ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6358
Скачиваний: 3
Тема 2. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Термін «Середні віки», точніше «середній вік» (від лат. Medius — середній), виник в Італії у XV—XVI ст. серед гуманістів. На різних етапах розвитку історичної науки в це поняття вкладали різний зміст. Гуманісти, просвітителі вважали середні віки періодом глибокого культурного занепаду на противагу високому злетові 'культури в античному світі і в новий час. Негативно до Середньовіччя ставився також Гегель, називаючи його своєрідним типом варварства. Романтики, а також представники християнського персоналізму досить високо оцінювали роль Середньовіччя в історії культури, вважаючи цю епоху найбільш плодотворним періодом духовно-культурного піднесення у світовій історії.
Середньовічна культура Візантії. В розвитку світової цивілізації візантійська культура займає видатне місце. Для неї характерні урочиста пишність і внутрішня шляхетність, це своєрідний синтез культурних традицій греко-римського світу і християнства, а також елліністичного Сходу. Візантійський тип культури не подібний ні на, західноєвропейський, ні на східний.
Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох — загибелі пізньої античності та народження середньовічного суспільства. Столицею її став Константинополь, заснований імператором Константаном І у 324—330 рр.
За формою державного правління Візантія була самодержавною монархією: в руках імператора (василевса) зосереджувалась законодавча, виконавча, судова і військова влада; вона вважалася божественною, а він сам — повелителем усіх християнських народів. І все ж ця влада до певної міри була обмежена такими установами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторія) і діми (організації вільних громадян візантійських міст).
Оскільки влада імператора не набула характеру династичної спадкоємності, це відкривало дорогу узурпації, і чимало візантійських властителів ставали жертвами найманих убивць.
Своєрідність суспільного розвитку Візантії не менш яскраво проявилася в галузі правових відносин. Тут як у сфері цивільного, так і в сфері кримінального права більшою мірою, ніж на Заході, мали вплив римські юридичні традиції. На відміну від інших країн того часу, Візантія залишалась державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов'язкове для всього населення імперії діюче право. Зведення цивільного права Юстініана, яке сучасники називали «храмом правової науки», складалося з Кодексу — основних постанов діючого римського права, Дигеста — великого збірника правових положень, запозичених у римських юристів, Інституцій — коротких рекомендацій для юриспруденції і Новел —< нових законів, виданих самим Юстініаном. Саме завдяки зведен-
58
ню цивільного права Юстініана досягнення римської юридичної науки стали надбанням юристів Середніх віків і Нового часу.
В ідеологічному і соціально-політичному житті візантійського суспільства значну роль відігравала християнська церква, яка в IV ст. стала союзником і опорою держави. У Візантії церква не мала тієї адміністративної й економічної влади, що в Західній Європі. Православні ієрархи не претендували на главенство над могутньою світською владою, проповідувалась ідея єдності з державою. Римська ж курія неухильно відстоювала доктрину про примат духовної влади над світською. Східну і західну церкву розділяли стійкі соціально-психологічні відмінності, що вкоренились у широких колах середньовічного суспільства. Західній релігійності була властива глибока емоційна напруженість, що межу-, вала з екзальтацією; віруванням греків — абстрактна філософська розсудливість, прихильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно спрямовувалась до страждань Христа^, страшних мук грішників у пеклі; в православній церкві на перший план висувались радісно освітлені моменти життя Сина Божого, його воскресіння, піднесення душ віруючих до божественного світла, до перемоги добра над злом.
Система освіти у Візантії зберегла спадкоємний зв'язок з античністю. Дітей у віці шести-семи років віддавали до початкової школи, де вони протягом двох-трьох років вчились писати, читати і рахувати.' Початкові школи були приватними, платними, а також могли утримуватись монастирями, церквами або міськими общинами, залишаючись доступними для всіх категорій населення. Для продовження освіти і розвитку шкіл більш високих ступенів існував дуже важливий стимул: в імперії з централізованим управлінням І розгалуженим бюрократичним апаратом не можна було зайняти високу посаду без достатньої освіти.
Ті, що вирішили присвятити себе науці або готувалися зайняти високі державні посади, продовжували освіту, вивчаючи риторику, філософію та юриспруденцію. В ранній період імперії зберігалися старі центри античної освіченості — Афіни, Александрія, Антіохія, Бейрут, Газа. Згодом ці центри занепадають: Александрійсь-ка бібліотека гине від пожежі, а платонівська Академія закривається за наказом імператора Юстініана. Виникають нові наукові і навчальні центри; в Константинополі в IV ст. створюється Маг-наврська вища школа, а в 1045 р. — університет.
З перемогою християнства провідне місце в системі знань зайняло богослов'я. Надзвичайний розквіт переживає логіка, як основа побудови богословської догматичної ситеми. Візантійська
філософія, на відміну від західноєвропейської схоластики, базувалась на вивченні й коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямків, однак в XI ст. у ній посилюється вплив ідеалістичної системи Платона, яка використовувалась і для об-
59
грунтування права на критичне ставлення до церковних авторитетів.
З X—XI ст. в розвитку богословсько-філософської думки можна простежити дві тенденції. Першій притаманні інтерес до проблем зовнішнього світу та його будови, віра у можливості людського розуму і прагнення протистояти різним формам аскетизму. Най-видатнішим представником цього напрямку був Михайло Псьол (XI ст.) — філософ, історик, філолог, юрист. Його «Логіка» стала відомою не тільки у Візантії, але й на Заході. Представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці покарані вогнем. Друга тенденція, що знайшла своє вираження у творах релігійних аскетів і містиків Сімеона Нового Богослова (949—1022) та Григорія Палами (1297—1360), в основному скеровувалась на внутрішній світ людини, способи її вдосконалення у дусі християнської етики, смирення і послуху.
З усіх
країн Середньовіччя Візантія особливо
славилась досяг
неннями в
історіографії. Праці відомих візантійських
істориків за
характером викладу
матеріалу, багатством міфологічних
образів
гідно продовжують класичну
грецьку традицію Геродота, Фукіді-
да,
Полібія. До найбільш фундаментальних
розробок історичної
науки можна
віднести праці Прокопія Кесарійського
«Історія війн
Юстініана з персами,
вандалами і готами», «Таємна історія»,
де
глибоко висвітлені події тогочасного
політичного життя. В X.
ст.
при
імператорі Константані Багрянородному
створено ряд видат
них пам'яток
історико-енциклопедичного характеру.
Трактати са
мого імператора «Про
управління державою», «Про феми»,
«Про
церемонії Візантійського двору»
містять цінні відомості про полі
тичну
й адміністративну структуру візантійської
держави, а та
кож цікавий етнографічний
та історико-географічний матеріал
про
суміжні з імперією країни і
народи, в тому числі про наших пред-
ків. -
.
Паралельно з історіографією існував специфічний середньовічний жанр історичного твору — хронографія. Основоположником її став кесарійський єпископ Євсевій (260—340), який зробив широкий огляд історичних подій.
Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії підпорядковувався потребам практичного життя — ремесел, мореплавання, торгівлі, військової справи. В математиці поряд з коментуванням праць стародавніх авторів розвивалися як фундаментальні, так і прикладні напрямки. Особливо плодотворною діяльністю відзначився Лев Математик (IX ст.), який заклав основи алгебри, використав буквені позначення в ролі символів, прославився багатьма винаходами, зокрема світлового телеграфу та хитромудрими механізмами, що вражали іноземців в імператорському палаці.
У космографії й астрономії точилася гостра боротьба між за-
60
хисниками античних систем та прихильниками християнського світогляду. В VI ст. Косьма Індикоплов у «Християнській топографи» намагався переглянути систему Птолемея- його космогонія базується на біблійних уявленнях про те, що Земля має форму плоского чотирикутника, оточеного океаном і покритого небесним куполом.
Значними були досягнення візантійців у галузі' медицини і хімії. Вони не тільки коментували праці Галена і Тіпократа, але й узагальнили практичний досвід, удосконалили діагностику. В VII ст. у Візантії був винайдений «грецький вогонь» — суміш нафти, гашеного вапна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських битвах і особливо в боротьбі з арабами.
В мистецтві Візантії панували узагальнено-спіритуалістичні принципи, які грунтуються на відриві від реальності і перенесенні у сферу вищих, абстрактичних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт, який перебуває в духовній сфері, описується за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. У художній творчості переважали традиціоналізм, канонічність.
Візантійські майстри, з одного боку, зберегли складну техніку образотворчого мистецтва античності, з другого — наповнили її новим символічним змістом. Стиль їх живопису характеризується поєднанням плоских силуетів з плавною ритмікою ліній та благородною гамою фарб, де переважали пурпурні, лілові, сипі, оливково-зелені й золоті тони.[В IV—VI ст. у візантійському живописі ще панували античні традиції,] що знайшло відображення в мозаїці Великого імператорського палацу в Константинополі; згодом, у ІХ — X ст., формується строгий іконографічний канон, складає-ться цілісна система декору храму, певний порядок розташування біблійних сцен на його стінах і куполах. Одна з вершин мистецтва цього часу — мозаїка храму св. Софії у Константинополі.
{На кінець ХШ й середину XIV ст. припадає, ще один період розквіту візантійського живопису, зв'язаний з поширенням гуманістичних тенденцій у культурі. Живописці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного мистецтва, звертаються до зображення не абстрактної, а живої людини. Прекрасними пам'ятками цього часу є мозаїка і фрески монастиря Хори. Однак візантійське мистецтво не змогло піднятися до реалізму італійського Ренесансу і надалі залишалось у формах старої канонізованої іконографії.
Значний вклад Візантії в розвиток середньовічної архітектури Візантійські зодчі створюють нові принципи забудови міст: у центрі, розташовується головна площа з собором, від неї, довільно переплітаючись, розходяться вулиці. Прекрасним зразком церковного будівництва є храм св. Софії в Константинополі, споруджений у 532—537 рр. за наказом Юстініана.
61
Середньовічна культура Західної Європи. У період Середньовіччя закладаються основи європейської цивілізації, оскільки в. стародавні часи не було Європи у розумінні культурно-історичної спільноти. Позитивний вклад Середньовіччя в історію культури людства величезний, проявився він в усіх її галузях — в освіті,. філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.
Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурного процесу Середньовіччя необхідна з'ясувати особливості історичних обставин цього періоду.
* Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи — середніх віків, основним змістом яких було формування феодальних відносин, насамперед у сфері землеволодіння. Розвинута форма феодальної власності являла собою спадкоємну земельну власність представника панівної верхівки, за яку він мусив відбувати військову чи іншу службу у сеньйора. Політична система феодального суспільства відзначалася перш за все тим, що влада була безпосередньо зв'язана з земельною власністю, виступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи Середньовіччя набрали реаль-ності перші форми демократії в ширшому застосуванні, ніж, наприклад, в античному рабовласницькому суспільстві.
В XI—XIII ст. стало утверджуватись міське самоврядування Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус комуни.«Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили монету.«Такий тип самоврядування набув поширення в італійських містах Венеції, Флоренції, Генуї. На чолі комуни стояла (міська рада; яка здійснювала керівництво [адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов'язкові розпорядження. Радою керували виборні осо-би: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), консул (Італія). Міська община була неоднорідною за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове населення об'єднувалось у гільдії, а ремісники — в цехи. Цех також був політично спрямованою організацією, очолюваною виборним магістром.
В XV ст. феодальна держава сягає найвищого ступеня централізації через абсолютну монархію, позитивне значення якої полягало в тому, що, зміцнюючи економічну і культурну єдність народів, вона сприяла формуванню європейських націй. Однак вона ж створила і величезний апарат насильства, який, наче велетенсь-кнй спрут, душив суспільство.
В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католицької церкви, могутність якої постійно зростала. Вже у ХП—XIII ст. римські папи видавали загальнообов'язкові акти (булли), володіли виключним правом скликати собори і санкціонувати їх постанови. Папа був вищою судовою інстанцією як