Файл: Cтатті для практичних.docx

У загальнокультурному плані функція Лаври полягала в збереженні християнських догматів, правил, чеснот. Через службу Божу,соціальну, просвітницьку, наукову, мистецьку діяльність, благочестиву поведінку монахи передавали християнські цінності широкому загалу безпосередньо або у опосередкованому вигляді .

Релігійна обдарованість, самостійність, потяг до знань, смирення, лагідність і водночас уміння й сила волі йти своїм шляхом проявились у Феодосія дуже рано. Він був родом з шанованої, багатої і благочестивої родини. На прикладі його життя показано, якою обтяжливою може бути безтямна, «понад усе» любов матері до своєї дитини. Мати Феодосія була вольовою і навіть деспотичною жінкою. Вона прагнула повністю підкорити сина собі, піклуючись більше про його зовнішнє життя: щоб носив гарний, чистий одяг, спілкувався з однолітками, ходив на свята, жив у сім’ї і був її окрасою.

Однак, дитячих забав син уникав, «одежда же его бяше исплатана». У 13 років хлопчик втратив батька і почав разом із своїми холопами ходити «на село делати со всяким смирением». Всім цим Феодосій викликав гнів матері, який ще більш посилювався, коли він декілька раз тікав з дому в пошуках духовного подвигу. Мати переслідувала його, знаходила, повертала, нещадно била, навіть саджала на ланцюг або заковувала у кайдани. Вмовляла, плакала, просила його змінитися. Феодосій при цьому не чинив опору, все смиренно зносив, був радісним і лагідним і тільки ревно молився.

У юнацькому віці, бажаючи посилити випробування, він почав таємно носити вериги (тісно накручені навколо тіла металеві ланцюги), які впивалися у тіло і завдавали немало болю. Це було не якесь фанатичне дивацтво, а боротьба з плотськими спокусами і прагнення приборкати сильне молоде тіло.

Коли Феодосій все ж таки вирвався з дому і прийшов до преподобного Антонія у печеру, прохаючи прийняти його, він відчув виключно доброзичливе ставленням до себе великого подвижника. Антоній смиренно показав йому свою крихітну печерку і розповів про те, з якими труднощами пов’язане чернече життя. Як прозорливий старець, він знав не тільки те, як вчинить Феодосій, але і те, ким він стане у майбутньому. Антоній хотів, щоб рішення, яке прийматиме юнак, було свідомим і зваженим. Сила духу юного Феодосія, вміння переконати, його чисті прагнення, сповнені любові й поваги до інших розкриваються в момент зустрічі з матір’ю, яка віднайшла його у Антонія і намагалася вкотре повернути додому. Однак, Феодосій не тільки проявив непохитність, але довів їй необхідність послідовного і відданого служіння Христу і важливість прийняття постригу для спасіння. Пізніше ставши черницею і переживаючи духовне єднання з сином, мати Феодосія близько двадцяти років провела в одному з Київських монастирів.

---

Літопис розповідає, які суворі випробування пройшов Феодосій у перші роки печерного життя, підкоряючи плоть і борючись з пристрастями. Подвиги молодого подвижника, його бадьорість і сила, смирення і покірливість викликали подив у святого Антонія і блаженного Никона.

Життя Феодосія вражає повною відсутністю зовнішніх ефектів. Він прагне до суворого аскетизму, але приховує його. Як вже говорилося, він носив «худий та сплатаний одяг», не бажав нового вбрання, а коли отримував його – віддавав жебракам. І у ігуменстві Феодосія вирізняють «худы ризы», під якими він носить власяницю. Це свідоме «опрощення» і «зубожіння», глибоко символічне за своїм змістом. Воно було способом приборкання гордині. Християнська аскетика доводить неймовірну складність боротьби з матеріально тілесним. Іноді від подвижника вимагалася винахідливість, щоб не відлякувати людей і не вступати у кричущий конфлікт з дійсністю.

Для аскетики неприпустимі надуманість, свавілля, фанатизм, штучне самоприниження. Постійними випробуваннями плоть не знецінюється, тому що ці випробування не є самоціллю, а тільки засобами наближення до мети, визначеної Євангелієм. Тіло, за християнським вченням, – цінність, Божий дар (а не покарання як, наприклад, у буддизмі). Людина відповідає за його збереження. Однак аскеза, яка передбачає строгі утримання, не зневажає тіло, а лише «визначає його місце» у ієрархії складових людини (дух, душа, тіло) і ставить не на найвищий щабель, а підпорядковується духовним домінантам, допомагає одухотворитися. Християнство не ґрунтується на стереотипах і виходить з того, що у кожної людини є своя міра можливостей, на основі яких вона веде боротьбу зі злом у собі і має здійснити свій подвиг.

Отже, зовнішнє «зубожіння» Феодосія було продиктоване його внутрішнім спогляданням приниження Христа. Тому він відчував потребу бути соціально приниженим, одягати «худі ризи» і у фізичному, і в духовному плані. Розповідь Нестора Літописця містить багато свідчень смирення Феодосія. Спить він «не на ребрах», а сидячи. Ночі проводить у молитвах і навіть приховує це від ченців. Коли до нього вночі стукають, а він стоїть навколішках на молитві, то відповідає не зразу, а через деякий час, вдаючи, ніби тільки прокинувся. Він багато працює і за себе, й за інших, але щоразу каже, що вільний для праці. Замість того, щоб посилати ченців на роботу, він сам смиренно носить воду і дрова, меле зерно, і постійно при цьому перебуває у молитві, у стані лагідності. Ніколи не проявляє гніву, завжди веселий, з сяючим обличчям.

---

Милосердя Феодосія вражає навіть ченців. Нестор пише, що братія любить його «зело». Проте, коли ігумен бачив неправду, то без страху, незважаючи на соціальний стан тих, хто чинив неподобство, викривав їх, дорікаючи за непристойні вчинки. Феодосію небайдуже все, що відбувається у місті, серед різних верств населення. Він буває на бенкетах у князів та бояр, а то у єврейському кварталі намагається навернути людей на віру Христову. У всіх випадках його вирізняє духовна мудрість і та «дитячість» й «розумова простота», які входять у християнський ідеал. Прикладом може бути епізод з візницею київського князя, котрий не признав Феодосія, і прийнявши його за «вбогого», зігнав з візка (якого дав князь, щоб довезти преподобного до монастиря), впряг в нього Феодосія і примусив везти себе. Той з радістю все виконав.

Лагідність, м’якість та смиренність не заважали преподобному правити монастирем. Ігумен не любив покарань. Він доводив все необхідне власним прикладом і через це між братією була велика любов.

І ще одна характерна риса приваблює у образі Феодосія – це великий потяг і любов до знань, книжної науки. З дитинства він отримав хорошу освіту і проніс любов до книги впродовж всього життя. Саме при Феодосії лавра стала центром знань і просвітництва. Преподобний мав дар учительства. Безпосередньо його духовне опікування відчували автор книги «О Законе і Благодаті» преподобний Іларіон, який писав «вдень і вночі» книги в келії Феодосія, преподобний Никон та інші трударі духовної ниви. Святим Антонієм було покладено початки вивчення медицини, він передав свій дар преподобному Агапіту Печерському, лікарю-безсрібнику, який відкрив у лаврі першу на Русі лікарню. Аліпій – «світлий іконописець», нестяжатель, поклав початок образотворчому мистецтву. Він роздавав зароблене, а фарби його, за літописними переказами, зцілювали. Мудрий Нестор закладав підвалини історичної науки. Цей ряд можна було б продовжити, однак у будь-якому разі, над усіма височітимутьдва духовних велетні – святі преподоб

---

Принципи християнської педагогіки

Однією з найскладніших проблем технократичного суспільства є відчуження особистості від фундаментальних духовних цінностей, внаслідок чого людина втрачає себе. Поступова, однак стійка переорієнтація основних життєвих установок на користь цивілізаційних благ, покликаних поліпшити матеріальне життя людини, задовольнити її практичні, нагальні інтереси, гранична зосередженість на екзистенційних перспективах призводить до того, що питання духовного ряду стають периферійними і визнаються незначущими.

Чергова економічна криза початку ХХІ століття обумовлена кризою моральною. Згідно з Біблією, криза як така містить в собі глибокий педагогічний зміст: Господь посилає бідування тоді, коли люди перейшли якусь моральну межу. Сенс кризи – примусити їх задуматися над пріоритетами буття. Криза – це ознака життя і переходу на новий рівень. Життєвий шлях – це рух від кризи до кризи, від гріха до спокути.

Найперша криза людства – вигнання з раю. Адам міг загинути, проте не впав у відчай, він працював, народив і виховав дітей. Двоє апостолів зрадили Христа і страждали від цього. Однак апостол Петро зумів подолати кризу і вийти з неї, завдяки здатності каятися, внутрішньо змінитися і після падіння підвестися. Апостол же Іуда виявив неспроможність розв’язати страшну кризову ситуацію і занапастив, знищив своє життя.

Чому так сталося? Тому що один, хоча й тричі зрікався Бога, знайшов у собі сили повернутися до Нього, подолати у собі споживача і спрямувати усі думки та дії до вищих смислів буття. Другий у своїй зраді дійшов до ненависті, до остаточного протистояння Богові і, в кінцевому результаті, до повної втрати життєвих інтересів та самогубства.

На думку святителя Іустина (Поповича), процес обезбожнення людини водночас є процесом обезлюднення її. Чим менше Бога в людині, тим менше людини в людині. У Боголюдині людська думка поступово преображується у богодумку, і в цьому – спасіння людської думки від беззмістовності, її обоження і перетворення у слово і смисл.

Іуда абсолютизував власні прагматичні інтереси, тварне начало в ньому перемогло божественне. Отже, гріх здійснює одне – «обезбожнює і обезлюднює людину».

Через кризу Бог дає можливість відчути: якщо споживацьке начало в людині не буде приборканим і візьме гору над особистісним, котре прагне до досконалості і свободи, світ може загинути, як загинув Іуда.

---

Методологічним обґрунтуванням сучасної цивілізації є філософія гуманізму, яка передбачає спрощення й уніфікацію світу, ігнорування його складності. Визначні соціологи й філософи ХХ століття вказували на руйнівні тенденції часу: на примітивну стандартизацію міжособистісних стосунків у «індустріальному суспільстві» (Т. Адорно, А. Тойнбі), на згубне зниження й нівелювання смаків і запитів «одномірної людини», яка прагне не «бути», а «мати» (Х. Ортега-и-Гассет, Г. Маркузе), на потребу перетворити власні знання й уміння, усю особистість в цілому на товар і капітал, адже в житті немає жодної мети, крім руху, жодних принципів, крім принципів справедливого обміну, ніякого задоволення, крім задоволення у споживанні (Е. Фромм).

Ідеали особистості як тотального споживача провокують руйнацію культури і деморалізацію суспільства. Для зручного споживання все має стати однаково вульгарним: однаково робити гроші і витрачати їх на однакові задоволення. Цінуючи ці задоволення, людина робиться менш здатною до самообмеження, умотивованого певними моральними критеріями (О. Шпенглер).

Парадокс сучасної культури полягає в тому, що в небаченому за масштабами штучному середовищі, створеному людиною, де стрімко зростають цивілізаційні блага і підвищується благоустрій матеріального життя (в тому числі збільшується його тривалість), йде процес затьмарення високих моральних орієнтирів, прискореного падіння етичних норм, якісного рівня спілкування, духовних запитів. Цей конфлікт між матеріальними і духовними інтересами загострюється. Людина робить спробу розв’язати його в межах зовнішніх і кількісних параметрів, не торкаючись при цьому, власних онтологічних глибин, в наслідок чого виникає невдоволення, з’являються протестні форми майже у всіх сферах діяльності. З поля зору зникає вісь «світового життя» (О. Солженіцин), і світ постає наче беззмістовний текст, безглузде нагромадження випадкових уламків. Зміст життя втрачається.

Зневага до вищих смислів буття, до великої культурної традиції минулого, до духовних основ, з яких вона виросла, є однією з причин того, що піднесене, власне людське в людині пасує, завмирає, а натомість більш активно й агресивно виступає низьке.

Освіта як одна з форм культури має в своєму арсеналі засоби, що допомагають компенсувати певні духовні втрати, які виникають під час посилення контрастів цивілізації, висвітлити в людині божественне, а значить глибоко людське. Питання лише в тому, як освіта реагує на певні соціальні замовлення, наскільки адекватною є ця реакція.

---