ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 26.11.2019
Просмотров: 4004
Скачиваний: 2
4.7. Цивілізаційний підхід до типології держав
Нині поряд з формаційним підходом до вирішення питання про типологію держав широко застосовується й інший підхід, що одержав у суспільних науках назву цивілізаційного підходу.
Цивілізація (від лат. сігіШ - громадянський, суспільний, державний) - поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури, і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки культура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з’являється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивілізаційної типології.
Поняття “цивілізація” затвердилося в європейській науці в епоху Просвітництва і з тих пір набуло такої ж багатозначності, як і поняття “культура”. В загальному розумінні поняття “цивілізація” можна
визначити як певну соціокультурну систему високорозвиненого суспільства, що підтримує його єдність за допомогою духовно-моральних і культурних факторів суспільного розвитку.
Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу кла-сифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість “суспільно-економічної формації” як критерію типології держави і права й інших критеріїв здійснюється спроба використання як такого критерію “цивілізації”.
З урахуванням цієї багатозначності й розробляється сьогодні ци-вілізаційний підхід ученими Заходу і Сходу. У своїх дослідженнях вони спираються на праці таких відомих представників філософської, політологічної та соціологічної думки, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Вебер, П. Сорокін та ін.
У сучасних соціальних науках термін “цивілізація” вживається в різних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого значення. Він асоціюється і з “гарними манерами”, і з певними стадіями розвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і поняття “цивілізація”, внутрішня суперечливість і багатоплановість разом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже проблематичним його використання як єдиного і основного критерію типо-логії держав і правових систем.
Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на думку американського політолога С. Хантингтона, являє собою “певну культурну сутність”. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього, цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей.
Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис ін-дивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон, це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвідносить.
Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомий англійський учений, історик А. Тойнбі. На його думку, цивілізація є не що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає “певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, словом, в царині культури”. Уся світова історія, на його думку, нараховує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої державності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем організації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох десятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей, що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типом держав.
Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття “цивілізація”, можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм типів держави:
– східні, західні та змішані; – давні, середньовічні та сучасні; – аграрні, промислові та науково-технічні; – доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні; – локальні, особливі та сучасні.
У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший — локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури, що відрізняло їх від інших, “нецивілізованих” спільностей (давньо-єгипетська, шумерська та ін.). Другий — особливі цивілізації (індійська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і характеризуються певною своєрідністю. Третій етап — сучасна цивілізація, в якій відбуваються процеси глобалізації, об’єднання різних суспільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства.
Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, — приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробництва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездат-ний замінити собою формаційний підхід.
У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, заснована на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного підходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на виділенні державно-правових режимів.
Кожна окрема держава зазнає впливу як матеріально-виробничо-го, так і культурно-духовного, цивілізаційного чинників. Саме з цим пов’язані альтернативність багатоваріантність їх розвитку. Це дозволяє зробити висновок про необхідність використання обох підходів: формаційного і цивілізаційного. Цивілізаційний підхід не слід протиставляти формаційному. В сучасній науці більшість вчених віддає перевагу формаційному підходу як базовому, основному. При цьому цивілізаційний підхід не протиставляється йому, а служить його доповненням, творчо його розвиває.
ТЕМА 5. ФОРМА ДЕРЖАВИ
План
1.Поняття форми держави
2.Форма державного правління
3. Форма державного устрою
4. Міждержавні об’єднання
5. Державний режим
5.1. Поняття форми держави
Поняття форми держави є однією з найважливіших характеристик державознавства. Форма держави є безпосереднім виразником її сутності і змісту. Якщо сутність держави дозволяє установити приналежність державної влади, відповісти на запитання хто її здійснює та в чиїх інтересах, то поняття форми держави відповідає на запитання як організована державна влада, якими органами представлена, який порядок утворення цих органів і порядок здійснення повноважень, якими методами при цьому здійснюється державна влада. Від того, як організована і як реалізується державна влада, залежать ефективність державного управління, стан законності та правопорядку. Ось чому проблема форми держави має дуже істотне практичне значення.
Форми держави так само, як її сутність і зміст, ніколи не залишалися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними. Під впливом економічних, політичних, ідеологічних й інших факторів вони змінювалися і розвивалися. За всю історію розвитку держави і права були висловлені десятки і сотні різних думок про форми держави. Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї проблеми. Ще в Давній Греції і Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, часом дуже суперечливі думки з цього приводу.
Один з найвидатніших мислителів античності Платон вважав, що ідеальною формою держави є законна влада небагатьох — аристократія. Крім того, ним розглядалася “законна монархія” — царська влада і “незаконна” — олігархія.
Платон створив цілісне вчення про динаміку державного життя і зміну його форм. Ідеальна держава і її аристократична форма, відпо-відно до цього вчення, не вічні. Держава може деградувати і змінювати свої форми. Аристократія, що призводить до появи приватної власності на землю і перетворенню вільних людей на рабів, може вироджуватися в так звану тимократію, панування найсильніших воїнів, може поступово перетворюватися на олігархію. Олігархія ж як
лад, заснований на майновому цензі і владі багатих, — на демократію. Нарешті, демократія може переродитися у свою протилежність — тиранію. Це — найгірша форма держави, при якій безроздільно панує сваволя, насильство, безправ’я широких мас населення. Глава держави — тиран, захоплює владу.
Це вчення про різноманітність форм держави розвивав Аристотель. Він визначав форму держави залежно від числа тих, що володарюють (один, кілька чи більшість), як монархію, аристократію або демократію. Ці форми держави вважалися ним “правильними”. Кожна з цих “правильних” форм могла легко спотворюватися і перетворюватися на відповідні “неправильні” форми — тиранію, олігархію чи охлократію. “Неправильні” форми використовувалися правителями лише в особистих цілях. Традиції давньогрецької думки в дослідженні форм держави розвивалися й у Давньому Римі Цицероном. Він виділяв, залежно від числа правителів, монархію, аристократію, демократію.
Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм держави, розвивалися й у наступні сторіччя. Значна увага дослідженню форм держави приділяється в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці.
В сучасній науці під формою держави розуміють сукупність її основних характеристик, що розкривають організацію державної влади, її устрій і методи здійснення.
Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, це певний порядок утворення й організації вищих органів державної влади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певний порядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-третє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Таким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів, а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типу державного режиму.
5.2. Форма державного правління
Дана характеристика форми держави пояснює, з яких основних інститутів складається організація державної влади, як вони форму-ються і як взаємодіють один з одним. Під формою правління розумі-ють організацію верховної державної влади, особливо вищих і цент-ральних її органів, структуру, компетенцію, порядок утворення, три-валість їхніх повноважень, взаємовідносини з населенням, ступінь участі останнього в їх формуванні та функціонуванні.
Форми правління розрізняються залежно від того, здійснюєть-ся верховна влада однією особою чи колегіально від імені народу. У зв’язку з цим і виділяють монархічні та республіканські форми правління.
У монархії (термін “монархія” грецького походження, означає “єдиновладдя”) вищі повноваження державної влади здійснюються одноособовим правителем, який отримує владу у спадщину і, як правило, довічно.
Які ж юридичні ознаки монархічної форми правління? Державу очолює монарх, який отримує владу за принципом крові, успадковуючи її. Він не несе ніякої юридичної відповідальності за свої політичні дії. У його руках зосереджена вся повнота верховної державної влади. На міжнародній арені монарх одноосібно представляє свою державу.
У теорії розрізняються монархії необмежені, або абсолютні, й об-межені (конституційні), що, у свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські.
Абсолютна монархія являє собою різновид монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосеред-женням усієї повноти державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), а також духовної (релігійної) влади в руках монарха.
Донині збереглося вісім абсолютних монархій: Бахрейн, Бруней, Ватикан, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія. В абсолютних монархіях монарх здійснює усю повноту законодавчої та виконавчої влади.
Особливий різновид абсолютної монархії — абсолютна теократична монархія — форма організації державної влади, при якій остання належить церковній ієрархії. Сьогодні найяскравішим прикладом такої монархії є держава-місто Ватикан. Законодавча, виконавча і судова влада у Ватикані належать папі, який обирається довічно колегією кардиналів.
Конституційна (обмежена) монархія — різновид монархічної форми правління, при якій влада монарха обмежена конституцією, існує виборний законодавчий орган — парламент і незалежні суди. Конституційна (обмежена) монархія вперше виникла у Великобританії наприкінці ХVІІ ст. у результаті буржуазної революції. Консти-туційна монархія буває дуалістична і парламентська.
Дуалістична монархія є історично перехідною формою від абсолютної монархії до парламентської. При дуалістичній монархії влада монарха обмежена конституцією, але монарх фактично зберігає значні владні повноваження у сфері виконавчої влади, що ставить його в центр усієї політичної системи цієї держави. Так, в дуалістичній монархії уряд несе відповідальність безпосередньо перед монархом. Саме як дуалістичну монархію можна охарактеризувати форму правління, що існувала в Російській імперії з 17 жовтня 1905 р. до лютневої революції 1917 р., а також у кайзерівській Німеччині (1871-1918). Дуалістична монархія існує в Марокко, Йорданії, Таїланді, Непалі, Малайзії.
Парламентська монархія представляє собою форму монархічного правління, при якій монарх - це номінальний глава держави, у якого немає реальних владних повноважень. Фактичні повноваження державної влади здійснюють парламент і утворюваний ним уряд. Конституція формально відносить до компетенції монарха широке коло питань, але він не має права вирішувати їх самостійно. У парламентських монархіях правове положення монарха істотно обмежене, тобто, як у відомому крилатому вислові: “Король царює, але не управляє”.
Така форма правління існує в Японії, Великобританії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та ін.
Республіка (від лат. геариЬНса - суспільна справа) - це форма правління, що характеризується виборністю глави держави, іменованого, як правило, президентом, поряд з яким функції державного управління виконують й інші органи влади. Їй притаманні такі ознаки, як колегіальність, розподіл державно-владних повноважень, виборність, відповідальність, відносна короткостроковість виконання повноважень.Це колективне правління. Усі вищі представницькі органи державної влади - різного роду збори, ради, комітети тощо - мають складну структуру, наділяються чітко визначеними, тільки їм властивими повноваженнями у сфері законотворчості. Рішення, прийняті вищими представницькими органами законодавчої влади, приймаються відповідно до встановленої законом процедури, шляхом голосування і вважаються прийнятими, якщо за них проголосувала кваліфікована чи проста більшість.
Республіканське правління засноване на принципі поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Парламенту доручається приймати закони. Уряду та іншим виконавчо-розпорядчим органам — виконувати закони, організовувати їх виконання. Судовим органам — здійснювати правосуддя.Великі відмінності від монархії має республіка й у сфері формування органів влади: вищі представницькі органи формуються демократичним шляхом, через вибори. У різних країнах існують різні виборчі системи. Але непорушним залишається той факт, що в рес-публіці народ так чи інакше, але обов’язково бере участь у форму-ванні органів державної влади.