі Божественної Трійці. Свята Трійця – один з основних догматів християнства, згідно з яким Бог Єдиний за своєю сутністю. Він постає у Трьох Лицях – Бог-Отець, Бог-Син (Ісус Христос) і Бог-Дух Святий. Цей догмат було затверджено на двох Вселенських Соборах: Першому – в Нікеї у 325 р. і Другому – у Царграді (Константинополі) у 381 р. Одкровення про внутрішню Божественну Таємницю Трійці сприймається як свідоцтво Божої любові до людини і як заклик до єдності у любові (Ін. 3,16; 4,8;17,21) Наступними найважливішими догматами християнства є вчення про Боголюдяність Ісуса Христа, вчення про Царство Небесне, Друге пришестя Христа, Страшний Суд і спасіння. Християнство кинуло виклик багатьом філософським і релігійним системам. І одночасно воно відповіло на очікування більшості з них. Не випадково один з відомих теологів ХХ століття так визначив його місце в культурі: «Християнство – це не одна з релігій, а це криза усіх релігій». Найсильнішим у християнській духовності є не заперечення, а ствердження, охоплення й повнота. Увесь догматичний зміст християнського вчення вміщено у Символі віри, остаточно прийнятому на Другому Вселенському Соборі. Основні риси християнського світогляду. Християнство не є ідеологією, абстрактною доктриною або застиглою обрядовою системою. Блага Звістка (Євангеліє) увійшла в світ як динамічна сила, яка охопила усі сторони життя, завдяки своїй відкритості по відношенню до всього і у природі і у людині. Єдиний Бог, стверджує християнство, відкривався людині в обох Заповітах і це відбувалося поступово, з урахуванням рівня людської свідомості (Євр.1,1 – 2). Для християнина віра зосереджена в Ісусі Христі. Ним вимірюється й оцінюється усе (Гал.2,20; Об.1,8). Прихід Боголюдини на землю визнається не однобічним Божественним актом, а закликом відповісти на Божу любов (Об. 3,20). Присутність Христа пізнається у церковному житті, а також у самих простих, буденних проявах повсякденного життя. Шануються обрядові форми благочестя. Розмежовується Передання (дух віри та вчення) і «передання» (фольклорні народні перекази з їх різноманітними фантазійними напластуваннями на релігійну тему). Сповідується ієрархічний і канонічний принципи церковного устрою, в них вбачаються властивості структури дієвого організму, який має своє призначення на землі. Основні положення християнського віровчення. Про властивості Бога говорить Святе Письмо. Зокрема, у Євангелії від Іоанна сповіщається, що Він є, був і прийде в майбутньому (О’бявл.1,4). Святий Іоанн Дамаскін дає наступне визначення: «Безмежне Божество й неосяжне і лише одне в Ньому можна осягнути: безмежність і неосяжність». Найголовніші властивості Бога-Трійці відкриті людині – Бог Невимовний, Невидимий, Неосяжний, Вічний, Всезнаючий, Премудрий, Всесильний, Всеприсутній, Святий, Справедливий. Людина не може скласти повного уявлення про Його сутність. Також неможливо знайти слів для визначення у повній мірі смислу і змісту поняття «Бог». Однак, це не означає, що людина позбавлена можливості пізнавати Бога. Християнство вчить, що через Свою безмежну любов до людини Бог не став для неї абсолютно прихованим і не залишив її у темряві. Апостол Павло вказує, що Бог свідчить про Себе благодіяннями (Діян.14,17). Увесь видимий світ, що оточує людей, наголошує християнство, є тим дзеркалом, у якому відобразилася велич Божа. Знання, отримані від спостереження природи, називаються природним богопізнанням. Крім того, є ще й інше знання, більш значуще й досконале, його людина отримала безпосередньо від Бога шляхом надреального одкровення. Воно давалося ще до сходження Христа на землю, через пророків, котрими написані старозаповітні книги. З приходом Христа це одкровення набуло своєї повноти, адже у людини з’явилася можливість не тільки пізнавати істину про Бога, але самій брати участь у Його житті. Намагаючись осягнути таємницю спілкування Бога зі Своїм творінням, отці Церкви розрізняли сутність Бога і Його енергії. Якщо за Своєю сутністю Бог залишається неосяжним, то у Своїх енергіях Він сповіщає про себе, і коли людина відкриває Богові своє серце, вона може ці енергії сприйняти, тобто отримати благодать. Через Божественну благодать людині надається честь обожитися. Обоження не означає набути одну сутність з Богом. Обожена людина стає богоподібною по благодаті, тобто по Божественному дару. У Своїх енергіях Бог дарує людині усе, чим володіє Сам, усю повноту Божественного буття. І лише від духовно-морального стану самої людини залежить те, в якій мірі вона здатна засвоїти ці Божественні дари. Однак, дар завжди залишається невід’ємним даром, тому людина може досягти обожнення. У світлі християнського бачення, Богом починається історія світу і людини. Він знаходитися серед людей, дбає про них, спрямовує їхні зусилля до мети, заради якої ті прийшли у цей світ. Він з’явиться в кінці часів судити людей і основним питанням Страшного Суду буде питання про реалізацію людьми своєї свободи повернутися до Того, від Кого вони отримали своє буття. Ісус перекладається з грецької як Спаситель, а Христос як Помазаник Божий. За християнським вченням, Ісус Христос прийшов на землю для викуплення людських гріхів, прийняв від людей наругу й смерть на Голгофському Хресті, на третій день воскрес по плоті і на сороковий день після Свого тілесного Воскресінн вознісся з Єлеонської гори на небо. Таким чином, Сам Бог став людиною, щоб дати людству конкретну, визначену, відчутну ідею Тієї Особистості, Котру людина називає Богом. Його поява на землі, з точки зору християнства, є центральною подією історії. Вся Біблія обертається навколо розповіді про Христа і про Його обітницю дарувати вічне життя усім, хто Його прийме. Христос визнається християнами віссю і серцем Біблії, а також і всієї історії людства. Ставши одним з людей і заплативши максимальну ціну, за право дати всім свободу бути синами Божими, а не синами гріха і підлеглими смерті Христос приніс дар, який, однак, ще треба вміти прийняти. Згідно християнському вченню, об’єктивно здійснену Богом жертву заради спасіння людей необхідно зробити своєю власною суб’єктивною реальністю через вибір віри, причастя, інші Таїнства. За церковним Переданням, літургія бере свій початок від Самого Спасителя. Цій вищій священнодії був навчений апостол Іаков, єпископ Єрусалимський, названий братом Ісуса Христа, коли Спаситель явився йому після Воскресіння з мертвих. Літургія – це, церковна служба, в якій беруть участь священики й вірячи, вона має свої правила, які склалися ще у IV ст. Однак, містичну силу літургії мова не може зробити зрозумілою на раціональному інтелектуальному рівні. Людина відкриває таїну Божої служби по мірі свого внутрішнього очищення. Кульмінаційною подією літургії є євхаристія – причастя Тіла і Крові Христової (під час молитов дивовижним чином ритуальний хліб і вино перетворюються на Тіло і Кров Христа). Жодне словесне пояснення обряду не може вичерпати |
його внутрішнього змісту. Обряд і молитва для віруючих – це не стільки засіб інформації, скільки комунікації – входження людини в духовну реальність.
Головні ідеї християнства. Прагнення позбавитися зла, жага спасіння, повна довіра й відданість людини Богові, віра у те, що Божественна сила орієнтує в життєвих потребах, різноманітних відтінках традицій, здатність бачити присутність Бога у кожній часточці світобудови – все це по своєму виявлялося ще у дохристиянські часи у різноманітних релігіях, зокрема, в індуїзмі, буддизмі, даосизмі, іудаїзмі, пізніше – в ісламі. Однак, у християнстві воно з колосальною силою наповнилося новим змістом і набуло нового звучання, обумовленого проривом Божественного життя в людську буденність, а саме – сходженням Бога на землю.
Людина жадала безсмертя і богоподібності для себе і для світу. Ці прагнення відобразилися в мотивах різноманітних релігійних вчень, у сакральному мистецтві. Таке драматичне протиріччя між відчутною обмеженістю людини і її абсолютними бажаннями було розв’язане за допомогою трьох головних ідей, внесених у світ християнством:
Бог-Любов;
богоподібність людини;
безсмертя людини не тільки духовне, але й тілесне і здатність наслідувати Царство Боже.
Бог сприймався у часи античності як антропоморфна істота. Для язичницьких релігій, наприклад, Він був безособистісним «усім», а для буддистів – «нічим». У християнстві Бог стає Любов’ю, яка дає людині пізнання, свободу, силу і спасіння. За християнським вченням, в любові для людини відкривається перш за все джерело пізнання. Ще цар Соломон говорив, що в лукаву душу премудрість не увійде і не буде перебувати в тілі, яке підкорило себе гріху (Прем.1,4). Той, хто ненавидить, ходить у пітьмі, а розуміє той, хто любить. Люблячи ближнього, людина сама стає любов’ю і приймає в себе Бога-Любов, тобто – істину, світло й розуміння. Це пізнання, отримане від Бога робить людину вільною, вона починає ясно бачити зло, смерть, гріх, ницість і відчуває своє право на обрання між добром і злом.
Однак, людині необхідні ще й сили, аби йти шляхом свободи і добра. Такі сили дає людині Бог-Любов. Поєднуючись з Ним через зусилля молитви, Таїнства, людина перемагає не тільки гріх, але й саму смерть. Проте, чи може поєднатися обмежена смертна людина і безкінечний безсмертний Бог, адже для цього Йому Самому потрібно зійти до людини, стати поряд з нею, олюднитися. У християнстві розвилося вчення про кенозис – применшення, приниження Бога, заради спасіння людини і світу. Воно стало найвищим свідченням Божої любові: не перестаючи бути Богом, Він прийняв на Себе людське тіло, добровільно підкорився законам природи, жив як людина, помер за людські гріхи. Люди отримали можливість бачити Бога на власні очі, споглядати Його божественну Особистість, торкатися Її, тобто підійти до божественного світу настільки близько, наскільки можна це зробити взагалі, залишаючись людиною.
У дохристиянському світі людина мала значення частини роду, держави. В кращому випадку над масою висувалися видатні діячі – полководці, вчені, митці, проте їх цінували не безкорисливо, не як людські особистості, а за їхні таланти, вигідні народові або державі (наприклад, у Периклові греку був дорогий не сам Перикл, а його красномовство, патріотизм). Християнство навчило людей любити і цінувати в людині не її атрибути, не її таланти, а її сутнісне ядро, її душу, незалежно від того, чи прекрасна ця душа талантами, чи ні. Християнство ставилося байдуже до зовнішніх людських досягнень. З точки зору Євангелія, людина може бути навіть обмеженою, негарною, слабкою, фізично ушкодженою, однак – горіти свічкою перед Богом, вести бесіду з янголами. Християнство очистило душу від усього випадкового і показало її безкінечну красу й цінність.
У християнстві стверджується, що всі проблеми людського життя породжуються гріхом, відхиленням від Божественного закону. Христос застерігає від тих вад, що вбивають душу. Якщо людина така велика святиня, то кожна легковажна дія по відношенню до себе або до ближнього є руйнівною, а значить – злочинною. В чому таємниця такої цінності людського «я». В тому, відповідає Євангеліє, що люди є дітьми Божими і належать до роду Божого. Про причетність людини до божества йшлося і в попередні періоди культури, але християнське вчення стало життям і піднесло самосвідомість людини на незнану раніше височінь, воно відкрило людині світлі перспективи майбутнього євангельською заповіддю – будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний.
Євангеліє є Радісною Благою звісткою для кожної окремої людини. Водночас воно веде мову про спасіння всього світу, який страждає разом з людиною. Тому спасіння полягає не лише у визволенні кожної окремої особистості, а й усього творіння: все створене Богом призначене для спасіння – від людини до каменя. Цей новий порядок речей, новий спосіб буття й відношень називається у Євангелії Царством Божим або Царством Небесним. Воно розуміється як внутрішній стан преображеної людини і досягається значними зусиллями особистості. З іншого боку, воно знаходиться поза межами людини, воно поступово народжується у світі, перетворює світ (як закваска тісто), незалежно від індивідуальних людських зусиль. Царство Небесне – це ідеальний Божественний світ, існуючий споконвічно. Маючи бажання, людина здатна увійти в нього з Божою допомогою.
Сила впливу християнських ідей була безпримірною в історії людства. Культура оновилася благодатним духом, який оживив саму субстанцію культури, її справжнє єство, її живу душу. Цей дух дивовижно увійшов у вороже іудейсько-римське середовище, в атмосферу раціональної думки, абстрактних законів, формальних обрядів, змертвілої релігії, жадібно-земної волі і жорстокого інстинкту. В таких умовах культура не могла творитися, вона могла лише вироджуватися. Зрозуміло, що люди такої культури і цивілізація такого укладу не могли прийняти християнське вчення.
Разом з християнством прийшло нове розуміння людської гідності, смислу життя і творчості, обумовлене тим, що людина – образ і подоба Божа. Свобода почала визнаватися як один з найважливіших законів Духа, а гріх – як форма рабства. В процесі боротьби з рабством людині надавалася можливість особливої взаємодії з Духом Святим на основі власних зусиль, спрямованих назустріч Богові (у термінах християнства, – «стяжати» Дух Божий). Така духовна праця відрізняється від хворобливої екзальтації, надуманого піднесення, емоційного захоплення, тобто такого переживання, яке називають станом «принадності» (рос. – «прелести») і судити тут потрібно за плодами Духа.
По-новому осмислювалося людське тіло. Для Платона, наприклад, тіло – «в’язниця душі», а для апостола Павла, відданого традиції Мойсея, тіло – це храм духа. Тіло людини зліплене руками Творця. Бог творить людину за образом Своїм і подобою. Через занепад природного стану, тіло стало недосконалим тому вказувалося на необхідність піклуватися про нього, при цьому повністю відкидався «культ плоті» (1 Кор. 6,19; 1 Тим. 5,23). Вірою в Ісуса Христа стверджувалася святість людської любові, за умови, що вона поєднана з відповідальністю, а також святість сім’ї та шлюбу (Бут. 2,18,23 – 24; Мф. 19,5). Свідоцтвом віри в світі, з точки зору християнства, є служіння і дієва любов (1 Кор. 13).
Світова історія сприймається християнством як поступовий процес, який через випробування, катастрофи і боротьбу підноситься до майбутнього надісторичного Царства Божого. Водночас, говориться, що Царство Боже починається вже у сьогоденні і може запанувати «всередині людини». Християнство відкидає концепцію «історії, яка не вдалася», тобто переконання, за якими правда Божа потерпіла на землі суцільну поразку (проти цього свідчить Об’явлення 20, 1 – 6 ). До настання Судного Дня, людина покликана трудитися на благо інших, створюючи царство добра, Град Божий. За християнським вченням, Суд почався, з того моменту, коли Христос вийшов на проповідь. Посмертна доля душі сприймається як тимчасовий, недосконалий стан, який в майбутньому зміниться й відновиться загальним воскресінням та преображенням (Дан. 7,13; Ін. 5,28; Рим. 8,11; Об. 20,11 – 15 ).
Вчення про походження зла і про гріх як розвиток зла. Зло в людини пояснюється не її недосконалістю чи пережитками «звіриної природи», а реальним існуванням у всесвіті метафізичного персоніфікованого зла. В книзі Іова говориться, що не з праху виходить горе і не з землі виростає біда (Іов. 5,6). Бог – творець усього, не творить зла, тому що Він – джерело всілякого блага. Він лише попускає злу бути у світі до того часу, який відомий тільки Йому. Звідки взялося зло? Святе Письмо у тій своїй частині, де розповідається про шість днів творення (Шестоднів), вказує на джерело зла: спочатку Бог з нічого створив небо, тобто духовний невидимий світ і янголів – безтілесних і безсмертних духів, обдарованих розумом, почуттями, волею й могутністю («янгол» – дослівно – «вісник»). Вони відрізняються один від одного за рівнем досконалості і за родом свого служіння Богові і складають ієрархію небесних служителів, де кожен янгол виконує своє призначення. Тому, крім янголів, є також вищі небесні чини: архангели, херувими, серафими й інші.