Файл: Operativna_khirurgiya_ZAG_ChAST_Vlasenko_-BTs200345019148.pdf

394

Пряма проба в пробірці (за Шіффом). В аглютинаційну пробірку висотою 5-6 см, діаметром 5-6 мм 

піпеткою  накапують  5  крапель  сироватки  крові  реципієнта,  до  якої  додають  2  краплі  5  %-ної  суспензії 
еритроцитів у фізіологічному розчині крові донора. Добре перемішують вміст пробірки й залишають її на 
2-3 год при кімнатній температурі. По закінченні цього часу пробірку струшують і спостерігають результат 
реакції.  У  пробірці  з  негативною  реакцією  еритроцити  після  струшування  рівномірно  розподіляються  в 
сироватці крові, надаючи їй гомогенний червонуватий колір. Таку кров вважають сумісною. 

Позитивна  реакція  характеризується  тим,  що  після  струшування  пробірки  на  фоні  просвітлілої 

сироватки  плавають  грудочки  склеєних  еритроцитів.  Таку  кров  переливати  не  можна.  У  сумнівних 
випадках суміш сироватки та еритроцитів перевіряють під мікроскопом. 

Перехресна проба. У виділених 10-15 коней, придатних бути універсальними донорами, беруть кров у 

пробірки, відстоюють плазму, відбирають її в окремі пробірки, а осад еритроцитів розбавляють у 5 разів 
фізіологічним розчином. Потім відразу ж приступають до постановки перехресних реакцій аглютинації, як 
зазначено вище (якщо досліджують 10 коней, таких реакцій ставлять 100 і т.д.). 

Як  універсальних  донорів  вибирають  тих  тварин,  еритроцити  яких  не  аглютинуються  ні  однією 

плазмою інших досліджених тварин. 

Заключним  показником  можливості  переливання  крові  слід  вважати  біологічну  пробу  (пробу 

Елеккера). Послідовність виконання така. У реципієнта вимірюють температуру тіла, рахують пульс, час-
тоту дихання, оцінюють загальний стан. Після цього коням і великій рогатій худобі вводять 200^400 мл, 
собакам - 5-20, вівцям - 20 -40 мл крові, яку збираються перелити. За твариною спостерігають протягом 
15-20  хв.  Слід  враховувати  реакцію  тварини  на  зовнішнє  оточення  та  маніпуляції,  які  пов'язані  із 
трансфузією. У період спостереження застосовувати закрутки та інші болючі методи фіксації не слід! 
Якщо протягом зазначеного часу в реципієнта не з'являються симптоми занепокоєння, не прискорюються 
пульс,  дихання  тощо,  то  біологічну  пробу  вважають  негативною  і  кров  переливають  у  необхідній 
кількості. 

При позитивній біологічній пробі тварина непокоїться, у неї прискорюється пульс, збільшується частота 

дихання, розширюються зіниці, слизові оболонки стають синюшні, з'являється мускульний тремор, часта 
дефекація  й  сечовиділення.  Можливе  підвищення  температури  тіла.  Ці  показники  можуть  розвиватися  в 
повному комплексі або деякі із них відсутні. Таку кров переливати не можна. 

Існує два способи переливання крові: пряме і непряме. 
Пряме переливання крові (за І. О. Поваженком). Донора ставлять на підвищену площадку (на 1-1,5 м 

вище від реципієнта). Якщо такої площадки немає, в такому разі реципієнта фіксують на землі в лежачому 
положенні, а донора - в стоячому. Яремну вену в донора перетискають джгутом. Внаслідок здавлювання 
створюється підвищений тиск крові в правій або лівій яремній вені. Система, через яку сполучаються вени 
донора  і  реципієнта,  складається  з  двох  відрізків  гумової  або  краще  поліхлорвінілової  трубки,  які 
закінчуються  голками.  Вільні  кінці  відрізків  з'єднують  скляною  оливою  (оливу  можна  відтягнути  з 
лабораторної трубки). Довжина  всієї трубки повинна  бути не менше 1,5 м. У вену донора вводять голку 
трохи  меншого  діаметра,  внаслідок  чого  кров  його  без  затримки  в  оливі  і  гумовій  трубці  рівномірно 
надходить у вену реципієнта. 

395

Пункцію вен проводять одночасно в обох тварин. У цей момент система повинна бути роз'єднана біля 

голки  реципієнта,  а  вільний  кінець  гумової  трубки  опущений  вниз.  Коли  кров  донора  починає  текти 
рівномірним струменем, цей кінець трубки приєднують до голки реципієнта. 

Для дозування крові, яку потрібно перелити, визначають один раз пропускну спроможність складеної 

системи при зазначених умовах: здавлювання джгутом вени донора; опущеній вниз, до рівня місця пункції 
вени в реципієнта, положенні другої голки; враховується час, потрібний для наповнення кров'ю посудини 
певної  ємності.  Наприклад,  якщо  протягом  однієї  хвилини  через  трубку  протікає  150  мл  крові,  то  для 
переливання  1,5  л  крові  вени  донора  і  реципієнта  з'єднують  на  10  хвилин.  При  перенесенні  даних, 
одержаних в одного донора, на інших при переливанні 1 л крові, помилки в дозуванні не перевищують 40-50 
мл. 

Складену  систему  стерилізують  кип'ятінням,  потім  канал  її  змочують  стерильним  вазеліновим  або 

камфорним маслом (кілька мілілітрів масла вводять шприцом через одну з голок). Зайве масло із трубки 
видаляють, протягуючи її для цього між злегка стиснутими пальцями. 

За течією крові стежать через стінку косо поставленої оливи. При зміщенні голки у вені донора течія 

крові припиняється, при неправильному положенні голки у вені реципієнта олива наповнюється кров'ю. 

Місце пункції вени при тривалих вливаннях знеболюють (інфільтраційна анестезія місця пункції вени у 

донора  і  реципієнта),  вводять  обом  тваринам  нейролептик,  що  забезпечує  спокійну  поведінку  тварин 
протягом всієї процедури. 

Непряме  переливання  крові  відрізняється  тим,  що  кров  від  донора  надходить  до  реципієнта  не 

відразу, а спочатку її набирають у будь-яку посудину, де її відповідно обробляють проти зсідання, тобто 
стабілізують. 

Як  стабілізатори  застосовують  (в  пропорції  1  частина  стабілізатора  на  10  частин  крові!):  1)  5 

%-ний  розчин  натрію  лимоннокислого  (термін  стабілізації  15-20  днів);  2)  8  %-ний  розчин  магнезії  сір-
чанокислої (термін стабілізації до 2-х діб); 3) 10-15 %-ний розчин кальцію хлориду (термін стабілізації 2 
години);  4)  10  %-ний  розчин  натрію  саліциловокислого  та  ін.  Останній  краще  всього  застосовувати  при 
гемотрансфузії у великої рогатої худоби. 

Операцію виконують за два прийоми: а) взяття крові в донора; б) переливання її реципієнтові. 
Для  непрямого  переливання  крові  користуються  апаратом  Боброва  або  звичайним  скляним  бутлем 

ємністю  3—4  л  (бажано  градуйованим),  в  який  вставлено  дві  вузенькі  скляні  трубочки:  коротка  (для 
проходження крові) і довга (для повітря). 

Перед використанням апарат стерилізують кип'ятінням у дистильованій або кип'яченій воді. 
Після проколу вени в донора голку з'єднують гумовою трубкою з довгою скляною трубкою (опущеною 

до дна посудини). Апарат для переливання крові опускають нижче від рівня вени і легеньким похитуванням 
увесь час змішують кров, що надходить, з розчином стабілізатора, який попередньо наливають в ємність. 

Реципієнтові кров переливають із цього ж апарата. Для цього знімають гумову трубку з довгої скляної 

трубки  і  після  промивання  фізіологічним  розчином  надівають  її  на  коротку  скляну  трубку.  Ємність 
перевертають вверх дном і піднімають так, щоб кров повільно надходила до організму реципієнта (по 50 мл 
за хвилину). 

396

Перші 200-300 мл крові вводять тварині для так званої біологічної проби, щоб простежити, як тварина 

реагує на кров, яку переливають. 

Голку із вени на цей час не виймають, а опускають тільки апарат і затискують гумову трубку. 
Якщо  негативної  реакції  протягом  10-15  хвилин  не  буде,  то  трансфузію  продовжують.  Під  час 

переливання  слід  обережно  похитувати  ємність  з  кров'ю  для  того,  щоб  не  відбулося  зсідання  формених 
елементів крові і закупорювання ними просвіту трубки й голки. 

Краплинне переливання крові. Для краплинної гемотрансфузії, як правило, використовують систему 

для переливання крові або пристосовують апарат Боброва. 

Якщо користуються системою для переливання крові, в такому разі одну голку від системи уводять у 

пробку ємності з кров'ю і поряд також уводять ще одну довгу голку, кінець якої повинен знаходитися біля 
дна посудини. Другу голку протилежного кінця системи уводять в яремну вену тварини. 

Коли застосовують апарат Боброва, в його пробку вставляють дві короткі скляні трубки. На одну з них 

надівають м'яку гумову трубку з канюлею на нижньому кінці, яку поміщають у посудину; канюля служить 
для  надання  трубці  більшої  ваги,  щоб  вона  вільно  рухалася  при  зміні  положення  посудини  під  час 
змішування крові. До другого (зовнішнього) кінця цієї ж скляної трубки приєднують довгу гумову трубку, 
через яку кров надходить  в організм реципієнта. У  цю ж трубку вставляють  скляну крапельницю. Через 
другу скляну трубку нагнітають повітря (див. рис. 98; с. 341). 

Апарат  підвішують  до  гачка  металевого  штатива.  Кров  вливають  реципієнтові  через  яремну  вену. 

Потрібний темп трансфузії (60-100 крапель за хвилину) регулюють затискачем, а  також підтримуванням 
постійного тиску повітря в посудині. 

Періодично,  щоб  усунути  зсідання  еритроцитів,  апарат  повертають  3-4  рази  в  сторони,  не  знімаючи 

його з гачка і не припиняючи трансфузії: 

При повторному переливанні крові, через 5-6 днів, можливі випадки анафілактичної реакції організму 

реципієнта, яка обумовлена ізоангигенною несумісністю крові в результаті виникнення ізоімун- них антитіл 
після попереднього переливання.  У  таких випадках переливати кров від попереднього донора  не можна. 
Тому  підбирають  нового  донора,  еритроцити  якого  не  будуть  аглютинувати  в  ізоімун-  ній  сироватці 
реципієнта. 

При  появі  ізоімунних  антитіл  у  сироватці  крові  реципієнта,  підбір  донора  проводиться  методом 

конглютинацїї  (за В. М. Лабунським). Названий метод аналогічний розглянутому  вище  аглютаційному і 
виконується тими ж двома способами на предметному склі і в пробірці. Різниця заключається в тому, що 
суспензію еритроцитів донора готують не на фізіологічному розчині, а в колоїдному середовищі, в якості 
якого може бути використана сироватка або плазма крові самого донора або реципієнта. Це пов'язане з тим, 
що деякі форми ізоімунних антитіл не вступають у реакцію антиген - антитіло в сольовому середовищі. Такі 
антитіла називаються неповними і проявляють імунологічну активність тільки в колоїдному середовищі. 

Ознакою несумісності крові при дослідженні її методом конглютинацїї також є феномен склеювання 

еритроцитів донора в сироватці крові реципієнта. Відсутність аглютинації є ознакою її сумісності. 

Дози крові, яка переливається, в залежності від показань можуть бути невеликими - 1-2 мл, середніми - 

3-5, великими - 6-8 і масивними - 10 мл і більше на 1 кг маси тіла. Для гемостазу застосовують невеликі 
дози стабілізованої крові, при крововтратах і опіках - середні й великі! 

397

ЕЛЕМЕНТИ ПЛАСТИЧНИХ ОПЕРАЦІЙ 

Пластичними  називають  криваві  операції,  які  виконуються  з  метою  відновлення  форми, 

безперервності  й  функції  втрачених  тканин,  заміщення  зруйнованої  частини  будь-якого  органу  або 
пересадки цілого органу. У ветеринарній медицині пластичні операції застосовуються, головним чином, для 
відновлення  втрачених  шкірного  покриву  й  слизових  оболонок  у  тих  випадках,  коли  цього  не  можна 
досягнути накладанням звичайних швів. 

До величезної за обсягом і різноманітністю групи пластичних операцій входять: 
1)  пересадка, або трансплантація (вільна пластика), коли тканину для закриття вади переносять із 

суміжних  або  віддалених  ділянок  способом  цілковитого  відокремлення  від  даного  місця  або  від  іншої 
тварини.  До  різновидностей  пересадок  відносяться:  пересадка  тканини,  консервованої  на  холоді  за 
Філатовим;  пересадка  свіжої  тканини  (відразу  після  її  відокремлення);  пересадка  штучної  тканини 
(алопластика). 

Способи  заміщення  дефекту  тканин  зумовлені  видом  застосовуваного  для  пересадки  матеріалу.  На 

основі  цього  і  розрізняють:  а)  аутопластику  —  тканину  для  заміщення  дефекту  беруть  від  тієї  самої 
тварини, якій виконують пересадку; б) гомопластику - використовують тканини іншої тварини, але того 
самого  виду;  в)  гетеропластику  -  тканину  пересаджують  від  тварини  іншого  виду;  г)  алопластику  - 
застосовують штучні тканини синтетичного походження. 

2)  власне пластика (невільна пластика), коли тканину для заміщення вади викроюють поряд з нею і 

переміщають на ваду без цілковитого відокремлення від даного місця, і коли ця тканина живиться через 
ніжку  або  місточок.  Особливим  видом  пластики  є  закриття  вади  за  допомогою  круглого  стебла  (за 
Філатовим). Завдяки дослідженням Філатова, а також Богораза, Лімберга та ін., пластичні операції в лю-
дини розроблені досконало. 

У  ветеринарній  хірургії  практикують  різні  способи  аутопластики  і  заміщення  тканинних  дефектів 

алопластичним матеріалом. Гомо- і гетеротрансплантація у ветеринарій медицині не набули практичного 
значення,  і  вивчення  цього  питання  ще  не  вийшло  за  межі  експериментів.  Пластичні  операції  в  тварин 
здебільшого застосовують для відновлення неперервності шкіри, звідси і назва "дерматопластика". Якщо 
ваду  (дефект)  шкіри  закривають  способом  часткового  відокремлення  і  переміщення  клаптя  з  суміжних 
ділянок,  зберігаючи  його  кровопостачання,  то  операція  називається  шкірною  пластикою;  коли  ваду 
закривають куском або клаптем шкіри, цілком відокремленим від підлеглих шарів (часто далеко від вади), 
то мова йде про пересадку шкіри (шкірну трансплантацію). 

Тканини  й  органи,  пересаджені  від  інших  тварин  (гомо-  і  гетеропластика),  можуть  спричинити  в 

організмі реципієнта явище біологічної несумісності. Це зумовлено неідентичністю антигенів, які входять 
до  складу  тканинних  білків  донора  й  реципієнта.  Так  званий  трансплантаційний  імунітет  призводить  до 
некрозу і відторгнення трансплантата на 3-14-й день. До цього часу не знайдені дійові й безпечні засоби, 
щоб  подолати  таку  біологічну  реакцію  організму  реципієнта,  зробити  його  толерантним,  нездатним 
виробляти антитіла щодо антигенів білків пересаджених тканин. Найбільш реальна гомотрансплантація в 
одно- яйцевих близнюків, що мають ідентичні антигени. 

Для приживлення шкірного клаптя, особливо при вільній пластиці, велике значення має загальний стан 

і  реактивність  хворої  тварини,  а  також  повноцінна  годівля.  При  всіх  пластичних  операціях  основним 

398

правилом є суворе дотримання правил асептики та антисептики. Під час підготовки операційного поля 
ухиляються від застосування антисептичних засобів, обмежуючись тільки механічним очищенням та 
знежиренням шкіри! 

Важливе значення надається знеболюванню. 
Вибір  способу  операції  залежить  від  місця,  тривалості  й  характеру.  Інфільтраційна  анестезія  з 

використанням більш концентрованих розчинів (1%-них) полегшує викроювання клаптя й сприяє прижив-
ленню  його.  До  розчину  анестетика  не  слід  добавляти  адреналін,  щоб  не  погіршити  місцеве 
кровопостачання!  Інфільтрація  анес-  тезувальним  розчином  призводить  до  зміни  співвідношення 
тканин, тому перед знеболюванням доцільно намітити на шкірі хід передбачуваних розрізів! 

Велику роль у приживленні клаптя шкіри відіграє швидке відновлення його васкуляризації, що можливе 

лише  при  максимальному  зіткненні  клаптя  із  життєздатними  тканинами  дефекту.  Для  цього  перед 
переміщенням  клаптя  краї  та  дно  дефекту  освіжають  к'юреткою  до  появи  добре  видимих  кровоточивих 
судин. Кровотечу зупиняють ватно- марлевими тампонами, змоченими підігрітим фізіологічним розчином. 

Способи  невільної  пластики.  Закриття  дефекту  із  застосуванням  послаблювальних  розрізів  за 

Цельсом - найпоширеніший вид дерматопластики. 

Показання.  Свіжі  рани  з  великою  втратою  тканин,  особливо  на  рухливих  ділянках  тіла  (суглоби, 

сухожилкові піхви тощо) та в місцях проходження великих судин і нервів, після видалення новоутворень і