Файл: Cтатті для практичних.docx

Найголовнішим і найважчим у модернізованому освітньому процесі є визначення національної складової. В умовах досить потужного тиску в сфері освіти, Україні необхідно відстоювати й зберігати свою педагогічну спадщину. Це дасть можливість не втратити своєї культурної специфіки, протистояти уніфікації, розвивати особистісно-орієнтовану освіту, будувати вищу школу як інструмент розвитку нації, а не тільки як сферу послуг, чи як бізнес, або ідеологічну структуру. Якість соціуму буде залежати саме від того, яка модель стане провідною (Ю.Афанасьєв).

В процесі переходу до нової парадигми освіти досвід вітчизняної школи не повинен розглядатися як такий, що вичерпав себе. Навпаки, осмислення й застосування методології та методики православної педагогіки (найбільш близької до ментальності українців) дасть змогу наповнити освітню систему свіжими ідеями, високо гуманними прийомами, метою яких є свободна, творча особистість, котра за будь-яких умов свідомо й відповідально робить свій вибір і розуміє, що свою честь і гідність вона стверджує у наближенні до Бога.

Православна педагогіка не декларативно, а на практиці доводить, що аксіологічна вертикаль (на відміну від гносеологічної горизонталі), вибудовується, завдяки вільному вибору вільної людини. Цінності не можна нав’язати, тому що вони на відміну від знань, – особистісні, а не абстрактні. Вони засвоюються не тільки розумом, але й обов’язково тими душевно-духовними силами, які, убираючи в себе певний зміст культури, дозволяють людині бути істотою духовною.

Без духовної складової освіта розбещує і навіть нівечить людину. На думку видатного філософа й педагога І.Ільїна, освіта дає людині у розпорядження життєво вигідні можливості, технічні вміння, що, зазвичай, призводить до зловживання (особливо, якщо людина бездуховна, безсовісна, безчесна, безхарактерна). Формальна «освіченість», не осяяна вірою, честю, совістю створює не національну культуру, а розпусту вульгарної цивілізації.

Відповідаючи на питання – хто така людина і якою за покликанням вона має стати, Православна Церква спирається на багатовіковий досвід знання про людину. Він втілений в чисельних освітніх методиках, що не складалися спеціально (хоча і це мало місце), а бралися зі Святого Письма, Передання, з живого досвіду християнського життя – житій святих, праць отців і вчителів Церкви.

Дидактичні й виховні принципи православної педагогіки становлять не роз’ємну цілісність, вони завжди спрямованні до величної зрозумілої кінцевої мети – спасіння й обоження людини. Згідно з цими принципами, для повноцінного навчання й виховання необхідно знайти точку опори у внутрішньому світі людини. Навчити ж розуміти що таке добро і що означає бути добрим можна тільки завдяки залученню людини до здійснення добрих справ (милостині, співстраждання, терпіння, поступливості, потреби просити пробачення і щиро пробачати й подібне).

---

Зусилля педагога мають бути спрямовані на те, аби допомогти учню з’ясувати, що побудова внутрішньої системи цінностей, стає основою всього життя, пізнання ж набуває значення цінності, коли в його світлі всесвіт постає у всій своїй вселенській цілісності. Православна педагогіка формує потребу давати оцінку будь-якому явищу, виходячи з вищих моральних критеріїв, встановлених Богом. Вона також сприяє посиленню почуття відповідальності за свої вчинки та думки перед Богом і ближніми. Учитель має переконати учня, що варто навчитися своїм власним життям радувати Бога і завжди шукати в іншій людині не своє, а Боже («перестань вчити всіх, а прозрівай свої гріхи і кайся в них» – Амвросій Оптинський).

За православним вченням, людина створена з духовної стихії, що ріднить її з Богом і з фізичної, яка поєднує її з усім створеним світом (св. Максим Сповідник). Тому людина не розвивається сама по собі, а набуває свого справжнього змісту в живому зв’язку з Богом – у молитві, участі у літургії, Таїнствах, добрих справах, у милосерді, любові. Таким чином, людина віднаходить себе лише у реальному спілкуванні з Богом, у жертовному служінні іншим людям, і завдяки цьому стає самою собою.

У всій повноті спілкування з Богом відбувається, за православним вченням, лише в лоні Церкви. Святитель Іоанн Златоуст пояснював це так, символічно уподібнюючи соціальне й державне життя до Ноєвого Ковчега: «Ковчег брав тварин і зберігав їх, а Церква бере тварин і змінює їх… Там у Ковчег – увійшов сокіл і вийшов сокіл, входить вовк і виходить вовк. Тут, у Церкві – увійшов хтось соколом, а виходить голубом, входить вовк, а виходить ягня, тому що не природа змінюється, але виганяється зло».

Досвід благочестивого життя доводить наскільки важливо для людини відчути зусилля Бога спрямовані на те, аби не дати світові ухилитися і, водночас, побачити дзеркало, піднесене Богом, вгледітися в нього і узріти себе у всій своїй ницісні, відсахнутися й знайти сили очиститися. Потрібно тільки не протистояти Богові, не заважати справі спасіння. «Ти створив нас для Себе, і не знатиме спокою серце наше, поки не заспокоїться в Тобі» (Блаженний Августин).

Сутність методу християнської педагогіки висловив знаменитий педагог Януш Корчак, у скорботний для нього і його вихованців час перед стратою: «Ми не даємо вам Бога, адже ви самі маєте відкрити для Нього свої душі. Ми не даємо вам Батьківщини, тому що її ви зможете набути лише невтомною працею розуму й свого серця. Ми не даємо вам навіть любові, бо немає любові без усепрощення, прощати ж – тяжкий хрест і хресний шлях у кожного свій. Єдине, що ми вам даємо – жагу кращого життя, якого немає, однак, яке колись буде. І можливо, ця жага приведе вас до Бога, до Батьківщини і до Любові».

---

---

Сучасна цивілізація і християнська етика

Наша епоха – час цивілізаційних конфліктів, коли протистоять не якісь політичні інтереси різних угрупувань та націй, а способи життя. Сьогодні ми всіма силами прагнемо наблизитися до західного його варіанту в усіх без винятку галузях. Схожістю до західних оцінок ми міряємо свої успіхи, правильність обраних рішень. При цьому враховується майже все, крім того духовного фундаменту, на який лягатимуть результати. Разом з тим, не співвідносячи саме з духовною традицією бажані зміни, ми приречені поступово деградувати від homo sapiens до homo economicus, від homo spiritualis (людини духовної) до homo usurpator (людини споживацької).

Повноцінний діалог із західною культурою потребує точного визначення своїх духовних якостей та особливостей. При цьому варто усвідомлювати внутрішні мотиви такого діалогу, і в першу чергу те, що західна культура «несе десакралізацію людського життя, його максимальну секуляризацію, жертвуючи заради матеріального раю на землі, всіма духовними цінностями». Прикладом є знаменитий девіз Скарлет з роману «Віднесені вітром»: «Я піду на все, що завгодно, але не буду голодувати». Тобто, можна – все, аби не голодувати. Такою є «американська мрія», подібна до вовка в овечій шкурі з написом: «Дозволено все, що не заборонено». З точки зору християнської аксіологічної вертикалі – це одна з найстрашніших, звабливих і розбещуючих формул, які тільки знає людина.

Примат інтересу до матеріального неминуче призводить до переваги споживацьких мірок і, відповідно, до перетворення будь-якого культурного об’єкта на річ-товар, а людини – на споживача. Той, хто купує, гідний свого товару. Гідність людини починає оцінюватися її здатністю бути споживачем. Процес споживання трактується як природний алгоритм людського життя, а речі – як засіб здійснення і ствердження особистості. Таким чином, людина поступово перетворюється на річ, тотожну іншим у списку «товарів». Вертикаль «людського виміру» знижується, чільне місце посідають кількісні покажчики культури, їх зовнішня різноманітність.

Те, що українська національна культура ґрунтується на православних засадах, обумовило домінування в ній ідеалу – того, чого немає в світі, але що існує в ідеальній реальності, тобто онтологічний зразок, відповідати якому може лише перетворена (преображена) реальність. За таких умов, алгоритмом людського життя виступає потреба людини бути кращою за саму себе. Це прагнення до ідеалу, у християнських термінах, має назву – «совість». У споживацькій цивілізації вона знецінюється.

---

Рухаючись у певному напрямі «культурного простору», безперечно, необхідно перш за все шукати спільне. Проте, варто уявляти і принципові розбіжності між культурами, а вони лежать у сакральній площині: вся решта відмінностей обумовлюється ними. Зокрема, різниця у ставленні людини до Бога, до природи, суспільства, інших людей, у розумінні свого місця в світі, мети власного існування. Так, християнський Захід орієнтований на Різдво, а християнський Схід – на Пасху. Різдво – це момент втілення Бога, Пасха – подія, коли Бог не тільки жертвує Собою заради людини, але й закликає її взяти свій хрест і йди за Ним, стати подібною до Нього. Тут дві різні точки відліку, і дві різних перспективи. В одній – головне те, що Бог став подібним до людини (це дещо лестить самолюбству, виправдовує і стверджує самодостатність людського «я»), а в іншій – те, що Бог спрямував людину до наслідування Йому. Початок відліку в одній системі є моє «я», в іншій – Бог. Тому західне християнство орієнтоване на людину натуральну, таку, якою вона є, східне – на людину, якою вона має бути, тобто на ту, якою її задумав Бог, інакше кажучи, на співвіднесений з Христом ідеал людини.

Така ключова відмінність пояснює специфіку ментального, душевного і духовного устрою людей різних духовних традицій, своєрідність у ставленні до одних і тих же речей, наприклад, до правових цінностей. Права людини вважаються одним з найвищих досягнень західної культури. Їх основний смисловий мотив – «я нічим нікому не зобов’язаний». За умов подібної інтерпретації, категорія «права» висувається як зовнішня по відношенню до особистості. Внутрішні обов’язки тут не враховуються.

У вітчизняній культурі переважну роль відіграє обов’язок – внутрішня цінність, яка забезпечується самою особистістю. Жодні права не можуть здійснитись без виконання обов’язків, у першу чергу – заповідей. Там, де вони не виконуються, права надзвичайно умовні, за них завжди точиться активна зовнішня боротьба, що, зазвичай, закінчується встановленням «диктатури прав людини», яка не є кращою, ніж будь-яка інша диктатура. Тому досконалість людських стосунків у західній культурі визначається вмінням не втручатися в чуже життя і не впускати у своє, підтримувати відносини поверхово. Натомість особливість спілкування людей східно-християнської культури полягає у постійному прагненні до відвертості, у потребі заглиблюватися в найменші дрібниці життя інших, глибоко співчувати їм.

---