ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 28.06.2020
Просмотров: 462
Скачиваний: 2
25 Министерство экономики Украины и другие министерства, их функции и задания для обеспечения научного прогнозирования и макроэкономического планирования ПП.
Макроэкономическое регулирование в условиях трансформации экономики к рыночной охватывает все направления общественного виробництва. Однако первоочередное внимание уделяется регулированию отношений собственности и предпринимательства, инвестиций, финансового ринкута денежного оборота, територіальнихпропорцій и региональных рынков интеграционной и внешнеэкономической деятельности. Эти вопросы представляют основное содержание макроэкономического регулирование экономики в условиях ее трансформации.
Министерство экономического развития и торговли Украины
Окончательная сумма налога на прибыль в общий фонд возведенного бюджета, определяется за формулой:
|
ПП = ВП + ЗУ + ДР + ПР + ВГ |
|
где ВП - общая сумма налога по предприятиям всех видов деятельности; ЗУ - влияние законодательных изменений, в случае их принятия; ПР - переплаты (суммы излишне оплаченного налога); ВГ - потери от вероятного увеличения цены на газ.
26 Местные органы планирования социально-экономического развития региона, района, города. Формы, функции и система местных органов управления в регионе, районе, городе.
Органы местного самоуправления
Демократизація суспільного життя в Україні зумовлює необхідність активізації управлінського впливу, розширення повноважень органів місцевого самоврядування.
Поняття “місцеве самоврядування” уперше ввів німецький юрист Х.Р. Гнейст стосовно британських муніципальних органів у XIX сторіччі. Самостійність общини та крупніших спільнот в управлінні місцевими справами у межах закону але без втручання центральної адміністрації на її чиновників та місцях визначалась основною ознакою місцевого самворядування. Звідси – місцеве самоврядування визнавалось як місцеве управління, що здійснюється самостійно населенням певної територіальної одиниці. У радянській літературі поняття “місцеве самоврядування” використовувалось, в основному, як ознака “буржуазного муніципального управління” [35, с.84; 36, с.10]. Ряд фахівців виділяють місцеве управління та місцеве самоврядування (В.В.Медведчук, Б.А.Страшун, С.Ю.Кашкін. Останні – стосовно місцевого управління у зарубіжних країнах). При цьому наголос робиться на тому, що місцеве управління провадиться місцевими органами державної виконавчої влади, а місцеве самоврядування є діяльністю місцевих самоврядних органів, які обираються місцевим населенням та виконують відповідні функції по забезпеченню його інтересів. Цим обгрунтовується виділення окремо державного та муніципального управління відповідно до різних суб’єктів управління. Така постановка проблеми спірна і викликає багато суперечок. Як захід її вирішення пропонується використовувати єдину дефініцію – “місцеве управління” [35].
На наш погляд, використання понятійного апарату залежить від об’єкту досліджень. Якщо ним постає управлінська вертикаль органів виконавчої влади – доцільне використання поняття “управління на місцевому рівні”. Якщо об’єктом досліджень постають об’єкти власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їх спільної власності
(ст. 142 Конституції України), то використовується поняття “місцеве самоврядування”. Дефініція “місцеве управління” має наскрізний характер, внаслідок чого необхідно тлумачити, який зміст до нього вкладується.
Конституцією України визначено, що “місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України” (ст.140 Конституції України). Звідси – суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна громада. Конституція України “признає та гарантує місцеве самоврядування” (ст.7) як одну з основ конституційного устрою, основний принцип демократичного управління у державі.
У країнах парламентської демократії місцеве самоврядування значно вплинуло на формування й затвердження правових засад відносин між державою та адміністративно-територіальними одиницями. Сьогодні місцеве самоврядування у цих країнах – відпрацьований механізм забезпечення місцевих (локальних) інтересів у поєднанні з державними.
Європейські системи державного управління мають, в цілому, п’ять основних рівнів:
1. Центральний уряд, або уряд країни.
2. Уряд штату – уряд земель, кантонів, які входять до складу федеральних систем.
3. Регіональний уряд – об’єднує штати, групи штатів або органи місцевої влади.
4. Вищий рівень місцевого самоврядування – провінція, департамент (іноді – округ).
5. Нижчий рівень місцевого самоврядування – комуна, муніципалітет (іноді – район).
Між зазначеними рівнями можуть існувати інші адміністративні рівні, зумовлені певними етно-культурними особливостями тієї чи іншої держави.
Засади функціювання місцевого самоврядування значним чином визначаються формою конституційної структури держави.
У Європі існують конституційні структури чотирьох форм: унітарна, співдружність, квазіфедеративна, федеративна.
У країнах з унітарною (або централізованою) формою конституційної структури пріоритетним є централізоване прийняття рішень для досягнення загальнодержавних цілей. Більшість новітніх демократичних держав (Естонія, Латвія, Литва, Біларусь, Україна, Молдова, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Сербія та Чорногорія, Македонія) обрали унітарну форму державного устрою. Цю форму мають держави демократичні: Франція, Ірландія, Данія, Італія, Нідерланди, Португалія, Греція, Норвегія, Швеція, Фінляндія.
Співдружність державних утворень як форма конституційної структури, характеризується тим, що конституція гарантує територіальну автономію, але автономія має обмежений характер, як, наприклад, у Росії.
Квазіфедеративна структура характерна для країн, де об’єднались та при цьому фактично втратили автономію деякі формально автономні області, або такі, які продовжують мати обмежену автономію. Прикладом такої структури можуть бути Бельгія – з 1998 року (у 1994 році Бельгія офіційно проголошена федеральною державою) та Іспанія – з 1982 року, де була впроваджена федеративна структура, але центральний уряд має найважливіші фінансові та інші повноваження.
Федеративна структура характеризується конституційними гарантіями автономії. Це такі країни, як Германія, Швейцарія, Австрія (не зважаючи на те, що Австрія має істотні риси централізованої унітарної держави, а Швейцарія являє собою конфедерацію, де повноваження центрального уряду обмежені правами місцевих органів влади).
Для управління регіональним розвитком в умовах різних форм конституційних структур, можливо виділити три типи систем управління: наполеонівська “злита” система, англосаксонська дуальна система, скандинавські системи типу “рада/розділена ієрархія” [37, с.3].
Злиті системи характерні для більшості західноєвропейських унітарних та квазіфедеративних структур. У найбільш чистому вигляді така система існувала у Франції перед реформами
1982 року та 1986 року. До 1982 року департаменти були згруповані у двадцять два адміністративних регіони. Згодом департаменти розпалися на 325 субдепартаменти (arrondissements),
3075 округи (cantons), 36433 муніципалітети (communes). Результатом такої організації стала централізована система “унітарної та нерозподіленої держави”. З 1982 року були проведені ряд адміністративних реформ, які стосувалися переважно фінансової структури.
Департаменти у Франції виконують подвійну функцію: одночасно як централізована адміністративно-територіальна одиниця держави та децентралізований рівень державного управління. В них обираються ради, які, у свою чергу, обирають голову. Голова є керівником виконавчого органу ради, що було значним кроком до поширення місцевої автономії. Перед цим головою виконавчої влади був префект, якого призначала держава. Однак голова повинен тісно взаємодіяти із префектом. Вони мають повноваження щодо координації багатьох державних функцій, а префект зберігає найважливіші повноваження, включаючи регулювання економічного й соціального життя у департаментах та комунах. Префект несе відповідальність перед центральним урядом, а не перед органами місцевого самоврядування. Вплив органів місцевого самоврядування на державну політику обмежений, здійснюється через префекта. Французькі спеціалісти, оцінюючи систему управління на місцевому рівні, вказували на те, що нові органи створювались з орієнтацією на центральну адміністрацію. Під комунами та органами їх перегрупування розумілися не органи управління на місцевому рівні, а органи управління, які призначені служити національним інтересам у місцевій ланці [38, с.114].
Дуальна система, або система з відокремленою ієрархією (за термінологією Лімана), найбільш яскраво представлена у місцевому самоврядуванні Великобританії та Ірландії.
Проблемам становлення сучасної моделі місцевого самоврядування у Великій Британії присвячено багато робіт, опублікованих ще на межі ХІХ-ХХ сторіч (П.Аншель, С.Лоу, Е.Порріт, І.Редліх та інші). Особливості сучасного реформування системи місцевого самоврядування складаються з наступного. У Великобританії кожний виборний орган діє самостійно у межах наданих прав та повноважень. У муніципальних органах відсутні прямі представники уряду. Пріоритетність управління надається комітетам, при цьому відповідальність за виконання функцій місцевого самоврядування несе уся рада в цілому, але в межах загальних фінансових та юридичних обмежень з боку відомств центрального уряду. Так, власні джерела виборного органу покривають не більше однієї третини їх адміністративно-господарських витрат.
Негативними наслідками такої системи можна вважати проблеми при створенні єдиної системи виконавчої влади як з політичної, так і з адміністративної точки зору. Зокрема, посада мера символічна, а спроби корпоративного управління обмежуються необхідністю дотримання політичного консенсусу та консенсусу в межах комітету. У 1988 р. у Великобританії був прийнятий Закон про бюджет органів місцевого самоврядування, де-що раніше – у 1986 р. – відповіді на запит Комітету Відікума. В цих документах була проголошена важливість колективних політичних рішень на місцевому рівні, але з урахуванням обмежень, які накладаються на фінансову свободу місцевої влади.
Системи управління з розділеною ієрархією застосовуються у скандинавських країнах. Центральний уряд здійснює істотний вплив на рівень провінцій, в тому числі через призначення членів місцевих органів влади, тобто через кадрову політику. Але населені пункти мають власні ради та автономії з колективною відповідальністю (так, як це є в дуальній системі). Таким чином, система з розділеною ієрархією містить в собі елементи злитої та дуальної систем.
Аналіз форм конституційних структур на прикладі країн Європи дозволяє дістатись наступного висновку: головна увага приділяється способам оперативного та раціонального вирішення проблем місцевого самоврядування. Механізм їх вирішення різний і залежить від сукупності історичних, географічних, політичних, економічних, соціальних та культурних чинників. В демократичних країнах система управління регіональним розвитком зазнає змін: може змінюватись як об’єкт управління - певні територіальні об’єднання, так і механізм прийняття управлінських рішень. Тобто управління регіональним розвитком – процес динамічний.
У дореволюційний час проблемам місцевого управління не приділялося достатньо уваги. Дослідженню цієї проблеми були присвячені роботи Д.Д.Семенова, Г.І.Шрейдера, К.Пажитнова. Вони аналізували проблему реакційності Міського положення 1892 року порівняно з аналогічним законом 1870 року і дісталися висновків про те, що органи місцевого самоуправління з кінця ХІХ сторіччя не мали достатньо повноважень щодо здійснення самостійної діяльності [39; 40 с.181-228; 41; 42]. Вивченню правового статусу та організаційного устрою органів міського самоуправління були присвячені роботи І.О.Вернера, О.О.Неміровсь кого. Вони зазначали, що за Міським положенням 1892 року у співвідношенні представницьких та виконавчих органів пріоритет мали останні [43; 44]. У наступних роботах відмічалася висока оцінка можливостей органів місцевого самоврядування за умов розширення їх компетенції та побудування на демократичних засадах [38, с.21]. У монархічній державі центральне місце займали адміністративно-поліцейські органи і тому у системі державного апарату міське самоуправління займало другорядне місце, а правовий статус та організаційні засади мали такі негативні особливості: жорсткий адміністративний та політичний контроль за діяльністю, напівадміністративний характер виконавчого органу, відрив роботи розпорядчого органу від виконавчого з пріоритетністю останнього, бюрократизація діяльності, надмірна централізація в управлінні міським господарством, обмеженість фінансової бази, антидемократична виборча система, ізоляція від населення, відсутність права на з’їзди та союзи самоуправлінь з питань їх компетенції, заперечення обговорення загальнополітичних питань [38, с.30].
Дослідження проблем становлення місцевого самоврядування в Україні доцільно починати з часів Української Народної Республіки (УНР). Головний принцип місцевого самоврядування був закладений М.Грушевським, який писав, що демократичним є такий устрій, коли народ сам собою править і в селі, і в повіті, і в губернії, і у всім краї. Основу української державності на той час складали універсали Центральної Ради.
Органи місцевого самоврядування мали широкі повноваження і складались з інституту комісарів Центральної Ради, різноманітних комітетів. Інститут комісарів мав широкі повноваження і діяв на свій розсуд. Поділу повноважень з органами місцевого самоврядування практично не було, що негативно впливало на діяльність Центральної Ради. Спроби вдосконалити організацію місцевого самоврядування позитивних результатів не дали.
Досвід діяльності місцевого самоврядування часів Центральної Ради показує недостатність застосування системного підходу до вирішення проблем її організації. Мета – побудування демократичної держави – не могла бути досягнута в зв’язку з фактичною відсутністю механізму її реалізації: підсистеми у межах системи місцевого самоврядування (інститут комісарів, комітети та, пізніше, ради робітничо-селянських та солдатських депутатів) не спроможні були виконувати свої функції у зв’язку із відсутністю узгодження зовнішніх та внутрішніх зв’язків між ними.
Правонаступницею УНР була Директорія. У січні 1919 року у формі декларації Конгресу Трудового Народу України (який повинен функціонувати як всеукраїнський парламент) приймається “тимчасова конституція” УНР, у якій місцева влада здійснюється через інститут комісарів, діяльність якого контролюється з боку місцевих трудових рад, обраних пропорційно від селян та робітників.
Необхідність посилення вертикалі державної влади шляхом відродження інституту комісарів зумовили зовнішні чинники – громадянська війна, розруха.
Ідея самоврядування відроджується наприкінці 1920 року, коли розробляються 2 офіційних (альтернативних) проекти нової конституції УНР. Місцеве самоврядування засновується на системі громад, повітів, уєздів та вищих одиниць самоврядування. Останні мали право, як писав М.Грушевський у своїй роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “самостійно вирішувати свої справи” [45]. Окремим законом закріплювався розподіл повноважень (починаючи з рівня повітів) уряду та самоврядування. Згідно проектам на рівні громад та волостей вибори були прямими. В повітах та вищих одиницях вони проводилися через громади повітів, міст та селищ. Великі міста мали власний статус.
Досвід функціювання місцевого самоврядування часів УНР врахований при побудуванні сучасної системи самоврядування – ст.133 Конституції України закріплює право мати власний статус містам Києву та Севастополю.