Файл: Cтатті для практичних.docx

Крім того, Біблія є книгою Церкви. За планом Божим люди покликані рятуватися не по одинці, але в суспільстві, яким керує і де перебуває Бог. Ця спільнота йменується Церквою. Історично Церква поділяється на старозаповітну й новозаповітну. Новозаповітна успадкувала духовне багатство старозаповітної – слово Боже. Церква не лише зберегла букву слова Божого, а й володіє правильним його розумінням. Це пов’язано з тим, що Дух Святий, який говорить через пророків і апостолів, продовжує жити в Церкві і керує нею. Тому Церква, вірять християни, дає правильне спрямування, як користуватися її письмовим багатством, що в ньому є більш важливим і актуальним, а що має лише історичне значення і не може застосовуватися у новий час.

Старозаповітні книги були спочатку написані єврейською мовою. Книги більш пізні, зокрема, часів Вавілонського полону містять вже багато асирійських і вавилонських слів та мовних оборотів. Книги ж написані під час грецького панування (т.з. неканонічні книги) написані грецькою мовою. Третя книга Єздри – латиною.

За своїм зовнішнім виглядом священні книги спочатку не були такими, якими ми їх бачимо тепер. Спочатку їх писали на пергаментних або папірусних сувоях – довгих стрічок, які накручувалися на древко. З часом пергаментні стрічки почали зшивати у книги-кодекси. Текст у древніх сувоях писався однаковими великими літерами. Кожна літера писалася окремо, однак слова не відділялися одне від одного. Ціла стрічка була як одне слово. Той, хто читав повинен був ділити стрічку на слова і, зрозуміло, міг помилятися й робити це неправильно. Не було також в древніх рукописах жодних знаків пунктуації, наголосів. А у давньо-єврейській мові також не писалися голосні, лише приголосні.

Визначення кількості книг Старого Заповіту пов’язане з особливістю єврейського алфавіту: священики розташовували книги так, щоб їх було 22 – відповідно до кількості букв алфавіту, з цією метою іноді об’єднували декілька книг і записували під однією цифрою. Такі біблійні тексти вважаються канонічними, тобто такими, що не підлягають подальшому виправленню або редагуванню. Вони написані давньоєврейською мовою в різний час, а близько 164 року до н.е., після повернення євреїв з Вавілонського полону, книги остаточно зібрали, перевірили й розмістили в Ієрусалимському Храмі. Так було складено канон Старого Заповіту. У грецькому і старо-слов’янському перекладах рахують кожну книгу окремо, без скорочень і включають до корпусу старого Заповіту ряд неканонічних книг.

---

Поділ слів у священних текстах ввів у V ст. диякон Александрійської церкви Євлалій. Так поступово Біблія стала набувати свого сучасного вигляду.

Не одразу з’явилися Біблійні тексти у сучасній повноті. Від Мойсея (середина II тис. до Р.Х.) до Самуїла (кінець I тис. до Р.Х.) – час формування Святого Письма, яке за повелінням великого пророка завжди мало знаходитися з правої сторони ковчега заповіту Божого. Наступні після Мойсея священні письменники продовжили приписувати свої творіння до його П’ятикнижжя.

Змістовим центром П’ятикнижжя є Закон (Десять заповідей, Декалог), даний Богом Мойсею на горі Хорив на Синаї. Універсальній священицькій місії Ізраїля найкраще відповідає унікальний універсалізм, яким проникнуті заповіді:

1. Я Господь Бог твій; нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене.

2. Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм.

3. Не вимовляй ім’я Господа Бога Твого марно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – субота (свято) Господу Богу твоєму.

5. Шануй батька і матір твою, щоб тобі було добре і щоб продовжувалися дні твої на землі.

6. Не вбивай.

7. Не чини перелюбу.

8. Не кради.

9. Не свідчи неправдиво на ближнього свого.

10. Не бажай дому ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його,ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого.

Приписи цих заповідей настільки зрозумілі, що змогли стати морально-релігійною основою життя для багатьох народів у різні часи. Декалог поділяється на дві частини: перша складається з чотирьох заповідей, у яких подаються основні правила відносин людини і Бога, у другій частині йдеться про правила відносин у соціумі між людьми.

Впродовж періоду від Самуїла до Вавілонського полону (поч.VI ст. до Р.Х.) збирачами й зберігачами священних старозаповітних текстів були старійшини ізраїльського народу і пророки. Про останніх, як головних авторах єврейської писемності, часто говориться в книгах Параліпоменон.

За добрим звичаєм давні євреї раз по разу переглядали книги Святого Письма після всіляких напружених ситуацій, зокрема, після тривалих війн, полону тощо. І це вже був ніби новий вихід у світ святих текстів. Однак працювати в цьому напрямку дозволялося лише богонатхненим людям – пророкам, які пам’ятали давні події й писали історію свого народу надзвичайно правдиво.

---

Час від Вавілонського полону до Великої синагоги при Єздрі і Неємії (V ст.. до Р.Х.) є періодом остаточного завершення старозаповітного списка священних книг – канона. В одному складі об’єднуються усі богонатхннені Писання, створені до Єздри. Далі серед єврейського народу не являються пророки і релігійні книги, написані після V ст. до Р.Х. не вважаються богонатхненими і не вносяться до списку священних книг (наприклад, книга Ісуса, сина Сирахового).

До складу Старого Заповіту входить чотири групи книг.

• Закон (Тора) – це П’ятикнижжя Мойсея, основний священний текст іудаїстів. Складається з книг – Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону (або Второзаконня).

• Писання – історичні книги, які розповідають про історію релігії та життя єврейського народу, котрий зберіг віру в Єдиного Бога: книги Ісуса Навіна, Суддів, Руфі (або Рут), Царств (1-а, 2-а, 3-я, 4-а,), Параліпоменон (1-а, 2-а), Перша книга Єздри, книга Неємії, Есфірі (Естер).

• Повчання (вчительні книги повчального змісту) – книги поетичні, вони містять вчення про віру: книга Іова, книга Псалмів ( Псалтир), Приповісті Соломона, книга Екклезіастова, Пісня над Піснями.

• Пророки – ці книги містять пророкування майбутнього. Книги великих пророків Ісайї, Єремії, Ієзекіїля, Даниїла і дванадцяти малих пророків – Осії, Іоїля, Амоса, Авдія, Іони, Міхея, Наума, Аввакума, Софонії, Аггея, Захарії, Малахії.

Крім цих книг старозаповітного списку до Біблії включено ще дев’ять, а саме: книги Товіта, Іудифі (або Юдити), Премудрості Соломона, Ісуса, сина Сирахового, 2-а і 3-я книги Єздри, три Маккавейські книги. Неканонічними їх називають тому, що були написані після закінчення списку (канону) священних книг. Деякі сучасні видання Біблії цих неканонічних книг не включають, до складу Біблії старослов’янською мовою вони входять. Назви багатьох біблійних книг взято з грецького перекладу 70-ти перекладачів. У єврейському варіанті Старого Заповіту і в деяких сучасних перекладах ряд книг носить інші назви.

Найбільш близьким до оригіналу Старого Заповіту є грецький (або т.з. александрійський) переклад 70-ти тлумачників (дослівно грецькою – «Септуагінта»). Його почали з волі єгипетського царя Птолемея Філадельфа на поч. III ст. до Р.Х. Бажаючи мати священні книги Біблії, він наказав придбати для знаменитої Александрійської бібліотеки ці книги й перекласти їх на найпоширенішу мову загального спілкування – на грецьку. Було обрано з кожного ізраїльського коліна по шість найбільш здібних людей і послано до Александрії з точними екземплярами єврейських священних текстів. Перекладачів розмістили на острові Фарос і ті зробили переклад у досить короткий строк. Цим перекладом з апостольських часів користується Православна Церква.

---

Латинський переклад, Вульгата з’явився у IV ст. після Р.Х. До цього часу існувало декілька латинських перекладів Біблії, серед яких т.з. древньо-італійськийбув зроблений за текстом 70-ти і користувався найбільшою популярністю за ясність і особливу наближеність до оригіналу. Один з високоосвічених отців Церкви IV ст. блаженний Єроним здійснив свій переклад Святого Письма з єврейського оригіналу на латину. Поступово західна церква відмовилася від варіанту перекладу, зробленого з тексту 70-ти і почала користуватися переважно Єронимовим перекладом. З ХV ст. цей переклад став переважно вживатися у римо-католицькій церкві. Дослівний зміст його назви – Вульгата – означає «переклад, призначений для всіх».

На європейські мови Біблію почали перекладати з VIII ст. – Бєда Шанований подав біблійний матеріал англійською. У 1160 р. з’явився перший французький варіант перекладу, зроблений Петером Вальдом, а у 1460 р. – німецький. Мартін Лютер у 1522 – 1 532 рр. ще раз переклав Святе Писання на німецьку мову. Сучасний англійський переклад відноситься до 1603 р. Повний переклад російською було здійснено у 1877 р. У наш час Біблію перекладено на більше, ніж 1200 мов народів світу.

Будь який переклад має свої переваги й недоліки. Так, переклади, які відображають прагнення дослівно передати зміст оригіналу, страждають прямолінійністю і втрачають багатозмістовність й складність думки, тому вони не відображають багатства священного тексту і достатньо важкі для розуміння. Переклади, які прагнуть передати лише загальний зміст Біблії у самій зрозумілій і загальнодоступній формі, страждають неточністю і спрощенням матеріалу.

Втім, є переклади, в яких вдалося уникнути крайнощів. Це, в першу чергу, три варіанти, що визнаються богонатхненними, священними, рівними першоджерелу – грецький, латинський і церковно-слов’янський.

Що стосується Нового Заповіту, то він написаний вже грецькою. Лише Євангеліє від Матфея спочатку вийшло єврейською, а пізніше з’явився грецький варіант, який, як стверджують біблеїсти, зробив сам автор.

Старий Заповіт, викладений єврейською і, відповідно, латинською мовами, як вже згадувалося вище, за своїм складом відрізняється від грецького перекладу, а також від церковно-слов’янського варіанту, який зроблено не з єврейського оригіналу, а з Септуагінти. І до грецького і до слов’янського перекладів включено неканонічні книги, які на період I ст. після Р.Х. у єврейському середовищі були втрачені й не включені до канону, проте які були збережені у Септуагінті, а також книги, що з’явилися після перекладу 70-ти і містили точні пророцтва про Месію.

---

Текстом 70-ти з III до кінця I століття до Р.Х. користувалася Старозаповітна Церква, вважаючи його богонатхненним. Відповідно, блаженні 70 тлумачників Писання висловлювали не особисту думку, а беззаперечну істину, носієм якої була уся Старозаповітна Церква. Давній єврейський текст і текст 70-ти рівнозначні: єврейською мовою було викладено Слово Боже Вітхозаповітній Церкві, еллінською мовою Слово Боже викладено Новозаповітній Церкві.

У часи створення Септуагінти, тобто у III ст., серед єврейського народу були праведники, мужі духовно просвітлені у розумінні Божого Закону. Вони залишили настільки високі зразки творінь старозавітної богословської думки, що їхні писання ще в ранньохристиянський період визнали богонатхненними й долучили до канонічного зібрання біблійних книг.

Крім того, відповідно до церковного Передання, серед 70-ти перекладачів був праведний молодий чоловік на ім’я Симеон. Перекладаючи текст з книги пророка Ісайї, він захотів було виправити слово «діва» на слово «жінка», не зрозумівши змісту Писання, де йшлося про те, що Діва зачне від Духа Святого і народить Сина, Спасителя світу. За ці сумніви Симеону через янгола було обіцяно Духом Святим, що він не помре, доки не побачить Божественне Немовля Христа і не прийме Його на свої власні руки. Після здійснення пророцтва Симеон отримав назву Богоприємця.

Передання стверджує, що не завдяки своєму розуму, майже за 300 років до Р.Х. 70 тлумачників прозрівали таїнства приходу Сина Божого, а що Дух Святий, який говорив з людьми вустами пророків, просвітлив розум блаженних перекладачів Святого Писання, аби вони ясніше усвідомили й передали людям ці Христові таїнства.

Переклад 70-ти, який відобразив у собі богонатхненість давньо-єврейського тексту, часто цитується у Новому Заповіті: Іісусом Христом у бесідах з фарисеями і своїми учнями, святими євангелістами Матфеєм, Марком, Лукою, Іоанном і св. апостолом Павлом. Красномовним є той факт, що євангеліст Матвій писав своє Євангеліє єврейською мовою, проте свідоцтва Писання, які він приводить, взяті з тексту 70-ти, а не з єврейського.

Богонатхненні письменники Нового Заповіту наводять свідчення за текстами 70-ти, сприймаючи їх,без сумніву, як Слово Боже, і не піддаючи сумніву рівноцінність перекладу та оригіналу. Святість тексту 70-ти визнається Православною Церквою, хоча це і не санкціоновано якоюсь соборною постановою.

З V ст. відбулася нова редакція священних єврейських текстів Біблії: іудейські книжники (т.з. масорети) замінили давні єврейські списки священних книг на нові, тобто – по-новому переписані й виправлені. Практично всі старі списки по світу було знищено. Масоретський варіант Біблії виключив декілька канонічних книг Старого Заповіту.

---