Файл: Cтатті для практичних.docx

Від початку всі янголи були створені добрими, бо Сам Бог є Абсолютним Добром. Проте, один з найвищих і наймогутніших янголів Денниця загордився своєю силою і захотів стати як Бог. Вперше обравши і вчинивши зло він відмовився від любові до Бога, відпав від джерела любові, блага, добра, ставши натомість джерелом зла й темряви. З того часу, вчить християнство, він поставив собі на меті обманювати й залучати людину до протистояння Богові, спонукаючи її порушувати дані Богом заповіді.

Денниця продукує зло: задумує і діє відповідно до свого задуму, настільки, наскільки це попускає Бог. Реалізувавши свою волю проти Бога злий янгол назавжди втратив свободу вибору: з того моменту, як він за власним бажанням відпав від добра, він може перебувати лише в царині зла, не маючи вже свободи вибору.

З цієї причини на небі відбулася велика битва: злий янгол і ті, кого він спокусив, протиставили себе силам світла. Добрих янголів очолив архангел Михаїл (названий за це архістратигом). Гучно промовивши: «Хто рівний Богу? Ніхто, крім Бога!», архангел Михаїл скинув з неба проклятого Богом Денницю разом з іншими янголами-зрадниками. Усі вони стали уособленням зла, темними духами. Головний з них отримав назву диявола (дослівно – «наклепник») або сатани (дослівно – «противник» Бога і всього доброго).

Сили злоби були скинуті у темряву, у місце вічного прокляття – у пекло. Там вони, згідно з християнським вченням, визнавши своє безсилля перед Богом, мучаться злобою, намагаються підступністю і хитрощами спокусити кожну людину, навіюючи їй облудні думки і злі бажання, жадаючи погубити її. Так безсмертна душа людини опинилася в центрі боротьби світлих і темних сил. Ф.М.Достоєвський про це сказав дуже точно: «Бог і диявол борються між собою і полем цієї битви є серце людини».

Злом у християнстві називається все, що робиться проти Бога, порушує Його святу волю. Зло є наслідком свободного вибору ангелів і людини. Відповідальними за те, що зло увійшло в світ, стали янголи, а за те, що зло живе й поширюється в світі – людина: маючи свободу обирати, вона замість добра обрала зло, хоча сама не була винахідником зла. Отже зло – це зловживання свободою, дарованою Богом своїм творінням.

Через гріхопадіння (як віддалення від Бога) утворилася тріщина в спілкуванні людини з Богом і, як наслідок, ворожнеча в спілкування між людьми. Агресивне ставлення один до одного характеризує всю наступну історію людства. Відсутність спільного звернення до Бога позбавила людей єдності і примусила замкнутися в оболонці самотності та індивідуалізму. Людина, призначена для поєднання видимого творіння з Богом потягла за собою всю світобудову. А світ, втративши зв’язок з Богом, став ворожим до людини. Тому вона примушена боротися за своє існування і підкорювати природу. В результаті таких взаємовідносин з оточуючим світом народилася технократична цивілізація.

Після гріхопадіння людина вперше відчула, що втратила свою богоподібність. Вона почала олюднювати світ, у який потрапила через власний гріх. Духовне бачення погіршилося і з’явилася необхідність створювати штучне середовище символів, вторинну реальність, тобто світ культури, де Бог вже сприймався як щось далеке, чуже і навіть вороже. Крім того, відбувся розкол у самій людині – розкол душевного почуття і розуму, внаслідок чого сталося відчуження від самої себе. Тому потреба в «самопізнанні» стане однією з фундаментальних духовних потреб людини, а також і одним з головних завдань культури. З точки зору християнства, культура твориться людиною, а релігія ставить людину перед лицем того, що знаходиться по іншу сторону культури, за межами людської реальності.

Для викорінення зла Бог дав людям через пророка Мойсея є Закон (Десять заповідей). Закон вказав межу, яку людина не повинна заступати, якщо вона хоче уникнути тотального панування зла. При цьому критерієм поведінки людини ставали не її особисті мінливі уявлення про добро і зло, а вірність Богові, Який дав Закон. Крім того, кожен, хто намагався виконати Закон, пересвідчувався у надмірній зіпсованості своєї природи, не вкоріненої в добрі і схильної до зла, адже виконувати Закон було надзвичайно важко. Органом, що відрізняє добро і зло, спонукає людину до добра, а також засобом протистояння злу є совість. Вона була притаманна тим, хто ще не знав Закону. Однак ні совість ні Закон не могли убезпечити людину від наслідків гріхопадіння і прояву зла: ушкодженою стала сама людська природа. У християнстві ясно висловлено думку, що подолати зло, смерть, хвороби власними зусиллями, людина не може. Тільки втручання Бога, Його допомога дає людині спасіння. Християнське вчення тому і не пояснює детально природу зла, щоб легше було з ним боротися (зокрема, у Біблії не описано саме повстання і падіння ангела Денниці).

Отже, зло, як вже згадувалося вище, коріниться не у містичних великих «законах світобудови», а у таємницях свободи, в «маленькій» свободі людини. Людина приходить у світ, який є ще добрим і прекрасним, але у який вже прокралося зло. Саме по собі зло не діє – воно лише паразитує на житті й добрі, і спокушуючи людей, отримує владу в світі.

Християнська етика. Звільнивши людину від насильства колективу, давши їй можливість моральної свободи і силу для здійснення цієї свободи християнство піднесло людську гідність на недосяжний для язичницького світогляду рівень. Воно стало критерієм для переоцінки попередніх моральних цінностей. В основу взаємовідносин між людьми було покладено не насильство, не регламент зовнішніх дріб’язкових приписів, а любов. В цьому відношенні християнство дало культурі новий імпульс. Проте, жодне суспільство ніколи не було повністю християнським, і навіть найкращі представники християнської культури знаходилися лише на шляху до ідеалів Євангелія, які завжди випереджали людство. Навіть для святих подвижників, за їхніми ж свідченнями, заповіді християнства були даром Божим і способом відновлення за допомогою благодаті людської немічності й недосконалості.

Дотримуватися справжнього християнського способу життя – подвиг, який вимагає постійної внутрішньої боротьби людини з самою собою (за чистоту думок, бажань, вчинків). У боротьбі з гріхом вона не завжди перемагає, а частіше підкорюється темним демонічним силам, які знаходять шлях до надр її серця через гординю, пристрасті. Людина з власної волі відкриває себе впливу темних сил, тому й спостерігається постійне зниження духовного рівня, моральна переорієнтація, зміна інтересів, деградування людського в людині.

Біблія закінчується Об’явленням (або Одкровенням, Апокаліпсисом), де говориться про те, що на межі людської історії встановиться не Царство Христа на землі, а царство антихриста. Християнство єдина в світі система поглядів, яка з самого початку попереджає про те, що ця релігія немає тріумфального кінця. Земна історія завершиться не ствердженням Христового Царства, а владарюванням антихриста, тобто, в межах земної історії, шлях людства закінчиться не в Царстві Христовому, а в царстві антихриста. Це «царство» визріває в структурах людської історії століттями, і поступово складатиметься в той спосіб життя та мислення, який позбавлятиме людину її головної нагальної свободи: свободи вибору з Христом вона чи ні. За таких умов, само поняття «життя з Христом» ставатиме безрелігійним символом і набуватиме значення виключно етичного або навіть політичного регулятора. Бути християнином означатиме бути просто «доброю людиною», слово «християнин» буде неухильно втрачати свій зміст, релігійне життя людини заплутуватиметься.

Видатний філософ І. Ільїн, аналізуючи причини духовної деградації ХХ століття, зобразив страшні наслідки у майбутньому через ухилення від християнських цінностей: люди поступово перенесуть мету свого життя з внутрішнього світу у зовнішній. Матерія стане перемагати, духовність знеціниться, все почне зводитися до земного на землі; небесне вже не захоплюватиме ні поглядів ні серця. Механічні тенденції візьмуть гору над органічними. Розум виключить з культури споглядання, віру, молитву і зробить спробу їх скомпрометувати. Вчення про класову ненависть витіснить вчення про любов, серця вичерпаються, глибина обміліє, розум відкине щирість і перетвориться на хитрість. Зміст життя стане несуттєвим, почнеться гонитва за беззмістовною формою. Через це у філософії запанують пусті абстрагування, у науці на перший план висунуться формальні прийоми, юриспруденція також знесилиться і стане задихатися від формалізму. Зовнішнє, формальне, показне, чуттєве завоює й наповнить майже всі види мистецтва, наявність змісту буде визнана зайвою, воля до художньої досконалості майже зникне. Без цієї волі до досконалості культура неможлива.

Згідно з християнським світобаченням, усе зовнішнє, матеріальне, чуттєве само по собі не має безумовної цінності і виправдання перед лицем Божим. Воно не відкидається, але є тільки можливістю духа і вдосконалення (як сосуд для дорогоцінної рідини). Внутрішнє, сокровенне, духовне вирішує питання про гідність зовнішнього, явного, предметного. З точки зору християнства, моральний стан людини оцінюється не стільки на основі її зовнішньо позитивних і корисних дій, скільки за внутрішнім настроєм душі і серця. Твір мистецтва цінується не тоді, коли він вирізняється ефектністю, оригінальністю естетичної матерії, а тоді, коли він відповідає сокровенному духовному предмету. Зовнішня точність наукового опису є тільки початком істинного знання, право і держава життєздатні лише тоді, коли на висоті перебуває жива правосвідомість людей. Усі господарські питання розв’язуються не зовнішньо, а зсередини – через виховання у людей потреби у братстві й справедливості.

Дух християнства – це дух любові. Христос вказав на любов як на першоджерело творчості і культури. Любов протиставляється абстрактному розуму, черствій волі, холодній уяві, земній хтивості. Однак, підкорюючись любові й насичуючись нею, усі ці властивості оновлюються: думка, що рухається любов’ю, стає силою розуму і дає справжнє знання; воля, народжена з любові, стає совісною, шляхетною волею і перетворюється на джерело справжніх героїчних вчинків; уява втрачає свій холод, перестає бути довільною, байдужою грою, а загоряється духовним вогнем і починає справді бачити й творити; земна хтивість (яка у буденному житті називається любов’ю, але не є такою), пройнята любов’ю перестає бути елементарною пристрасною одержимістю і починає жити за духовними законами.

У світлі християнського вчення, культура починається з любові і створюється любов’ю: любов до Бога – це джерело віри; шлюб набуває сенсу тільки через любов; любов до предмету, який вивчається, надає змісту науці, і вона – вже не пуста, жадібна зацікавленість або розумова гра, а духовна діяльність, спрямована на пошук істини. Християнство не приймає черствої благодійності, не насолоджується абстрактним, відстороненим від духовного предмету, холодним, бодай і яскравим мистецтвом, не очікує розв’язання соціальних питань за допомогою класової ненависті або хитро розрахованих інтересів. Навіть у політичне життя воно вносить начала любові – любові до батьківщини, до нації, держави; вимагає милості від суду; людяності у ставленні до дитини, немічної людини; вміє співчувати жорстокому злочинцю й жаліти його, адже «кожен, хто любить народжений від Бога і знає Бога» (1 Ін. 4,7).

За християнським вченням, у людини є особлива не примусова сила духовного, сердечного споглядання, що дає можливість бачити Бога і пізнавати усе Божественне в світі. Цю силу споглядання християнство подарувало й заповіло усій людській культурі. Нею здобуваються найвищі благодатні синтези в науці, вона творить будь-яке істино художнє мистецтво, нею здійснюються усілякі совісні дії, з неї виростає правова інтуїція. Сама по собі вона є молитовним зверненням до Бога. Тому можна сказати, що християнство заповіло людям будувати культуру на основі молитви, постійно перебуваючи у молитовному спогляданні.

У християнстві стверджується дух живого творчого змісту, а не форми як такої. Домінуюча над усім форма не визнається цінністю. Якщо вона позбавлена духовної наповненості і не освячена нею, то стає пустою й беззмістовною. Форма не заперечується, а наповнюється живим і глибоким змістом духу, так що вже перестає бути «формою», а є живим способом змістовного життя, благочестям, художньою довершеністю, знанням, правотою – усією повнотою і багатством культурного буття. Відтак, формалізація та механізація культури входять у протиріччя з християнським духом.

На величезну висоту християнство піднесло тему вдосконалення. Зразком досконалості є Бог і саме цією досконалістю вимірюються усі життєві справи й обставини. Дух християнського вдосконалення навчає відрізняти «те, що подобається, дарує насолоду», «є приємним, корисним» від того, що дійсно є хорошим, гарним, що є об’єктивно досконалим – і саме тому постає як істинне, моральне, художнє, справедливе, героїчне. Навчившись розрізняти ці два ряди цінностей, людина обиратиме досконале, служитиме йому, берегтиме й захищатиме його, навіть ціною життя. Християнин не тільки обирає досконалість, він бачить своїм обов’язком постійно вдосконалюватися самому: звідси в нього з’являється живий досвід гріха і відчуття особистої недосконалості, тому він засуджує себе, звинувачує, приносить каяття, очищується і у кожній справі, в кожному власному вчинку жадає досконалості, прагне до неї.

Таким чином, християнству притаманний особливий дух відповідальності, самозасудження, каяття, дух дисципліни, працьовитості, чесності, володіння собою, подвигу. Людина звертається до Бога, до Божої справи на землі, і ця справа стає предметом служіння, тому і життя і справи стають предметними. Цей дух предметності християнство вносить в усю культуру – в сімейне життя, виховання, працю, суспільне життя, господарство, політику, мистецтво, науку.