Файл: Cтатті для практичних.docx

---

Християнство про призначення людини та її місце у світі

Усе, що ми любимо, родом із християнства. Ця думка митрополита Антонія Сурозського стала афоризмом. Дійсно, визначаючи час, коли визначальними й рятівними у людському загалі стали такі якості, як милосердя, смирення, здатність безкорисливо йти на подвиг заради Істини, ми прийдемо до початків християнства. Cаме з часів його становлення в людині починає формуватися не тільки вміння бачити в іншому найкраще, але й орієнтуватися на це, краще, сприяти його розвитку, не нав’язуючи себе і не пригнічуючи волю іншого. Особливість християнського світогляду розкривається у переживанні власної причетності до всього, що відбувається у світі, у почутті особистої відповідальності за «всі скорботи земні». Визначення такого принципу життя дав Ф.М.Достоєвський – «усі відповідають за всіх».

Нова система літочислення поділила час на два періоди. Перший, коли ці якості були рідкісним винятком, і другий, коли вони стали нормою, проявом людської гідності: до Різдва Христового і після нього. Сучасна європейська цивілізація виводить свій початок від цієї події і носить назву християнської, впродовж двох тисяч років всі основні події своєї історії, свої досягнення вона співвідносить з народженням і життям Христа.

У християнстві усе зводиться до Особистості Христа. Він є найбільшою цінністю, на основі якої формується і визначається вся решта індивідуальних і соціальних цінностей. Він приходить без зовнішньої сили і слави, без зброї, як здійснення тисячолітньої надії на спасіння. Ніякими ефектами перевтілень, фізичною могутністю, грізною нездоланністю Він не тисне на людину, не примушує її прийняти Його. Тобто не допускається нічого, що б пригнічувало свободу вибору людини. Вперше стверджується, що Бог хоче увійти в серце людини без жодного насильства. У Об’явленні св. Іоанна Богослова читаємо: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хтось почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. 3,20). Таким чином, Христос стоїть біля дверей людського серця (а не вдирається туди), не вимагає, не наказує, а тихенько стукає.

В інших релігіях ми не побачимо навіть і натяку на подібний мотив. Таке ставлення до людини, до її права на вибір відкрило необмежені можливості для внутрішньої активності та розвитку людської самосвідомості. Християнська світоглядна система надає виняткового значення духовному життю, вбачає у внутрішній роботі таку силу, яка призводить до преображення особистості ще в рамках земного буття.

---

Христос ходить по Галілейській землі, розповідає притчі, творить чудеса, навчає, зцілює, воскрешає, переконує, що, маючи віру, люди самі здатні до чудотворіння. Своїм власним життям Він свідчить про Істину і спасіння. Ісус – єдине явище в історії не тільки з огляду етики. Він відкриває людям Бога як люблячого Батька і тим самим пробуджує вищу духовність. У християнстві Бог проявляє себе не тільки через волю, силу чи розум, а переважно через любов. Невипадково християнство називають релігією любові. Бог першим засвідчив свою любов до людини.

З початком християнської ери були розширені межі самого поняття «любов». Ця категорія наповнилась новим, небаченим раніше змістом. Дослідники відзначають, що дохристиянський світ майже не знає безкорисливої любові. Любити означає володіти певною цінністю, мати її у використанні: милуватися, насолоджуватися нею, задовольняти за її допомогою конкретні потреби.

Без неї навіть можна було не уявляти свого життя, однак вона точно визначена – у природі, в суспільстві, в самій людині. Така любов («любов-ерос» і «любов-філос») мала чіткі якісні характеристики й кількісні виміри, вона завжди співвідносилася з доцільністю, проте не виводила за межі реального, у новий вимір – у безсмертя. Точкою відліку в такій любові є «я», обмежене часом і простором.

У християнстві любов одухотворюється тим, що розуміється як вища Божа любов до грішної людини. Вона безкорислива і не має жодних раціональних пояснень: який зиск Богові з людини, якщо і так все належить Йому? У дохристиянських віруваннях здебільшого так пояснюється сенс створення людей богами і стосунків між ними: люди потрібні богам, щоб виконувати важку роботу і будь-які забаганки, щоб служити фізично. Християнський Бог, керуючись метою, тільки одному Йому до кінця зрозумілою, вказує людині шлях звільнення від гріха і піднесення до стану, коли люди будуть називатися вже не рабами, а друзями й синами Божими.

Християнська релігія ставить виключну мету – втілити досконалість Бога в людині і людстві, в особистості й суспільстві. Людина у християнстві – це не матеріал для Божої справи. Бог вшановує її тим, що дарує їй частку буття, де дозволяє панувати не Собі, а лише їй самій. Ця частка – душа людини. Сюди навіть Творець не входить без дозволу. Він закликає людей стати Його синами і обіцяє підтримати та не покинути їх наодинці: залишатися з ними до скінчення віку, не покинути людей сиротами, а бути поряд. На цьому будується весь глобальний досвід християнства.

---

За християнським вченням, Бог залишає на землі Силу, яка називається – Благодать. Це подарунок людині, те, що вона не заробляє, а отримує понад усе, дарма. Безперечно, важливим завданням життя є прагнення до вдосконалення, подолання гріха, боротьба з пристрастями тощо. Але докорінна відмінність християнства від інших релігій у вірі в те, що до Бога не можна дійти тільки своєю волею, власним бажанням. Можна себе вдосконалювати, але тільки сам Бог визначає силою Свого Промислу коли приходити, і це Його рішення не підлягає ніяким людським розрахункам.

Християнський Бог не тільки повчає, як жити. Він Сам, від початку і до кінця, проживає звичайне (навіть найгірше з точки зору матеріального влаштування) людське життя, яке відмінне тільки тим, – що безгрішне. Його учні – не еліта, а прості трударі. Він не творить чудес, щоб довести Свою владу. Його не підтримують можновладці. Він смиренно приймає від людей зраду, обмову, засудження, катування й смерть. Навіть після Пасхи Він не приходить до Своїх ворогів, з метою зламати їхню волю і примусити повірити в Себе, тому що береже людську свободу і шукає не рабів, а синів. Ісус показує людям, що тільки через самопожертву, можливо прийти до істинної любові, тобто можливо піднестися над собою, стати краще, досягти досконалості й наблизитися до Бога. Тим самим християнство розкриває перед людиною нескінченні можливості творчого розвитку.

Для такої любові знадобилося нове визначення – «любов-агапе», любов-жертва: стверджувалося, що людина здатна любити подібно до того, як любить Бог – безмежно і безкорисливо. Дієва Божа любов стала основою Нового Заповіту. Христос надає нового значення заповіді любити ближнього, як самого себе: «Як Я возлюбив вас», – каже Він, тобто до останку, до Голгофи, до Хреста і смерті. Невимовне сходження Бога до граничних меж людського приниження, до самої смерті відкриває можливість поєднання смертного і безсмертного, земного і Божественного і складає сутність християнства.

Спокутувальна жертва Христа пов’язана з кінцевою метою, поставленою перед людиною. За християнським вченням, головне призначення кожної людини – «обоження», максимальне наближення до Бога, поєднання з Ним, адже «Бог став Людиною, щоб людина стала богом». Богоподібність людини полягає в її здатності до вдосконалення: «Отже, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5, 48). У цій істині міститься визнання й виправдання безмежної гідності кожної людської особистості. «Безодня безодню призиває» (Пс. 41,8) – це заклик безодні Бога до безодні людської душі.

---

У розбурханому, прагматичному, жорстокому просторі Римської імперії виникла і стрімко захопила десятки тисяч людей потреба наслідування новому Ідеалу. Заради наближення до Нього, християни всіх часів йшли на неймовірні, граничні обмеження і навіть на мученицьку смерть. Чому? Пошуки відповіді на це питання – у двохтисячолітній християнській духовній і життєвій практиці, у сотнях томів богословської, філософської, художньої літератури («Не тому ж, що я дурень і фанатик, я вірую в Бога»,– зауважував Ф. Достоєвський).

Однак, найважливішим стало те, що людина вперше відчула можливість і побачила приклад подолання хибного самоствердження власної гордині, зосередженості лише на своєму, як на єдиній цінності, а також відчуженої замкненості, безмежного егоїзму, монотонної одноманітності, самотності, руйнівної агресивності, тобто всього того, що є антиподом любові. У термінах християнства, людина врешті усвідомила спосіб спасіння для вічного життя. Історія людської культури свідчить, що відхилення від цього шляху призводило до колосальних і незворотних втрат у житті як конкретної особистості, так цілого загалу. Повернення на цей шлях завжди сприяло відновленню людини духовної. Таким чином, служіння Христу стало покликом духовної свободи, зверненої до совісті людини.

Велич і сила християнської любові розкривається у Новозавітних текстах. «Немає більше тієї любові, якщо хто покладає душу свою за друзів своїх» (Ін. 15,13). «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє неправді, а тішиться істиною; усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Любов ніколи не перестає, хоча пророцтва існують, – та припиняться, хоч мови існують, – замовкнуть, хоч існує знання, – та скасується!» (1 Кор. 13, 4 – 8). «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, – то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, знаю усі таємниці й усі знання, коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю – то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, – то пожитку не матиму жодного!» (1 Кор.13,1 – 3).

Так пояснює і тлумачить новий зміст любові апостол народів Павло, звертаючись до язичників і навертаючи їх до віри. Нічого подібного у дохристиянському житті ми не зустрінемо. Це саме та любов, якої навчає Христос, і якою Він Сам є.

---