Потім почали створюватися загальнонаціональні об'єднання. Більшість створених асоціацій роботодавців об’єдналися і стали членами таких організацій як Український союз промисловців і підприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України.

У 1998 р. за рішенням Установчого заїзду об’єднань роботодавців було створено Конфедерацію роботодавців України. Основним її завданнями є:

• сприяння розвитку та прийняття-активної участі у здійсненні соціального партнерства;

• координація дій членів Конфедерації у посиленні їх впливу на проведення політики зайнятості, заробітної плати, соціального страхування, охорони праці тощо;

• сприяння розвитку вітчизняного виробництва;

• надання організаційно-методичної допомоги членам конфедерації та сприяння роботі об'єднань роботодавців.

Засновниками і першими членами Конфедерації роботодавців України були: Український союз промисловців і підприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Українська аграрна конфедерація, Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація роботодавців торгівлі і комерційної сфери економіки України, Спілка юристів України. Пізніше до складу Конфедерації роботодавців України ввійшли: Українська асоціація підприємств чорної металургії, Союз хіміків України, Асоціація підприємств легкої промисловості, Асоціація платників податків України, Асоціація українських банків, Українська асоціація металевого брухту, Українська асоціація сприяння охороні здоров'я населення, Українська асоціація роботодавців зв’язку та інформатизації, Асоціація суднобудівників України „Укрсудпром”, Ліга страхових організацій України.

Правові засади створення та діяльності організацій роботодавців та їх об’єднань регламентуються Законом України „Про організації роботодавців”, прийнятим у травні 2001р.

Нині в Україні вже існує досить розгалужена структура організацій роботодавців та їх об’єднань, що діють за територіальною або галузевою ознакою і мають статус місцевих і обласних. Разом з тим не можна не відзначити порівняну, вищого рівня сформованості організацій представництва інтересів найманих працівників, ніж роботодавців. Процес становлення підприємницьких структур як повноцінних суб'єктів соціального партнерства в Україні буде ще досить тривалим і складним.

4.4. Механізм функціонування соціального партнерства в Україні

Розвиток соціального партнерства неможливий без інституалізації його сторін. Під інституалізацією зазвичай, розуміють комплекс установ, в яких обрані члени, груп отримають право на виконання дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових потреб, для регулювання поведінки членів груп.

Основними передумовами інстутиалізації були:

---

• виникнення певних суспільних потреб у нових типах соціальної діяльності;

• розвиток необхідних організаційних структур і соціальних норм;

• інтернаціоналізація індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на їх основі системи по потреб особистості, ціннісних орієнтацій і очікувань.

Завершенням процесу інституалізації є інтеграція нового виду соціальної діяльності в існуючу структуру виробничо-економічних відносин.

За часів Радянської України традиційними соціальними інститутами були профспілки. Вони виступали складовою частиною державного механізму управління, їм були передані державні функції управління соціальним страхуванням, санаторно-курортними та іншим установами, вони здійснювали контроль за дотриманням трудового законодавства тощо.

З набуттям Україною незалежності помітною є зміна деяких функцій профспілок, зокрема відхід від патронату держави, укладання колективних договорів та тарифних угод. На державному рівні розпочався новий для України багатовимірний процес створення соціально-трудових відносин, властивих соціальне орієнтованій ринковій економіці. З’являються верстви власників та їх організацій. Виникають передумови впровадження одного з найголовніших інститутів громадянського суспільства — соціального партнерства.

Органи соціального партнерства в Україні.

Інституалізація соціального партнерства в Україні почалася зі створення першого його органу — Українського координаційного комітету сприяння зайнятості населення (УККСЗН).

УККСЗН — це постійно діючий тристоронній орган, утворений на громадських засадах з метою підготовки і прийняття погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості в країні. Головною метою цього комітету є його участь у розробці й удосконаленні правової і нормативної бази діяльності ринку праці, у розробці ї реалізації державних і регіональних програм зайнятості та джерел їх фінансування, координація зусиль господарських, профспілкових організацій і держави щодо пошуку шляхів запобігання безробіття, регулювання міжтериторіального та міжгалузевого розподілу трудових ресурсів

Наступним органом соціального партнерства стала Національна рада соціального партнерства (НРСП), яка була створена за Указом Президента України у 1993 р.

НРСП — це постійно діючий тристоронній орган, що діє на державному, галузевому і територіальному рівнях, розглядає проекти законів, постанов Кабінету Міністрів України з питань соціально-трудових відносин, вносить Пропозиції щодо ратифікації Україною конвенцій МОП.

До складу НРСП входять на паритетних засадах по 22 представники від уряду, об’єднань роботодавців і профспілок України.

У своїй роботі НРСП керується принципами обов’язковими для кожної з трьох сторін: законності, добровільності, рівноправності, паритетності представництва, взаємоповага, пріоритетності примирних процедур.

---

Головною метою НРСП є розробка засад формування основ нового менталітету і поведінки соціальних партнерів на всіх рівнях від національного до виробничого шляхом: соціального діалогу, консультацій, переговорів, запобігання соціально-трудовим конфліктам.

Нині в Україні особливо нагальною стала проблема регіоналізації соціального партнерства, тобто пошук шляхів узгодження інтересів соціальних партнерів саме на регіональному рівні. Для цього створюються Регіональні ради соціального партнерства. Основними їх функціями є відстеження соціально-економічної ситуації в регіоні, запобігання виникненню конфліктів, сприяння збалансуванню інтересів та можливостей усіх сторін соціально-трудових відносин. В центрі їх уваги вирішення проблем соціально-трудової сфери: укладання регіональних угод між профспілками й обласними державними адміністраціями, відстеження змін на ринку праці, запобігання масовому вивільненню працюючих.

Соціальне партнерство розглядається як механізм, що сприяє управлінню певними інституціями соціальної сфери за допомогою активного представництва в них соціальних партнерів. Однією з головних інституцій є система соціального страхування та її підсистеми. Виділяють п’ять підсистем системи соціального страхування:

1. страхування у зв’язку з тимчасовою непрацездатність та витратами пов’язаними з народженням та похованням;

2. пенсійне страхування;

3. медичне страхування;

4. страхування на випадок безробіття;

5. страхування від нещасного випадку.

Пріоритетними напрямами в управлінні системою соціального страхування на сучасному етапі розвитку суспільства є:

• відповідальність соціальної політики країни потребам соціального захисту населення;

• баланс в загальнонаціональній політиці між державною системою соціального страхування індивідуальними і приватними його формами;

• забезпечення механізму прийняття та впровадження в практику відповідних законів соціальної політики;

• формування інституційних механізмів для здійснення програми соціального страхування;

• забезпечення безпосередньої участі соціальних партнерів як платників і одержувачів в управлінні соціальним страхуванням;

• створення механізму фінансового контролю за розподілом ресурсів та забезпечення відповідальності за цільове використання коштів;

• збирання і облік страхових внесків;

• мінімізація адміністративних витрат при забезпеченні високого рівня надання послуг;

• знання своїх прав платниками і одержувачами;

• автономність фінансової системи тощо.

Суб’єктами управління системою соціального страхування виступають:

• уряд, установи соціального страхування (державні і приватні);

• соціальні партнери (роботодавці і наймані працівники та організації, що представляють їх інтереси).

---

Уряд повинен забезпечити функції виконавчої та законодавчої гілок влади. Парламент забезпечує законодавчу базу і слідкує за результатами системи соціального страхування, здійснює вплив на політику уряду й дії міністерств. Зобов’язання уряду полягають у забезпеченні процесу впровадження і реформування соціальної політики держави.

4.5. Міжнародний досвід соціального партнерства

Міжнародні організації

Протистояння між працею і капіталом у двадцятому столітті поступово перетворювалося на соціальне партнерство. Становлення соціального партнерства супроводжувалося виникненням відповідних інституцій. Першою найбільш крупною організацією, що забезпечувала систему гарантій прав найманих працівників у сфері соціально-трудових відносин стала Міжнародна організація праці (МОП), яка була створена у 1919 р. Цією організацією сформульовані загальні права людини, зокрема, право на працю та зайнятість, право на заробітну плату, право на безпечні умови праці, право на соціальне забезпечення.

МОП підпорядкована ООН, виступає як спеціалізоване агентство ООН з вирішення проблем, що стосуються трудових відносин.

Головна функція МОП це нормотворча діяльність у галузі трудових відносин. За історією її існування розроблено і прийнято 181 конвенцію та 188 рекомендацій, що складають так званий „Міжнародний кодекс праці”.

Слід відзначити, що Деякі документи ООН також стосуються питань трудових відносин. Наприклад: Генеральною Асамблеєю ООН (10.12.1998 р.) прийнята Загальна Декларація прав людини.

Оскільки Україною взято курс на інтеграцію у ЄС, то цікаво розглянути засади соціального партнерства Європейського союзу. В Європейському союзі соціальне партнерство ґрунтується на двох основних організаціях:

1. Комісія з економічних та соціальних питань (КЕСП), яка функціонує в Євросоюзі у формі тристороннього парламенту і супроводжує законодавчу діяльність комісії Євросоюзу, рішення цієї комісії не є обов’язковими для комісії Євросоюзі, вони носять рекомендаційний характер;

2. Європейський соціальний діалог, який існує як консультативний орган.

До складу КЕПС входять 222 представники країн-членів ЄС.

Основні суб’єкти соціального партнерства в Європі представлені об'єднаннями роботодавців та об'єднання ми найманих працівників. Інтереси роботодавців представляє дві організації: UNICE та СЕЕР.

UNICE (Асоціація Європейських спілок промисловців та роботодавців — АЄСПР) — централізований представницький орган європейських спілок промисловців та роботодавців стосовно європейської спільноти. В цій асо­ціації представлені не тільки спілки роботодавців, країн ЄС, а й країн-членів Європейської асоціації вільної торгівлі, таких як Туреччина, Кіпр, Мальта, Сан-Маріно, Чехії, Словаччини, Польщі.

АЄСПР була створена у 1958 р. Основне завдання АЄСПР представлення інтересів промисловості західноєвропейських країн в усіх пов’язаних з нею галузях стосовно Євросоюзу та його структур (Комісії Євросоюзу, Ради Європи, Ради міністрів, Європарламенту та комісії з економічних та соціальних питань).

---

СЕЕР — Європейський центр державного сектора економіки (ЄЦЦСЕ). Наряду з АЄСПР виступає другою організацією роботодавців, яка представлена в системі соціального діалогу.

Господарсько-трудові інтереси найманих працівників у Європейському співтоваристві та асоціації вільної торгівлі представляє Європейське об’єднання профспілок (СОП). Це об’єднання профспілкових організацій з 28 країн Європи, де в загальній кількості налічується близько 57 млн. членів.

Основні моделі соціального партнерства

За механізмом правового регулювання договірного процесу у світі склалися три основні моделі соціального партнерства (діалогу).

Перша модель характеризується високим рівнем централізації договірного процесу. Ця модель застосовується у країнах північної Європи, Бельгії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Австрії. Цими країнами було втілено міжнародно-правовий принцип „трипартизму МОП”, за яким всі рішення щодо соціально-трудових відносин, приймаються за активної ролі владних структур та за участю всіх соціальних партнерів. Стратегічний трикутник соціального партнерства перебуває на найвищому організаційному рівні. Укази що тут виробляються, стають основою для галузей та підприємств. Об’єднання працівників у професійні спілки в скандинавських країнах досягає 90%.

Друга модель найбільш типова для країн Центральної Європи (Італії Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії, Ірландії). У цих країнах, як правило, не створюються на національному рівні постійно діючі органи соціального партнерства. Уряди країн періодично проводять консультації з національними об'єднаннями профспілок і роботодавців. Спільні рішення на цьому рівні майже не приймаються, іноді укладаються загальнонаціональні угоди з окремих питань соціальної політики. Головний трикутник переговорів проходить переважно на регіональному та галузевому рівнях. Членство у профспілках в цих країнах дещо менше, ніж у країнах першої моделі і досягає від 30 до 60 %.

Третя модель характерна для країн, в яких переговорний процес відбувається на рівні підприємств і установ. Модель властива для країн: Іспанії, Португалії, Греції а також США та Японії. Це означає, що організація власників (роботодавців) не втручається у соціально-трудові відносини, наприклад, як у США та Японії. У цих країнах спостерігається тенденція спрямована на приниження ролі профспілкового руху, прагнення усунути профспілки від впливу на процес активної соціальної політики. Наприклад, в деяких країнах (особливо в Італії) вважається, що в постіндустріальному суспільстві відмирає захисна функція профспілок. У практику трудових відносин широко втілюється система індивідуальних трудових контрактів, у разі порушення яких найманий працівник може сам звернутися до суду і захистити себе. Кількість працівників об'єднаних у профспілки складає в цих країнах близько 30%.

---

Смотрите также файлы

• Фінанси (конспект).doc

• Тексты для чтения - БАК_2015.doc

• Организация готельного господарства.doc

• Завдання _5 .doc

• osnovi-tyrizmoznavstva-Minich-Td-2013.doc