Файл: Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник.doc

3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу {Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікурейство заснував Епікур (342 - 271 pp. до Р. X.) і продовжив римлянин Turn Лукрецій Кар (95 - 55 pp. до Р. X.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність ( досягнення стану "атараксії").   

Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360 - 270 pp. до Р. X.), звер- Turn Лукрецій Кар тав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:

1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж: будь-якими іншими. 2.  Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.

3.  Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладність (автаркію).

Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.

Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон -стоїк (340 - 265 pp. до Р.Х.). У Римі його послідовниками бу ш ЛуційАней Сенека (4р. до Р.Х. 65 p.), Епіктет (5 138) та Марк Аврелій Антонін (121 - 180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (" Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає"). Стоїки пояс нювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого -спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання. Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого -до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму - Плотін (205 270) та Прокл (412 -485).

# Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.

Висновки

Антична філософія - великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократи, Платона, Арістотеля і Сенеки.

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

У межах християнства "філософія " із самого початку і за суттю була спробою сформулювати і виразити християнське бачення світу й людини. Фредерик Чарльз Коплстон

Істинна філософія є істинною релігією, і істинна релігія є істинною філософією. Скот Еріуген

Філософія Середньовіччя, утворившись у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, із суцільним пануванням релігії, зайняла специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов 'я. Але водночас середньовічна філософія зробила неоціненний внесок в освоєння позачуттєвих сутностей, сприяла нагромадженню нових знань. Тому вона є особливо плідною для вивчення "внутрішньої людини" (Августин) та духовних процесів суспільного життя.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

♦ АБСОЛЮТ- основна характеристика Бога в середньовічному Його осмисленні, яка передбачає доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повноти та досконалості.

♦ ПРИЧЕТНІСТЬ - у середньовічному світобаченні - основний спосіб утвердження будь-чого в бутті через певну, індивідуальну міру участі в абсолютному бутті. & ДУХ - у середньовічному світобаченні єдино справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування; основні якості духу - самототожність, абсолютна активність, позапросторовість, неподільність, єдність, вічність, саморефлек-сивність; у середньовіччі Бог є Бог-Дух.

* ДУША - в Середні віки - джерело і причина людського життя, результат вкорінення у людське тіло частки божественного духу; тому душа займає середнє положення між: духом і тілом. Через зв 'язок із духом душа постає безсмертною та розумною, через зв 'язок із тілом - індивідуальною, чутливою, дійовою. І спрямовувати свої зусилля вона може або угору, до духу, або вниз, до тілесного.

*  ЕКЗЕГЕТИКА мистецтво тлумачення текстів Святого Письма, пояснення змісту та сенсу божественного об 'явлення; середньовічні теологи-екзегети виділяли, як правило, 4 шари сенсів у змісті Святого Письма: реальний, історичний, символічний та священний.

■ ІСРАРXIЯ - структура світоу строю у християнському світобаченні: оскільки кожна річ має свою власну і унікальну міру причетності до абсолюту, світ постає складною багаторівневою будовою, замкненою на свій буттєвий та смисловий центр; тому ієрархія передбачає 2 типи зв 'язків сущого: взаємоузгодженість та підпорядкування, тобто зв'язок порядку та цінності.

*  ТЕОЛОГІЯ термін, введений Арістотелєм для позначення "першої філософії"; у перекладі значить богослов'я; за змістом - це теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні догми релігії та пояснювати їх.

*  ГЕОЦЕНТРИЗМ - визнання Бога джерелом і основою всього сущого ( "Все, що є, -всевід Бога").

♦  ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ (з лат.: за межами зовнішнього, зображуваного) -характеристика Бога у християнському світобаченні як такого, який принципово несумісний із реаліями світу внаслідок того, що незліченно їх перевершує, тобто це позамежність або позасвітність Бога.

♦ ОБ'ЯВЛЕННЯ-пряме і безпосереднє розкриття Богом своїх намірів та настроїв людям, як правило, через обраних осіб: пророків, провидців та ін. Об'явлення не є проявом "мови Бога", оскільки наміри Бога не можна передати адекватно ніякими частковими формами, у тому числі - і людською мовою; через це об'явлення потребує тлумачення, екзегетики.

світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя

_ч Входячи у нову історичну епоху, ми спостерігаємо картину зміни світоглядів])Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним - руйнування і всього укладу життя.

Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центру. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною (Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя.

Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно —допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам.j

Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені ^ містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), * культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала.

■* Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу. Це значить, що людина прилучена своїм духовним єством до найбільшої світової всемогутності, адже Бог творить світ, і притому - із нічого. Тобто він перевершує світ своєю силою, і ця могутність була наочно продемонстрована Ісусом Христом, який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. Як наслідок, вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.

Античний світогляд

Середньовічний світогляд

•  політеїзм (багатобожжя)

•  боги є частиною природи або уособленням природних стихій

•  вихідні якості богів: сила, могутність

•  боги впорядковують та оздоблюють світ

•  космос, природа — загальні умови існування богів і людей

•  людина спирається у своїх вчинках на знання

•  головне життєве завдання людини — здійснення подвигу

•  у сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє

•  люди поділяються за етнічними та родовими ознаками

•  панування натуралістичного світосприйняття

монотеїзм (єдинобожжя) •

Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу

(трансцендентність)

вихідна якість Бога — любов до людини Бог творить світ із нічого природа не має власної  сутності і не може існувати без припливу божественної енергії людина в усьому покладається на віру в Бога головне життєве завдання людини — спасіння душіу сприйнятті дійсності  «акцент падає на внутрішнє;зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнєвсі люди є рівними перед   «Богомпанування символічного   «світосприйняття

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.

Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, * збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, & сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія — часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог — це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу ", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно й розуміння природи, моралі, людських життєвих обов'язків визначали винятково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).

За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії (іноді - від заснування Константинополя), тобто з IV - V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до XV - XVI ст.

Етапи розвитку середньовічної філософії

апологестика ' (Н-іХст.) патристика Г >ранні (X-XJcm.) схоластика (XII-XIII ст.) Містика

Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, — тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж: текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притче вий характер, і тому потребують роз'яснень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа,), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики — так звані Отці Церкви (лат. "pater" ~ батько).

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II - IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" - захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. 100 - 165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Ориген (185 - 254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж попереднє.

Позитивне

Негативне

Юстин Мученик Афінагор Климент Олександрійський

Татіан

Тертуліан

Арнобій

П'ять аргументів Юстина щодо переваг християнства над язичницькою мудрістю

аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початки буття)

аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всім, незалежно від статі, віку, походження)

аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для усіх і не потребує спеціальної освіти)

аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення)

аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула Олександрійського про те, що греки запозичили фііософію у Мойсея, тобто зі Старого Завіту)

чотири перші аргументи використовуються у богослов'ї ще й сьогодні.

Другий напрям апологетики - напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125 - 175), Тертулліана (160 - 220), Арнобія (260 - 327), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з божественним об'явленням, постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, ♦безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно; по-друге, ♦ведуть до розбещеності та гріха; по-третє, ♦ складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.

Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.

У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих «великих каппадокійців»: Василія Великого (Кесарійського) (329—379), Григорія Богослова (330—389), Григорія Ниського (335—394). У їхніх працях розглянуте широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи від ідей натурфілософії (твір Василія Великого «Коментар на шість днів творіння»), антропології (твір Григорія Ниського «Про впорядкування людини»), пізнання та моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. «Великі каппадокійці» проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу. Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Аре-опагіта під загальною назвою «Ареопагітики» (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про > ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла про шляхи богопізнання: катафатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості,

* апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.

Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Авґустин - Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354 - 430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Авґустин виступив сміливим новатором.

Бог є сукупність усіх можливих досконалостей

Бог є вічним та завершеним Буттям

Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена

Можливості Бога у творенні невичерпні

Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог від світу не залежить

Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства

Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння (що дарує людині свідомий вибір поведінки).

Авґустин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.

Суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ієронім Стридонський (340 - 420), що переклав Біблію латиною; Марціан Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін «тривіуму» та «квадривіуму» протягом усього Середньовіччя; Северин Боецій (480 - 524), твір якого "Розрада філософією " доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Касіодор {All - 570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру.

ФІЛОСОФІЯ, ТЕОЛОГІЯ ТА РЕЛІГІЯ В СЕРЕДНІ ВІКИ

Філософія

© розробляла інтелектуальний інструментарій

© вчила християн розмовляти "філософською" мовою

© раціоналізовувала релігійні догмати

© осягала абсолютну істину засобами людського розуміння

Теологія

© сприяла■=> філософізації релігії ■=> сакралізації філософії ■=> підпорядкуванню розуму вірі

© впорядковувала та узгоджувала

Релігія

Між філософією та релігією утворилась проміжна сфера - сфера теології. Теологія (богослов'я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати.

Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався формулою «Філософія є служницею теології». Цю формулу вперше запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Даміані й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.

Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії

Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX—X ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.

Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях бого-пізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.

Схоластика

© слід повною мірою використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання

© найкращим засобом діяльності розуму є логіка

Містика

© розум і роздумування ведуть лише до гріха і

до відходу від шляху віри © шлях до Бога лежить через почуття, любов

до Бога та самозречення

Християнська релігійна філософія У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугена (810 - 877) у творі «Пророзподіл природи» вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериуге-на стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія — з геологією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У цей же час Петро Даміані (1007 - 1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід-покладатися на самовіддану віру.

У період зрілого середньовіччя (XII - XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом ", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій).

"Реалісти " вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.

"Номіналісти" ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ("номі-на "), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.

"Реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких «номіналістів» Церква засудила. До «реалістів» належали Ансельм кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів " - Росцелін із Комп 'єня та (у певний період) П 'єр Абеляр. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.

У період зрілого Середньовіччя у зв язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше,коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Аристотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Свропи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов 'ям із насторогою: здавалося, що арісто-телізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231 р. створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом, «Великим» (1206 -1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225 -1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.

У цей же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов 'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності: > філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а >богослов'я - від загального до часткового (дедукція), > філософія та наука є сферами теорії, а >богослов'я - етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.

Тома Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму -одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Аристотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Аристотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на аристо-телізм, Тома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри".

Вчення Фоми Аквінського про умови симфонії розуму та віри

► існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії)

існують істини, які перевищують людські можливості (вони даютьсялише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі)

існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).

Отже, "симфонія" передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на: теологію об'явлення; природну теологію; філософію (яка об 'єднувала й всі інші науки).

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «до речей» (у божественному промислі - це була позиція "реалістів "), "у речах " (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів"), "післяречей" (як результат людського пізнання - це позиція "номіналістів"). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою "неотомізму ".

Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск Асизький (1182 - 1226), Бернар Клервоський (1091 - 1153) та Джованні Бонавентура (1221 - 1274). Останній у своєму творі "Путівник душі до Бога" окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці "Про повернення наук до теології" Бонавентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до «обожнення», до споглядання Бога через самовіддану любов.

У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214 - 1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що «знання є сила», що ґрунтом наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики. Йоганн Дуне Скотт (1265 - 1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.

У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285 - 1349), розвиваючи ідеї Я. Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумо-вим. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі.Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутностей (під час обґрунтування) без потреби.

Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її прагненнями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.Представники містики пізнього Середньовіччя Мейстер Ек-харт (1260 - 1327), Йоганн Таулер (1300-1361), Йоганн Рейсб-рук (1293 - 1381) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.

Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє дало змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, своєю чергою, вимагала бачити в людині не лише те, що пов язане з розумом, а дещо, глибше вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з явлення. В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя уже можна простежити у зародки ідей пізніших історичних епох, але у сфері виключного акцентування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напевно, лишається неперевершеною.

Висновки

Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттє-вих і нескінченних. З одного боку відбувалася "теологізація" філософії, а з іншого - проходила "раціоналізація", "філософізація" теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була "інобуттям " теології, а згодом сама теологія ставала "інобуттям " філософія.

Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов'язувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.

У меж:ах середньовічного християнського філософування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.

ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

Корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Данте Аліг'єрі Головне для людини - уславити себе земними вчинками.

Франческо Петрарка Людина може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби.

Леонардо да Вінчі

нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIV—XVcm. Європа вступає в нову історичну епоху — епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлювала драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

5.1.  Поняття "Відродження" і характерні риси духовного життя цієї доби.

5.2.  Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, платонізм і натурфілософія.

5.3.   Філософські ідеї пізнього Відродження.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

♦ МАКРОКОСМос ТА МІКРОКОСМ ос - поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм - великий світ, мікрокосм - малий світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якостями людини.

+АНТРОПОЦЕНТРИЗМ -логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у виявлення, усвідомлення; тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.

*ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ'- висунуте М.Коперніком положення, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.

СИМПАТІЯ СВІТОВА - у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження - взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної світової душі.

ПАНПСИХІЗМ - позиція, яка наділяє усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу: через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.

Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультур-них процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зру-шень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані >зі зростанням значення та авторитету міст, > збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV - XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони - осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною прак життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV - XV ст., де й виникло явище Відродження.

Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом.

>    Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально);

>    тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.

Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.

Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.

Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження?

Природа і земне життя людини мають реальну цінність

Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога Найвище творіння Бога – людина

Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії

Звідси випливає титанізм Відродження - піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.

Світогляд в епоху Відродження

Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна «загнати» у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне - стає символом європейського духу.

Провідні напрями ренессансного філософування: гуманістичний антропологізм,

неоплатонізм, натурфілософія

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

% гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV- середина XV ст.;

^ платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;

^ натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.

Данте Аліг'єрі

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265 - 1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну - він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка (1304 -1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини - уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331 -1406), Поджо Браччоліні (1370 - 1459), Лоренцо Балла (1406 - 1457).

*Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:

>   обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сущностей;

>    піднесення гідності людини;

>    прирівняння її у чомусь до Бога.

З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обґрунтування. Треба також відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арисготелеві мислителі Відродження протиставляли Платона-у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платона була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401 -1464), син селянина з м.Куза біля Трира.

Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом.

Людський розум складається з: відчуття, уяви, міркувань, мислення.

Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. З допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.

Марсіліо Фічіно

Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433 - 1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесанс-ного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську платонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.                 /

Світ є ієрархією форм ^у/Нтя Бог як буття пронизує усю світову ієрархію, вбирає у себе все {"не Богу речах, а все у Богові") ->■ У центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв 'язком світ . Душа постає в єдності єдиного і множинного. Життя пронизує увесь Всесвіт, влаштовує його гармонію Все у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любов — найбільша сила світу Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увінчує собою усі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає стремління до свободи і високе її цінування.

Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсічіо Фічіно: усі релігії є лише проявом «усезагальної релігії», вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко дел-ла Мірандола (1463 - 1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої. Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія - жива).

Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, тобто філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452 - 1519) - архітектор, фортифікатор, меліоратор, матема-Леонардо да Вінчі тик, механік, інженер, живописець, мислитель.

Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелівський якісний поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання загального характеру наукових висновків і принципів.

ФІЛОСОФСЬКІ МІРКУВАННЯ ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ

-^ Світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника ■^ Завдання людини полягає у пізнанні природи

-^ Основа пізнання - досвід, а початок - відчуття, серед яких першим є зір ->• На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами ■^ Найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.

Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473 - 1543). Його твір "Про кругообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.                                                        ^~-Приблизно в такому ж напрямі розвивалися думки видатних учених і натурфілософів відродження, таких, як Джіроламо Кардано, Андреа Везалія, Міґель Сереет, Андреа Чезальпіно.

На зламі XV - XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якоюсь мірою зачіпаючи й Україну (Рутенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469- 1536), ТомасМор(1478- 1535),П'єрделяРамус (1518 - 1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Icy сі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософіїХриста". Тут на першому плані - етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа - мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.

У цей період також розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання за реальних умов життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне — кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи із таких міркувань, Н. Макіавеллі радив правителям (монарху) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком сприйнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій все ж благородна.

Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світо-устрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.

Філософські ідеї пізнього Відродження

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними культурними основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя.

Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя ", надрукованому у Венеції 1534р. Автором його був П'єр-Анджело Мандзолліз м. Стеллата біля Феррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини, Бог лише владний над нею; крім нього, у світі нічого ні вище, ні краще природи ".

Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога

   світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія Бога

світ існує вічно, твориться Богом з необхідністю

■ необхідність пронизує усю світобудову, визначає

і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань

Мандзоллі

дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, - Бог творить світ не для нас, а для себе.

Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, —тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді «перевернуте життя». Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед, людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житгі. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.

Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1533 - 1592). У центрі уваги його "Досвідів" перебуває звичайна людина.

Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння - життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення.

Бог проявляє себе як необхідність, що панує у природі; може існувати багато світів.

Всі релігії мають принципову єдність і базуються на звичаях

Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв 'язків

Кожна людина є представником людського роду Шлях до пізнання лежить через самоаналіз У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву

Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою

Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначи-ли-ся на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бернардіно Телезіо (1509 - 1598). Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками" (1565 p.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.

Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродженняє Джордано Бруно (1548 - 1600). Вихідна категорія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування.

♦     Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.

♦     Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю.

♦     У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.

♦     Розгорнута матерія втілюється у мінімумі—атомі, що має потенції максимуму.

♦     Активність матерії спричиняється світовою душею загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину.