Файл: Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник.doc

Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, бо, за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід — це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду — предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту —розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, атому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідоктого ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом — у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза /. Канта: «Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри».

Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори", а не "знизу", бо без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії /. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.

До надбань філософії . Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всеза-гального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї/. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.

Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їхрозв 'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.

Філософські ідеї Й.-Г. Фіхте та Ф.-В.-Й. Шеллінґа

Ідеї Канта із захопленням сприйняв Йоганн-Готліб Фіхте (1762 - 1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: "Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності". За Фіхте, самоутвердження Я тотожне з йогб"буттям: «Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю». Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії.

реальність Я - це крапка, його відхід від себе - лінія, заперечення лінії площина, рух площини - об'єм.

Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії (і в тому він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! - ось для чого ми існуємо".

Відповідно, особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу". Досить очевидно, що ідеї Й.-Г. Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час. Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінґ (1775 - 1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання, але це вже не окремий індивідуальний розум, а всезагальний світовий.

♦ Шеллінґ робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не бездумно.

Отже, Й. -Г. Фіхте та Ф. -В. -Й. Шеллінґ розвинули ідеї . Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм бутгя, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.

Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії

Георг-Вільгельм Фрідріх-Геґель (1770- 1831) народився у м. Штуттгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґенсь-кого інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності.

У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії пруссь-кого уряду. Що ж являє собою філософія Геґеля і завдяки чому вона набула таких унікальних Г. В. Ф. Гегель Р^ис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея *усе породжує, *усе охоплює і -* все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

Абсолютна ідея (за Гегелем)

єдина всеохоплююча реальність, субстанція

єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб 'єкт)

світлий розум, єдине рефлексивне поле

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.

Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух -це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує). Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей), постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою.

Протиріччя постають "душею " всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того геґелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив вчення про протиріччя.

Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії •=> тотожності, "=> відмінності-протилеж-ності та ^внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність ~ це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності. Тому, як каже Геґель, абсолютна ідея "відчуджує" сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Геґеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; ''природа є зовнішньою самій собі" - улюблене визначення Гегеля.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.

Життєвий цикл Абсолютної ідеї у філософії Геґеля

Відмінність -заперечення попереднього стану (природа, тобто множинність,мінливість, еволюція)

"Антитеза" Самототожність ідей (її зміст=логіка) "Теза"

Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби "вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного коду" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза антитеза - синтез і т.д.

Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: спо проявляється) одна протилежність ("теза"), ■=> потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), с=> потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез"). Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом > еволюції природи, > людської історії та > пізнання. Тому весь рух завершується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл пронизує усю систему філософії Геґеля, бо все суперечливе і рухливе.

Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому І як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Геґеля, бо вони й дають цілісне окреслення «життєвого циклу» абсолютної ідеї. Ця система складається із Праць:

♦  "Феноменологія духу" (опис циклу абсолютної ідеї загалом);

♦  праці, що докладно аналізують стадії розвитку абсолютної ідеї- природа - "Філософія природи"; ♦ історія суспільства та особа - "Філософія історі'Г, "Філософія духу¹¹, "Філософія права";

♦  дух (свідомість) - "Наука логіки ", "Історія філософії^-", "Філософія релігіГ, "Естетика".

Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у "Феноменології духу", то серцевина - у " Науці логіки". Гегель створив принципово нову порівняно з Арістотелевою логіку - логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входять три частини: +буття,* сутність, * поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття": якість -кількість — міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).

Як це слід розуміти? Геґель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише «рефлексія рефлексії», тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення — це і є мислення «другої рефлексії», коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Геґеля — це логіка самоусвідомленні думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того ж самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка ''другої рефлексії" є логікою протиріч.