ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.12.2019
Просмотров: 2076
Скачиваний: 1
24.специфіка НТР в сучасних умовах,її філософський сенс
Науково-технічна революція – це нове етап науково-технічного прогресу. Він характеризується відкриттям нових законів природи, створення нових і появою нових галузей техніки. Сутність науково- технічної революції. Задовольняючи свої потреби, люди мають справу не лише з природою, яку використовують, пристосовують до своїх вимог, а також з так званою "другою природою", тобто з тим, що вони створюють. "Створене" знову використовується у виробництві. Між людиною і тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалектичні зв'язки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності. Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва. Обов'язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо.Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР). Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять "НТП" і "НТР".Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшого розгортання. Це в свою чергу сприятиме вдосконаленню управління науково-технічним прогресом з метою успішного вирішення основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед суспільством.Однією з обов'язкових умов визначення етапів науково-технічної революції є чітке визначення її сутності. Більше того, сутність НТР має виступати визначальним критерієм, що дає змогу науково з'ясувати початок НТР та основні етапи її розвитку. Адже неможливо дати науково обгрунтоване визначення місця і часу розвитку будь-якого явища суспільного життя без чіткого уявлення про його зміст, знання глибинних основ, об'єктивних закономірностей існування даного явища. З'ясування сутності НТР дає змогу уявно охопити і усвідомити в цілісності масштаби науково-технічної революції та основні етапи її розгортання, а також своєрідність її здійснення на різних етапах суспільного розвитку та своєрідність соціальних наслідків НТР у певних соціальних умовах.С оціальні наслідки НТР.З'ясувавши сутність та основні напрямки сучасного етапу науково-технічної революції, доцільно перейти до характеристики її соціальних наслідків. НТР — явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя. Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбувається. Науково-технічний прогрес створює можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення — залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства.
25.Флософська думка в Росії в кінці ХIX-XX ст.:протистояння марксистсько-раціоналістичної та релігійно-ідеалістичної тенденції
Загальновизнаним лідером шістдесятників був Микола Гаврилович Чернишевський (1828-1889). Вже за життя мислителя виник його своєрідний культ серед революційно налаштованої молоді - поклоніння, підігріте бездоказовістю суду з нього і несправедливістю понесеного покарання. Навіть під час студентських вечірках в популярну студентську пісню ">Проведемте, друзі, цієї ночі веселіше" обов'язково уставлявся куплет:
Вип'ємо будь-якою того, Хто "Що робити? " писав, За героїв його, За його ідеал...
А з іншого боку, за автором "Що робити? " встановилася репутація небезпечного баламута, підбурювача до небезпечних діям, бунту (Достоєвський навіть доходив Чернишевському умовляти його, що він вплинув на винуватців травневих пожеж у Петербурзі в 1862 р., яких, як відомо, Чернишевський у відсутності нічого спільного), злобливого людини, прагне "заточити людей" в соціалістичні фаланстери.
сновною філософською працею Володимира Ілліча Леніна є «Матеріалізм і емпіріокритицизм», де розглядається теорія пізнання. Протиставляючи суб'єктивізму і агностицизму ідею про пізнання як діалектичне відображення дійсності, Володимир Ленін розвиває положення про практику як основу пізнання; уточнює ряд філософських категорій, дає філософське визначення матерії; вказує на гносеологічні основи «фізичного ідеалізму». У «Філософських зошитах» Володимир Ленін продовжує розробляти гносеологічні проблеми. Перетворивши діалектику на об'єкт дослідження, висуває і обґрунтовує ідею про єдність діалектики, логіки і гносеології, що дало змогу поставити питання про співвідношення об'єктивного у пізнанні. Ці та інші положення стали методологічною основою дослідження суспільного розвитку. У книзі «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму» Володимир Ленін підкреслює, що імперіалізм — це найвища і остання стадія капіталізму, переддень соціалістичної революції. Та прогнози не ствердились. Діалектичний метод пізнання мав певні вади. У дальшому капіталізм виявив здатність знаходити внутрішні резерви і адаптуватися до нових умов, долаючи свої класичні форми.
Екзіістенціально-персоналістичної філософія М. О. Бердяєва (1874-1948) знайшла яскраве вираження характерна для російської філософської думки релігійно-антропологічна і історіософської проблематика, пов'язана з пошуками глибинних основ людського існування і сенсу історії. Його погляди знаходяться в руслі чітко позначила в західноєвропейської філософії спрямованості до осягнення внутрішнього духовного досвіду людини, яка особливо проявилася в таких філософських напрямах, як персоналізм, екзистенціалізм та ін Бердяєвим властива не суха і відсторонена, а глибоко особистісна, зазначена парадоксальністю манера філософствування, що додає стилю його творів велику емоційність і виразність.
26.Філософські ідеї Київської Русі
Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології.Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя.Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу. Серце - як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури.. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.
27.Суспільна та індивідуальна свідомість,їх зміст та співвідношення.
Суспільна
свідомість разом з індивідуальною
утворює те, що зазвичай називають
духовністю особистості, суспільства,
народу, держави, людства. У системі
духовності свідомість індивідів і
свідомість їхніх соціальних спільнот,
тобто індивідуальна і суспільна
свідомість, становлять діалектичну
єдність. Індивідуальна свідомість
формується і розвивається під впливом
суспільної свідомості, а суспільна
свідомість поглиблює свою сутність і
поповнює свій зміст за рахунок
індивідуальної.Суспільна свідомість
за обсягом значно перевищує індивідуальну.
Далеко не всі компоненти суспільної
свідомості в їх складній і суперечливій
взаємодії, різнорівневому відображенні
суспільного буття перетворюються в
процесі соціалізації індивіда на його
свідомість. Водночас індивідуальна
свідомість глибша за суспільну: у
підсумку саме вона перетворюється на
керівництво діями індивідів. Індивідуальна
свідомість може також, хоч і тимчасово,
виходити за межі суспільної свідомості.
Нові ідеї, як правило, виникають у
свідомості індивідів — учених,
спеціалістів, професіоналів, досвідчених
практиків. Якщо вони здобувають визнання
соціальних спільнот, то поповнюють
арсенал суспільної свідомості. Цей
процес перетворення індивідуального
на суспільне може бути тривалим за
часом.
Отже,
носієм суспільної свідомості є
суспільство, носієм індивідуальної
свідомості — індивід. Пріоритетним у
діалектиці індивідуальної і суспільної
свідомості, провідною суперечністю між
ними е суспільна свідомість. Нерозуміння
відмінності між індивідуальною і
суспільною свідомістю — живильний
ґрунт для догматизму і волюнтаризму.
Догматик відмовляється від свого
власного погляду на користь, на його
думку, загальноприйнятого. Волюнтарист,
навпаки, ігнорує суспільну свідомість
на користь індивідуальної. Всі починання
і догматиків, і волюнтаристів насправді
зводяться до утопій, ілюзій,
антикультури.Суспільну свідомість як
відображення суспільного буття і
самостійне утворення з внутрішньою
логікою розвитку у філософії представлено
двома основними рівнями: повсякденним
і теоретичним. Вони — результат
складності, глибини, обґрунтованості
та адекватності відображення у свідомості
людей суспільного буття і, як правило,
називаються буденною свідомістю і
теоретичною свідомістю.
Індивідуальна
свідомість - це свідомість окремого
індивіда, що відбиває його індивідуальне
буття й через посередництво його
в тій чи іншій мірі суспільне буття.
Суспільна свідомість є сукупністю
індивідуальних свідомості. Поряд з
особливостями свідомості окремих
індивідів воно несе в собі загальний
зміст, притаманне всій масі індивідуальних
свідомості. Як сукупне свідомість
індивідів, вироблене ними в процесі
їхньої спільної діяльності, спілкування,
суспільна свідомість може бути
визначальним тільки по відношенню до
свідомості даного індивіда. Це не
виключає можливості виходу індивідуальної
свідомості за межі наявного
суспільної свідомості.
1. Кожне
індивідуальне свідомість формується
під впливом індивідуального буття,
способу життя і суспільної свідомості.
При цьому важливу роль відіграє
індивідуальний спосіб життя
людини,
за допомогою якого переломлюється зміст
суспільного життя. Іншим чинником
формування індивідуальної свідомості
єпроцес засвоєння
індивідом суспільної свідомості. Цей
процес називається в психології і
соціології интериоризацией.
У механізмі формування
індивідуальної свідомості необхідно,
таким чином, розрізняти дві нерівнозначні
сторони: самостійне усвідомлення
суб'єктом буття і засвоєння їм існуючої
системи поглядів. Головне в цьому процесі
- не интериоризация поглядів суспільства;
а усвідомлення індивідом своєї і
суспільства матеріального життя.
Визнання інтеріоризації
основним механізмом формування
індивідуальної свідомості веде до
перебільшення детермінації внутрішнього
зовнішнім, до недооцінки внутрішньої
обумовленості цієї детермінації, до
ігнорування здатності індивіда творити
самого себе, своє битіе.Індівідуальное
свідомість - свідомість
людського індивіда (первинне). Воно
визначається у філософії як суб'єктивне
свідомість, так як воно обмежене в часі
і просторі.
Індивідуальна
свідомість визначається індивідуальним
буттям, виникає під впливом свідомості
всього людства. 2 основних рівня
індивідуальної свідомості:
1.
Початковий (первинний) - «пасивний»,
«дзеркальний». Формується під впливом
на людину зовнішнього середовища,
зовнішнього свідомості. Головні форми:
поняття і знання, в цілому. Головні
чинники формування індивідуальної
свідомості: воспітателная діяльність
навколишнього середовища, освітня
діяльність товариства, пізнавальна
діяльність самої
людини.
2.
Вторинний - «активний», «творчий». Людина
перетворює і організовує світ. З цим
рівнем пов'язане поняття інітеллекта.
Кінцевим продуктом цього рівня і
свідомості в цілому є ідеальні об'єкти,
що виникають у людських головах. Основні
форми: цілі, ідеали, віра. Головні
чинники: воля,
мислення - ядро і системоутворюючий
елемент.
Між
першим і другим рівнями існує проміжний
«напівактивний» рівень. Головні
форми: феномен
свідомості -
пам'ять, яка носить виборчий характер,
вона завжди затребувана; думки; сумніви.
28.Особливості і місце в історико-філософському процесі німецької класичної філософії
Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.Затвердженню терміну сприяла книга Фрідріха Енгельса «Людвіг Феєрбах і кінець німецької класичної філософії».У своїй роботі «Три джерела і три складові частини марксизму»[1] Володимир Ленін називає німецьку класичну філософію одним із джерел, з яких виріс марксизм.Передумовою виникнення німецького ідеалізму було заснування університетів нового типу, зокрема Берлінського університету. Університети були провідними центрами філософської думки в епоху середньовічної схоластики. Проте середньовічна філософія була підпорядкована теології. На початку нової історії та в епоху Просвітництва основний внесок у розвиток філософії робили мислителі поза університетськими стінами: від Спінози до Вольтера. Наприкінці XVIII століття в Німеччині виникли університети світського характеру, більше не підпорядковані богослов'ю, як основній дисципліні, й філософія зайняла в них центральне світоглядне місце.Іммануїл Кант (1724-1804) був родоначальником німецької класичної філософії. У його творчості виділяють два періоди: “докритичний”, коли І. Кант виступав в основному як натураліст, і “критичний”, коли сформувалася специфічна кантівська філософія. Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливе достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється із загальністю й необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно мати риси загальності і необхідності. У структурі людського мислення Кант виділив три здатності: чуттєвість – це вроджена здатність людини, яка має дві форми – простір і час. Простір і час у нього – це не форми буття самих речей, а, навпаки, це суб’єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства. Причому простір є зовнішньою формою чуттєвості, а час – внутрішньо. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) створив на об'єктивно-ідеалістичній основі систематичну теорію діалектики як учення про розвиток і мислення. Діалектичний аспект мислення складається в умінні відкрити в будь-якому визначенні внутрішні суперечності.Соціально-критична спрямованість творів молодого Гегеля нерозривно пов'язана з глибинними перетвореннями віджилих соціальних порядків, всього світу цінностей, ідеалів, інститутів, що найяскравіше виявилися у Французькій революції 1789—1793 рр., що відбувалися в його епоху. Під впливом цього головною цінністю, на якій Гегель став засновувати свою філософію, став ідеал свободи. Він розвинув на об'єктивно-ідеалістичній основі вчення про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому вигляді розробив основні принципи діалектичної логіки і піддав критиці метафізичний метод мислення, панувавший як в ідеалістичних, так і в матеріалістичних вченнях того часу.У Гегеля духовна культура людства представлена в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчої сили «світового розуму». Втілюючись в образах культури, що змінюють один одного, безособовий (світовий, об'єктивний) дух одночасно пізнає себе як їх творця. Духовний розвиток індивіда відтворює стадії самопізнання «світового духу», починаючи з акту найменування чуттєво-даних речей і кінчаючи знанням законів, які управляють всім процесом духовного розвитку, – науки, моральності, релігії, мистецтва.Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» отримала в Гегеля назву абсолютної ідеї, а логіка визначається як «самосвідомість» цієї ідеї. «Абсолютна ідея» розкривається в її загальному вмісті у вигляді системи категорій, починаючи від найзагальніших і бідніших – буття, небуття, якості, кількості, міри та ін. – і кінчаючи конкретними, багатообразними поняттями – дійсності, механізму, хімізму, організму, пізнання та ін.