Файл: Історія Украйни.docx

Своїх шкіл скіфи не мали (писемність взагалі була під забороною), молоді аристократи і майстри-золотарі їздили вчитись до Греції. Скіфи дали світові одного із семи наймудріших - філософа Анархасіса. Ревно зберігаючи традиції предків, скіфи вбивали всіх, хто запозичував чужу віру чи звичаї.

Сармати

Сармати (савромати) — давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, що жили в VI—V ст. до н.е. у степах Поволжя, Уралу й Казахстану, а в III ст. до н. е. — IV ст. н.е. — на території степової смуги України і, частково, на території Румунії. Вони поділялися на кілька територіально-племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сираків (Прикубання), роксоланів і аланів (у Північному Причорномор’ї). Територію проживання сарматів зазвичай поділяють на Азіатську Сарматію (на схід від Дону) і Європейську Сарматію.

Дослідники поділяють історію сарматів на 4 етапи: савроматський (VI—IV ст. до н.е.), ранньосарматський, або прохорівський (III—II ст. до н. е.), середньосарматський (І ст. до н.е. — II ст. н. е.), пізньосармат- ський (середина II—IV ст.). Традиційна сарматська культура відома в основному за похованнями. Поруч з небіжчиками в похованнях знаходять кістки овець, мечі із серпоподібним або кільцеподібним лезом, бронзові фібули й дзеркала, ліпний і гончарний посуд. Могильники нараховують до сотні поховань (Усть-Кам’янка). Знахідки, що належать до сарматської культури Північного Причорномор’я, мають деякі відмінності: це золоті, срібні й бронзові прикраси в поліхромному стилі, бронзові казани із зооморфними ручками; часто зустрічається привізний глиняний і скляний посуд. Основою господарської діяльності сарматів були різні види скотарства. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля із сусідами. У соціальному житті панувала військово-племінна верхівка, частими були війни.

Згідно з даними античних авторів, своїм зовнішнім виглядом і способом життя сармати нагадували скіфів-кочівників. Основними продуктами їхнього харчування були м’ясо, молоко й сир. Як й інші кочівники, вони жили в наметах, що стояли на дво- і чотириколісних візках. Сарматська кіннота довгий час не знала собі рівних у Євразійському степу. Закована в залізну збрую, озброєна довгими списами й мечами, вона наступала замкнутим клином, проти якого не могло встояти жодне військо.

У сарматському суспільстві досить помітними були пережитки матріархату. Очевидці повідомляють, що сарматські жінки нагадували легендарних амазонок: вони полювали верхи, воювали нарівні з чоловіками, вдягалися, як чоловіки, і не одружувалися доти, поки не вбивали хоча б одного ворога.

У середині III ст. військова могутність сарматів на території Право-бережної України була істотно ослаблена готами, а в IV ст. вони були розгромлені і частково асимільовані гунами.

Античні міста в Північному Причорномор’ї

Античні міста Північного Причорномор’я — міста, що виникли в ході грецької колонізації на північному березі Чорного моря в VI—V ст. до н.е.

Наприкінці VII ст. до н. е. на північних берегах Чорного моря виникли грецькі торговельні пункти — емпорії. У VI і V ст. до н.е. Північне Причорномор’я входило до сфери колонізації греків, яких приваблювали ці родючі землі, достаток риби в гирлах рік, можливість вести широку торгівлю з племенами північночорноморських степів — скіфами, синдами, меотами тощо. У VI ст. до н.е. на північному березі Чорного моря виникли грецькі міста, засновані переселенцями з Іонії, Малої Азії і з островів Егейського моря: Тира, Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Німфей, Кімерик, Тиритака, Мирмекій, Фармагорія, Гермонаса, Кепи та інші. У 422 р. до н.е. виник Херсонес, у III ст. до н.е. — Танаїс.

Античні міста Північного Причорномор’я жили самостійним життям, зберігаючи зі своїми метрополіями торговельні й культурні зв’язки. Велику роль у їхньому економічному житті відігравала торгівля з містами Греції і Малої Азії і з племенами північночорноморських степів. Міста ввозили з басейну Егейського моря вино, маслинову олію, металеві вироби, мармур, кераміку, дорогі тканини тощо і вивозили хліб, худобу, шкіри, солону рибу, рабів. Важливу роль у їхньому господарстві відігравали промисли, ремесло, землеробство й скотарство.

За соціальним і політичним устроєм усі античні міста Північного Причорномор’я спочатку були рабовласницькими полісами. Деякі міста, розташовані навколо Керченської протоки, уже в 480 р. до н.е. об’єдналися навколо Пантікапея в єдине Боспорське царство. Античні міста Північного Причорномор’я досягли розквіту в IV ст. до н.е., коли вони були найважливішими постачальниками хліба й інших продуктів споживання для багатьох міст Греції і Малої Азії. Античні міста Північного Причорномор’я (особливо боспорські й Ольвія) мали тісний контакт із місцевими племенами. Вони здійснювали економічний і культурний вплив на місцеві племена, сприяли розкладанню в них родового ладу, розвиткові майнової диференціації й визріванню класових відносин.

Мистецтву античних міст Північного Причорномор’я властивими є чимало рис, характерних для всієї художньої культури античного світу. Міста мали регулярне планування (так звана система Гіпподама), у культових і громадських будівлях застосовувався ордер, був розповсюджений тип житлового будинку з перистилем. З Греції в античні міста Північного Причорномор’я широко ввозилися різноманітні художні вироби — скульптура, дрібна пластика, прикрашені розписом вази.

В античних містах Північного Причорномор’я склалися самобутні різновиди похоронного спорудження (перекритий уступчастими зводами підкурганний кам’яний склеп із коридором-«дромосом»), декоративного стінного розпису, скульптурних надгробків-стел, розписної кераміки. Своєрідними є ольвійські бронза, дзеркала зі стилізованими зображеннями на руків’ях (VI—V ст. до н.е.).

У перших століттях нашої ери в економічному, політичному і культурному житті античних міст Північного Причорномор’я все більшу роль відіграють негрецькі, здебільшого сарматські, елементи. У середині III ст. н.е. античні міста Північного Причорномор’я зазнали руйнівної навали готів. Ольвія була повністю зруйнована. На Боспорі готи і союзні їм племена тимчасово захопили владу і зробили його базою для своїх піратських набігів на узбережжя Чорного й Егейського морів. Більш успішно протистояв готам Херсонес, який, очевидно, наприкінці III ст. н.е. увійшов до складу Римської імперії. У середині III ст. почався швидкий занепад Боспорської держави, різко упала торгівля, скоротилося ремесло, відбувалася натуралізація господарства, у першій третині III ст. припинилося карбування монет. Наприкінці IV ст. на Північне Причорномор’я обрушилися спустошливі завойовницькі походи гунів, які довершили занепад античних міст.

Східні слов’яни на території України. Розселення. Культура і вірування східних слов’ян

За писемними джерелами середини І тис. н.е. відомо про існування трьох груп слов’янських племен. Анти жили в основному між Дністром і Дніпром (територія Вінниччини, Черкащини, Полтавщини, південь Київщини, ряд районів сусідніх областей України та північ Молдови), склавини — на захід і північний захід від них (від Житомирщини до Чехії та Середнього Подунав’я), венети — на території сучасної Польщі.

Анти та склавини мали власних вождів, свої племінні ополчення, проводили незалежну зовнішню політику. Але між їхніми пам’ятками надзвичайно багато спільного. Антам належала пеньківська культура, склавинам — корчакська (названа за вперше дослідженими пам’ятками (могильник і поселення) в с.Корчак під Житомиром).

Анти та склавини у кінці V — VII ст. брали участь у “Ватіканських війнах”. У 602 р. кочівники авари, що оселилися в Середньому ГІодунав’ї (на території сучасної Угорщини), напали на антів, після чого письмові свідчення про антів зникають. У київському літописі “Повість минулих літ” розповідається як авари (обри) знущалися зі слов’янського племені дулібів: запрягали у вози дулібських жінок і їздили на них.

В УІІІ-ІХ ст. на Сході Європи утворився ряд союзів племен східних слов’ян. Поляни, уличі, древляни, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, тиверці, які мешкали на Правобережній Україні, були творцями археологічної культури Луки- Райківецької. Плем’я сіверян мешкало на Дніпровському Лівобережжі, його побут дещо відрізнявся від побуту племен Правобережжя. Ще більш відмінними порівняно з пам’ятками Луки-Райківецької були старожитності тих східнослов’янських племен, які жили на територіях сучасних Росії та Білорусії (дреговичі, радимичі, кривичі, словени, в ’ятичі).

Вчені знають досить багато про життя, побут і вірування східних слов’ян. Ті селилися невеликими поселеннями в долинах річок, де були родючі фунти. Кожне поселення було на відстані 3-5 кілометрів одне від одного. Переважно будували напівземлянки. Облаштування жител було небагатим: пристінні лавки, стіл, лежанка, піч-кам’янка.

Провідною галуззю господарства у східних слов’ян було землеробство. Завдяки впровадженню рала з широким наральником і череслом поглибилася оранка та зросли площі оброблюваних земель. В приселищному стаді утримували корів, свиней, дрібну рогату худобу. Полювали на кабана, оленя, лося, зубра, ведмедя, бобра, куницю. Найважливішим видом ремесла була обробка чорних металів, а найпоширенішою ремісничою продукцією — глиняний посуд. Слов’яни також добре володіли обробкою дерева та каменю, ювелірною справою, ткацтвом.