Файл: Cтатті для практичних.docx

Спрямованість християнської моралі. «Чим вища релігія, тим важче людині засвоїти її» (Томас Еліот). Духовність, яка знайшла своє вище втілення у Євангелії, не принижуючи розуму показує, що раціональне пізнання має межі. Ця духовність припускає осмислення досвіду, дає критерії для розмежування добра і зла. Творець заборонив людині вживати плоди з Дерева пізнання добра і зла. У Біблії це Дерево не символізує лише моральні поняття. Тут, «пізнати» – означає володіти, а «добро і зло» – ідеома, яка означає усе створене. Мова йде про претензії людини панувати над світом незалежно від Бога, розпоряджатися ним на свій розсуд. В тому числі – самочинно будувати етичні принципи. Це, за Біблією, й означає бажання «бути як боги». Відповідно до християнського вчення, в людині після зради Богові почали переважати самість, свавілля, облудне самоствердження.

Апостол Павло показує, що трагедія Адама повторюється в кожній людині і цю прабатьківську недугу людства можна подолати за допомогою розвитку в собі рис богоподібності. Цей процес складний і сповнений драматизму, адже через закладений в людині дар свободи, вона може спрямовувати свою духовність і у бік зла (слово «дух» у Біблії деколи використовується і в негативному значенні). Тому Біблія приділяє так багато уваги боротьбі між духом корисливої самості і духом відкритості до Бога і Його Заповіту.

Пророки заповідали любити Творця усім серцем і ближнього як самого себе. Ці фундаментальні основи етики освячені, закріплені і поглиблені в Новому Заповіті. У сфері моральній він продовжує пророків, хоча Христос відхилив чимало визнаних у древності етичних норм. Зокрема, це стосується клятви і обов’язку «священної помсти». Юридичному правилу справедливості «око за око» Він протиставив вміння прощати. Свою заповідь про вищу любов, яка доходить до самозречення, Христос називає «новою». Його заповіт «зректися себе» спрямований проти зосередження гріха – егоцентризму. Впродовж історії люди, формально приймаючи християнство, нерідко викривлювали його моральний зміст, перетворюючи Благу Звістку про любов на знаряддя соціального й духовного придушення.

Основні положення євангельської етики прояснюються, якщо підійти до неї у світлі розповіді про три життєвих шляхи, запропоновані Христу дияволом, і безумовно засуджені Ісусом. Перший шлях – «перетворити камені на хліби» – має ґрунтуватися на обіцянці матеріальних благ. Отримавши їх, людина заживе у спокої та щасті. Ця спокуса є постійним супутником людства, вона тим більша, чим кращим у матеріальному відношенні є життя. Відповідь Христа – «не хлібом єдиним буде жити людина». Необхідність «хліба» визнається, однак, важливим є не тільки він. Людина, захоплена всепоглинаючою гонитвою за матеріальними благами, втрачає щось набагато важливіше, стає ненаситною.

---

Християнству не властивий однобічний спіритуалізм. Воно вчить, що любов до ближнього передбачає піклування про матеріальні потреби. Один з християнських містиків говорив: якщо ти, споглядаючи таємницю Всевишнього, піднісся духом на «сьоме небо», а поряд з тобою – людина, яка потребує їжі, зійди з «сьомого неба» і нагодуй її. В усі часи церковні общини і монастирі турбувалися про «хліб», про справи практичного милосердя. Спокуса полягає в абсолютизації матеріального, коли людина, за висловом М.Бердяєва, шукає не смислу життя, а лише благ життя. Відплатою за це стає споживацтво, зростання егоїзму, зубожіння почуттів, спустошеність.

Християнська аскетика спрямована на розвиток в людині її духовного ядра, що неможливо без контролю над інстинктами. Приборкуючи їх, аскетика зміцнює в людині ті начала, які відрізняють її від тварини. Вимогою посту Євангеліє не засуджує і не принижує «плоть». Освячуючи плоть, природу, матеріальний аспект життя, християнство вказує на першість вищого, духовного начала.

В другій спокусі сатана запропонував Христу завоювати схильність людей владою, яка б піднеслась над законами природи. Біблія вчить – людина покликана «панувати» над природою. Однак, коли ця влада стає самоціллю, коли вона здійснюється автономно, лише заради самоствердження і не супроводжується духовним вдосконаленням, вона стає руйнівною. Принижена природа мститься за себе. Втрачаючи духовні цілі, людина втрачає контроль над силами природи, які намагалася підкорити.

Технічна цивілізація починається з завдання зробити життя більш зручним і створити побут гідний людини. Коли ж засоби витісняють мету, люди стають додатком мертвої «еволюції машин», що загрожує тотальною дегуманізацією. Техніка – це людський спосіб пристосовуватися до оточуючого середовища. Проте, коли в житті головне місце починають займати пристосовницькі функції, людина фактично стрімко повертається назад в царину тварин і рослин. Техніка, яка сама по собі є нейтральною, перетворюється на троянського коня, що приховує в собі небезпеку загибелі.

Третя спокуса пов’язана з іншою формою насильства – людини над людиною. Богоподібність людини проявляється в дарі свободи. Особистої свободи. Духовне становлення людини є одночасно і розвитком в ній свободи. Тому Благовістя Христа залишало за людиною право на вибір, не нав’язувало Істину, прийняти яку потрібно лише свободним актом волі. Влада насильства керує тваринними зграями. Спокуса поступитися цим біологічним законам життя означає регрес, повернення від людського до звірячого.

---

Євангеліє встановлює новий принцип взаємовідносин: хто хоче бути першим, нехай буде слугою, визнається лише одна влада – влада любові і служіння. Отже, християнство вказало шлях пізнання добра і зла, і тепер сама людина мусить відповідати за прийняття хибних рішень. Місце християнських надбань у сфері етики І.-В.Гете визначив так: «Нехай духовна культура невпинно йде вперед, нехай природничі науки безперервно зростають в ширину і в глибину, нехай дух людський охоплює все більш і більш широкі горизонти, – височини моральної культури християнства, яка осяває нас з Євангелія, ми ніколи не перевершимо». Євангеліє стало джерелом найкращого в людській особистості.

Вчення про тимчасове й вічне. Людина, у християнському розумінні, створена для Вічності. Для входження в неї потрібно відмовитися від егоцентризму, від звички усе міряти по собі. Необхідно свій життєвий центр віднайти поза межами себе. Тоді людина буде боятися не за себе, а за свою вірність Істині.

Християнство відкриває новий вимір змісту життя: людина отримала його в дар і не може привласнити лише собі, а мусить віддати іншому. Вижити можна через жертву: тільки те, що людина віддає, – назавжди залишається з нею. Над тим, хто діє у відповідності до цього Закону, здійснюються слова Христа – «він не побачить смерті ніколи».

Страждання й радість, життя і смерть не протиставляються одне одному абсолютно. Слово «успіння» – це антонім смерті. Смерть – лише двері, виходячи з яких, можна стати «одесную» або «ошуйю», тобто праворуч або ліворуч Христа. Праворуч місце праведників, тих, хто успадкує Царство Небесне, а ліворуч – грішників, на яких чекає пекло. Спасіння людини – це поєднання ефемерного, тимчасового життя з безсмертям і Богом, прилучення до Божественного. Таким чином, життя не закінчується, воно – сповнюється. І на відміну від тварини, людині, як духовно-моральній істоті, потрібно дати саме моральну відповідь: чи виконала вона у реальному житті Закон, без якого неможливо жити у Вічності, а увійти туди самостійно, лише за своїм бажанням неможливо.

Віра в Боголюдяність Христа обумовила віру в те, що, можливо поєднати обмежене і тимчасове (людське) з безкінечним (Божественним). З моменту, коли Ісус Христос прийняв людські радощі і страждання, любов і працю, – природа, світ, усе в чому Він знаходився, в чому народився як людина і Боголюдина, – не відкидається, а підноситься на новий щабель, освячується.

---

Бог прийшов у реальний світ, щоб закликати людей не бігти з нього, а виконати свій людський обов’язок в суспільстві. Христос не дозволяє апостолам залишитися на Фаворі, бо серце, яке любить Бога, але не любить і не милує світ і людей, створених Богом, не зможе осягнути широти заповідей Божих, за якими те, що прийнято і потім віддано людям і Богові, не зникає, не віднімається: там, звідки прийшла людина і куди з часом піде, кожна краплина добра відгукнеться невимірно великою радістю.

Бог і людина. Християнство дало світові ідею особистої, безсмертної душі, індивідуальної за своїм даром і за своєю відповідальністю, особливої у гріхах, самостійної у каятті і в любові, тобто ідею метафізичної особливості людини. Людина настільки цінна, що заслуговує Божої любові і піклування. Ціна, що сплачується за збереження світу й людини, неймовірно висока – Розп’яття Сина Божого. Чому світобудова настільки дорогоцінна в очах Абсолюту? У Біблії говориться, що світ не чужий Богу. Зокрема, у П’ятикнижжі дається виправдання космосу: бути іншим, ніж Бог, – це не гріх. Бути матеріальним – не гріх. Для багатьох філософських і релігійних систем виникнення матеріального світу – наслідок чийогось занепаду. Для Біблії, навпаки, – це свободний дар Творця. І тому Христос приходить до людини не для визволення її душі з полону матеріального світу, а щоб усю людину зцілити (Ін.7,23).

Світ до появи людини – монологічний, в ньому не було нічого, що б повністю не залежало від волі Бога. Однак, той образ, який хоче Творець від Себе дати людині, включає свободу. Це означає, що у світі з’являється буття незалежне від Бога. Бог обмежує Свою Всемогутність, створюючи таку сферу, куди Сам не може увійти без дозволу. Відтак, у світ приходить уся непередбачуваність особистісного й люблячого діалогу. Своєю рукою Бог створює істоту, якою відмовляється керувати безпосередньо і перед якою Його воля завмирає в очікуванні, коли її туди допустить людина.

Ще грецькі софісти любили вдосконалювати логічне мислення своїх учнів на загадці про Всемогутність Божу: якщо Бог Всемогутній, то чи може Він створити такий камінь, який Сам не в силі буде зрушити? Християнське богослов’я відповідає на це питання однозначно – так, може і Бог його вже створив. Це людина. Бог усе може, крім одного: спасіння людини, котра сама того не бажає (класичний афоризм отців Церкви: «Бог не може врятувати нас без нас»). За виразом християнського філософа В. Лосського: «Бог стає безсилим перед людською свободою».

---

Оскільки Бог дивиться з кола Вічності в коло часу, Він бачить як негативно буде вчиняти людина зі своєю богоподібною свободою. І тому рішення про створення Адама – це ще й рішення про прийняття смерті Самим Богом, про неминучість Свого Хреста. Якщо Бог є любов, то любов розкриватиме себе перед тим, на кого вона спрямована, жертвуватиме собою і завжди нестиме хресний відтінок.

Після створення людини, Божественна воля завжди буде коритися блуканням, ухиленням, навіть збуренню людської волі, тільки б привести її до свободного єднання. За словами В.Лосського, потрібно відчути «в Богові жебрака, який просить милостиню любові і чекає біля дверей душі, ніколи не наважуючись їх виламати». Тут початок самоприменшення Бога, Його кенозису. Як вже вказувалося вище, грецьким словом «кенозис» у християнському богослов’ї визначається смирення Бога перед творінням, служіння йому, повнотою якого є Голгофа. Як педагог набуває смирення перед маленькою дитиною, намагаючись говорити її мовою, так і Бог на людській мові говорить до людей і навіть більш того, Сам стає Людиною заради їхнього спасіння.

Образ Божий в людині – це ті духовні якості, що роблять її «схожою» з Богом і відрізняють від усього іншого світу. Зокрема, – здатність до мови, мислення, до безсмертя, любові, творчості, влади, але перш за все до того, щоб бути особистістю. Людина є образ особистісного Бога у безособистісному світі. Християнство стверджує, що між Богом і людиною лежить нездоланна прірва. Людина не Бог, не Абсолют, в ній немає «частки Божества». Проте в ній є образ Божий, тобто прагнення стати подобою Бога. Це не наявна причетність до Божественного життя, а лише прагнення до нього.

Тому подоба Бога в людині – це міра явлення Бога в ній. Людське життя, за християнським вченням, має стати зростанням з образу в подобу. Святитель Іоанн Златоуст дає такий коментар: «Я створив, – каже Господь, – прекрасне тіло; даю тобі владу зробити дещо краще: створи прекрасну душу».

У християнстві стверджується, що в людині є декілька прошарків життя: фізичне життя, тваринне, психічне, культурне, людське і надлюдське. Святитель Феофан Затворник вбачав в людині п’ять таких прошарків: життя тілесне, душевно-тілесне, душевне, духовно-душевне, і духовне. Головне у цьому феномені багатоярусності, що християнин може вмістити в собі і тварне і Божественне життя. З огляду на таку складність устрою, людина повинна вчитися координувати усі прояви цих прошарків життя, навчитися збирати себе у єдине ціле, адже вона носить в собі соборне начало і покликана подолати «тиранію роздрібненості». За висловом одного сучасного богослова, людина усе своє життя має влаштовувати симфонічно, і навіть більше – всю реальну різноманітність і складність світу вона повинна привести до нової симфонії, зібравши себе – і через себе – увесь світ в єдність. Соборність і Церква тут проявляються як призначення людини. Людина у її окремішності ще не є вінцем Божественної творчості. Повнота людства – у єдності чоловіка й жінки. Вони постають у книзі Буття насправді єдиносущними. Їхня єдність благословляється, і задовго до гріхопадіння вони отримують заповідь про народження дітей.

---