ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 26.11.2019
Просмотров: 3999
Скачиваний: 2
Посадові особи в республіці несуть відповідальність за свої дії або бездіяльність.
У республіці органи влади обираються на певний строк. Виняток роблять тільки для судових органів у деяких країнах, де судді, щоб забезпечити фактичну незалежність, обираються чи призначаються довічно. У більшості країн установлюється додаткове обмеження щодо того, скільки разів можна бути обраним на ту чи іншу посаду. Інакше кажучи, у республіці реалізується принцип змінюваності.
Сучасна практика державного республіканського будівництва знає два основних види республіки — президентську і парламентську, а також змішану (напівпрезидентську) республіку.
У президентській республіці, зразком якої є США, існує чітке розмежування повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади. Тут найбільш послідовно проведений в життя принцип поділу влади, а відносини між гілками влади будуються на основі механізму стримувань і противаг.
І законодавча, і виконавча влада у президентській республіці формуються безпосередньо народом. Главою виконавчої влади є президент, який поєднує виконавчі повноваження з функціями глави держави, не несе політичної відповідальності перед парламентом. В уряді міністри кожний окремо підпорядковані президенту.Парламент займається винятково законотворчістю, не втручається у формування уряду і здійснення виконавчої влади. Парламент несе відповідальність тільки перед виборцями, тому тут неможливий достроковий розпуск парламенту. Президент не має права законо-давчої ініціативи і не втручається в законодавчий процес.Президент позбавлений права розпуску парламенту, і навпаки, парламент може порушити проти президента процес його відсторонення від влади (імпічмент). Це відбувається тоді, коли президент допускає зловживання владою, скоює злочин, грубо порушує Конституцію.
Уряд формується президентом і відповідальний перед ним. Головна ознака цієї форми правління — відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом за проведену політику.
Судді призначаються президентом за згодою верхньої палати парламенту не з політичної приналежності кандидатів, а з їх компетентності й моральних якостей. У США судді призначаються довічно. Верховний Суд дає тлумачення Конституції, обов’язкове для всіх.
Президентська республіка досить поширена в багатьох країнах, насамперед в Латинській Америці, де вона іноді має характер “супер-президентської”, в якій президент концентрує в своїх руках надмірні повноваження.
Парламентська республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту в системі органів державної влади, перед яким уряд несе політичну відповідальність. У парламентських республіках парламент не тільки здійснює законодавчу діяльність, але й формує уряд, який відповідальний перед парламентом, тобто парламент має право висловити уряду недовіру чи відмовити в довірі.
Головна ознака парламентської республіки — політична відпові-дальність уряду перед парламентом. Відповідальність ця носить солідарний характер: недовіра одному члену уряду, особливо його главі, тягне відставку всього уряду в цілому. Тут уряд формується тільки парламентським шляхом з лідерів партії, що одержали більшість у парламенті, і залишається при владі доти, доки він має у своєму розпорядженні підтримку парламентської більшості. Особливістю цього виду республіки є наявність посади прем’єр-міністра, якого обирає (призначає) парламент.
В парламентській республіці президент, якого обирає парламент, є лише номінальним главою держави, в основному виконує представницькі функції.
До парламентських республік можна віднести Австрію, Італію, Індію, Молдову, Німеччину, Фінляндію, Туреччину, Угорщину, Чехію, Словаччину, Естонію і деякі інші країни.
Змішана республіка як форма правління сполучає в собі ознаки і президентської, і парламентської республіки. Але таке співвідношен-ня буває різним, залежно від цього виділяють парламентсько-президентську і президентсько-парламентську республіки.
Від президентської республіки запозичується посада президента, який обирається народом, володіє певними виконавчими повноваженнями. Від парламентської республіки береться парламентська відповідальність виконавчої влади. Для змішаної республіки характерним є те, що президент і парламентська більшість можуть конкурувати між собою при формуванні уряду. Президент бере безпосередню участь у призначенні глави уряду, має ряд повноважень, що дають йому можливість активно втручатися в політичний процес. До цих країн належать Ірландія, Ісландія, Португалія, Фінляндія, більшість посттоталітарних країн Європи.
5.3. Форма державного устрою
Форма держави як сукупність найбільш значущих її характеристик тісно пов’язана не тільки з публічною владою, а й ще з однією істотною властивістю держави - територіальною організацією населення.
Форма державного устрою являє собою внутрішню будову держави, її розподіл на складові - адміністративно-територіальні одиниці, автономні чи політичні утворення та їх співвідношення з центральною владою.
Теорія держави і права виділяє кілька видів територіального (національно-державного й адміністративно-територіального) устрою держави. Основним є унітарний і федеративний державний устрій.Крім того, розрізняють також міждержавні об’єднання (союзи держав, у рамках яких існують державні і наддержавні органи, але держави, що поєднуються,
зберігають свій суверенітет у повному обсязі). До них належать особиста і реальна унія, протекторат і асоційовані держави, конфедерація, співдружність, співтовариство.
Унітарна форма державного устрою має місце в багатьох країнах (Англія, Франція, Італія, Угорщина, Монголія та ін.). Унітарна (від лат. тіш - єдність) держава відрізняється політичною єдністю, неподільністю. Окремі адміністративно-територіальні одиниці та області не мають власного законодавства, свого особливого судоустрою вищих органів державної влади. Кожна із складових єдиної держави має однакові права і представництво в органах держави. Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на територію всієї країни. Їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів.
Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний статус, не володіють політичною самостійністю. В унітарній державі єдине громадянство.
Для унітарної держави характерна єдина система законодавства. Найвищою за юридичною силою є Конституція — Основний Закон, норми якого застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень і обмежень. Місцеві органи влади зобов’язані застосовувати й усі інші нормативні акти, прийняті центральними органами влади. Їх власна нормотворча діяльність має суто підлеглий характер, поширюється на відповідну локальну територію. В унітарній державі діє єдина судова система. Судові органи, як і всі інші правоохоронні органи, являють собою ланки єдиної централізованої системи.
Таким чином, форма державного устрою в унітарній державі ха-рактеризується централізацією.Розрізняють централізовані й децентралізовані унітарні держави. В централізованих унітарних державах не існує автономних утворень. В деяких унітарних державах використовується надання особливого правового статусу одній чи кільком адміністративно-територіальним одиницям, що утворює децентралізовану унітарну державу. Така уні-тарна держава характеризується наявністю адміністративної автономії для деяких структурних територіальних підрозділів. Зазначена форма державного устрою знаходить застосування там, де потрібне врахування специфічних інтересів територіальних одиниць (націо-нальних, етнічних, географічних, історичних та ін.). Права самовря-дування в автономних утворень ширші, ніж у звичайних адміністра-тивно-територіальних одиниць. Однак самостійність автономій допускається тільки в межах, установлених законом. Найяскравішим прикладом є Автономна Республіка Крим у складі унітарної держави Україна.
Федеративна форма державного устрою є значно складнішою, ніж унітарна. Кожна федерація має унікальні, специфічні особливості. І все-таки можна при цьому виділити риси, що характеризують усі федеративні держави. Федерація — це форма державного устрою, яка характеризується наявністю у складі держави утворень, що мають певні ознаки державного суверенітету. На відміну від унітарної держави, федеративна держава заснована за принципом децентралізації. Але державні утворення, що входять до складу федеративної держа-ви, не мають повного суверенітету, не відрізняються самостійністю і незалежністю з усіх питань внутрішнього і зовнішнього політичного життя. Ступінь їх суверенності може бути різним. Існує коло питань, що не можуть бути вирішені без участі центральної влади. Але в уся-кому разі суб’єкти федерації поряд з господарською і соціально-культурною самостійністю здобувають і певну політичну самостійність, і це відрізняє їх від адміністративно-територіальних утворень унітарної держави.
У федерації існує два рівні державного апарату: федеральний (союзний) і республіканський (рівень штату, республіки, землі та ін.). На вищому рівні федеративний характер держави виявляється у створенні двопалатного союзного парламенту, одна з палат якого (верхня) відбиває інтереси суб’єктів федерації. Інша палата парламенту виражає інтереси всього населення федеративної держави, усіх її регіонів.
Однією з формальних ознак федерації є подвійне громадянство. Кожен громадянин вважається громадянином федерації і громадянином відповідного державного утворення, і це закріплюється конституціями держав.
У федеративній державі функціонує система законодавства, побу-дована за принципом централізації, єдності. Але суб’єкти федерації можуть створювати і свою систему законодавства. Як правило, їм надається право прийняття власної конституції, законів. Однак завжди при цьому встановлюється принцип субординації, ієрархії законів, відповідно до якого конституції суб’єктів федерації повинні відповідати союзній конституції і їй не суперечити, а республіканські закони не повинні суперечити федеральним законам. Суб’єкти федерації можуть мати власну судову систему.
Одним із найскладніших питань федерації є питання про право націй на самовизначення і вихід зі складу федерації. Зрозуміло, вступ до федерації має бути добровільним. Але чи може на основі цього принципу здійснюватися вихід з її складу? Аналіз конституцій існуючих федерацій показує, що вихід зі складу федерації, як правило, не закріплюється в конституції. Винятком був колишній СРСР, у конституції якого республікам таке право було надано, однак воно було суто декларативним. Право виходу за суб’єктами федерацій не визнається в жодній з буржуазних конституцій, так само, як і право брати участь в міжнародних відносинах.
Федерації поділяються на два види: національно-державні і адміністративно-територіальні. В основі національно-державної федерації лежать національні фактори, і тому вони мають місце в багатонаціональній державі. В основу адміністративно-територіальної федерації, як правило, покладені економічні, географічні, транспортні й інші територіальні фактори. Велику роль відіграють історичні традиції, мовні, культурні та інші.
5.4. Міждержавні об’єднання
Від форми територіального устрою держави варто відрізняти міждержавні об’єднання (утворення). В першому випадку йдеться про адміністративно-територіальну будову лише однієї держави, а в другому — про форми об’єднання кількох різних держав. Необхідність такого розмежування пояснюється тим, що, наприклад, неможливо зіставляти Україну як державу з унітарною формою державного устрою та Європейське Економічне Співтовариство — міждержавне об’єднання, що складається з багатьох різних за своїм територіальним устроєм держав.
Міждержавне об’єднання, на відміну від форми державного устрою, становить такий союз держав, у рамках якого існують загальні державні чи наддержавні органи, а держави, що об’єднуються добровільно, зберігають свій суверенітет у повному обсязі.
Особиста унія — це найпростіша форма міждержавного об’єднання, що виникає як наслідок монархічної форми правління. Вона виникає тоді, коли монарх здобуває права на корону іншої держави. Особиста унія не означає юридичний союз двох держав і не приводить до створення загальних державних органів. Прикладами особистої унії є унія між Саксонією і Польщею (1697–1763), унії між Великобританією і Ганновером (1714–1837), Нідерландами і Люксембургом (1815–1890), що виникли в результаті спадкування монархом однієї держави корони іншої держави.
На противагу особистій реальна унія означає правовий союз держав на основі створення загального інституту глави держави — монарха й інших загальних органів державної влади. В рамках реальної унії може зберігатися суверенітет союзних держав. Прикладами можуть бути унія Швеції і Норвегії (1814–1905), Австро-Угорська унія (1867–1918).
Співдружність являє собою об’єднання держав, що характеризуються наявністю спільних ознак, певним ступенем однорідності. Об’єднуючі їх ознаки можуть стосуватися економіки, права, мови, спільної історії, культури, релігії. Це не держава, а своєрідне об’єднання незалежних держав. В основі співдружності можуть лежати міждержавний договір, статут, декларація, інші юридичні акти. Як правило, члени співдружності — це цілком незалежні, суверенні держави, суб’єкти міжнародних відносин. У співдружності можуть створюватися і наддержавні органи для координації дій держав.
Під співдружністю звичайно розуміється Співдружність націй (раніше — Британська співдружність націй). Це міжнародно-правовий союз, до складу якого входять Великобританія і суверенні держави — її колишні колонії. В даний час Співдружність націй має формальний характер. Співдружність Незалежних Держав дещо нагадує Співдружність націй. СНД теж утворилася після розпаду імперського політичного утворення — СРСР. Однак глава російської держави (на відміну від британського монарха) не є номінальним главою СНД.
Протекторат означає такий правовий союз між державами, за якого одна держава надає зовнішньополітичну і військову допомогу іншій, залежній від неї державі. У внутрішній політиці остання має певну самостійність. Протекторат можливий на початковому етапі відносин між колишніми колоніями і їхньою метрополією.
Конфедерація — це міждержавне об’єднання на договірній основі для досягнення певних цілей (економічних, військових, політичних, соціальних тощо). Порядок вступу до конфедерації і виходу з неї визначається державами, що входять до її складу, і заснований на принципі добровільності та згоді всіх її членів. Вийти з конфедерації простіше, ніж вийти з федерації. Вихід може провадитися і на основі одностороннього волевиявлення, що має, однак, правову базу. Для досягнення поставлених цілей у конфедерації створюються необхідні органи управління. Фінансові кошти, необхідні для ведення загальних справ, поєднуються добровільно.