ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6387
Скачиваний: 3
Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і зародженням ранньокапіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-cхоластичннм світоглядом на авансцену історії вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Такій людині стали тісними рамки феодальних суспільних відносин. Отже, провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певних професій, спеціалістів з різних галузей знання — філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість «божественного» став вивчати все «людське». Звідси і їх назва — гуманісти (від лат. humanus — людський). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, кінець кінцем зламали духовну диктатуру церкви і створили новий, раціональний та життєрадісний світогляд, який дістав назву «гуманізм».
Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулись до античної культурної спадщини, стали відроджувати її (звідси термін «Відродження»), бо відчули в ній близький їм дух гуманізму, природний інтерес до всього земного, яке ігнорувалося церковного догматикою. Таким чином, гуманістам належить видатна роль у збереженні античної культурної спадщини, її осмисленні та пропаганді. Однак культура Відродження не була простим поверненням до античної. Культурні діячі шукали і знаходили в античності основи моральності та гуманізму, спираючись на які, творили своє власне світосприймання, пройняте ідеалами величі людний, соціальної справедливості і свободи. Не випадково саме в цей час виник утопічний соціалізм, Томас Мор (1478—1535) написав відому «Утопію» (1516), в'якій виклав своє бачення ідеального ладу, заснованого на суспільній власності, централізованій організації виробництва і розподілу та демократичній формі державного управління. Томмазо Кампанелла (1568—1639) у книзі «Місто Сонця (1602) змалював ідеальне суспільство, п якому знищено приватну власність на засоби виробництва, ліквідовано соціальну нерівність, утверджено ідеал соціальної справедливості; виробництво основане на високій техніці і свідомій праці всіх громадян, а розподіл вироблених товарів та продуктів ведеться за потребами; керують державою мудреці і жерці на чолі з напою.
Важливу роль у культурі Відродження відіграла історико на-
67
ціональна традиція: повага до народної мови та культурних на-бутків уперше широко включається у фонд цінностей світської культури. Сам характер епохи Відродження як перехідного періоду зумовив те, що в його культурі переплелося старе й нове, традиційне і новаторське, давши своєрідний, якісно новий сплав духовних цінностей. У цей період були створені шедеври літератури та мистецтва, які мають неперехідне значення.
В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів, пов'язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Внаслідок морських подорожей Христо-, фора Колумба (1451—1506), Васко да Гами (1469—1524), Ферна-на Магеллана (1480—1521) було відкрито американський континент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено основні контури морів, океанів та суші. Революційний переворот стався в астрономії: польський астроном Міколай Коиерннк (1473—1543) у праці «Про обертання небесних сфер» (1543) обгрунтував геліоцентричну систему Всесвіту, поклавши початок звільненню природознавства від теології. Німецький учений Иоганн Кеялер {1571—1630) відкрив закони руху планет, які підтверджували і розвивали систему М. Копєрника.
Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися науковими досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Іспанський медик Мігель Сервет (1509—1553) дослідив мале коло кровообігу, передбачив існування невидимих кровоносних судин — капілярів. Були розроблені нові методи лікування хвороб, що виходили за межі християнських догматів у поясненні біологічної структури людини, закладені принципи матеріалістичного підходу до суті живих організмів.
Матеріальна культура епохи Відродження була збагачена бурхливим розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. Розвивалися ткацтво, гончарство, скловидуван-ня. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничі машини й механізми для підіймання вантажів, вентиляції рудників. Великий італійський художник, учений та інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519) Сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних та гідротехнічних споруд. Німецький винахідник Иоганн Гутенберг (1394—1468) винайшов спосіб відливання шрифта і сконструював дерев'яний друкарський прес, поклавши початок книгодрукуванню в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюдження ідей гуманізму, досягнень науки і культури.
Суттєвий злам відбувся в осмисленні суті держави та історії суспільства. Оскільки духовна диктатура церкви була ліквідована, наука відкинула божественно-надприродие тлумачення історії, її почали розглядати як наслідок діяльності самих людей. Вчені шукали реальні причини та фактори розвитку історії, намагаючись
68
встановити закономірності суспільного прогресу. Італійський політичний діяч і письменник Нікколо Макіавеллі (1469—1527) зробив спробу розкрити закономірності розвитку історії, одним з перших висунув ідею класової боротьби як рушійної сили історичного прогресу. Н. Макіавеллі вважав, що історія рухається матеріальними інтересами людей і політичною боротьбою соціальних класів. Історики епохи Відродження відкинули богословську періодизацію історії, запропонувавши ділити її на давню, середньовічну і нову, яка з певними уточненнями застосовується і в наш час.
Висунення нової концепції історії було пов'язане з формуванням нових політичних і філософських теорій. Мислителі епохи Відродження вважали, що держава мусить бути гарантом організації національного життя. Вони багато писали про форми державного управління, відшукуючи найбільш раціональні методи подолання феодальної роздрібненості західноєвропейських країн, способи об'єднання феодальних земель у національні держави. В цьому ключі працювала і філософська думка. Ми вже згадували праці Т. Мора та Т. Кампанелли. Додамо, що італієць Піко делла Мірандола в праці «Промова про достоїнства людини» (1487) обґрунтовував ідею гуманізму про те, що кожна людина творить свою долю, долю своєї сім'ї та батьківщини. На філософських теоріях епохи Відродження позначився сильний вплив Платона й Арістотеля, а також'ідей стоїцизму й етики епікуреїзму. У філо- І софських працях чітко проглядається лінія аптисхоластики, ідейним джерелом якої була антична філософія. Зокрема, це добре видно на інтерпретації творчої спадщини Арістотеля: середньовічному арістотелізмові протиставляються філософські ідеї Платона і неоплатоніків, а також матеріалістичні висновки з учення самого Арістотеля. У цьому випадку, застосувавши принцип подвійної істини, мислителям-гуманістам вдалося врешті-решт відокремити філософію як науку від богослов'я, що привело до формування натурфілософії — вчення про природу, вільну від підкорення теологічному світосприйняттю. Натурфілософія з її пантеїстичним характером стала основною філософською лінією всієї культури епохи Відродження як епохи перехідної. Найвидатнішим представником цієї філософської течії був Микола Кузанський
(1401—1464).
Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Алігієрі, Франческб Пєтрарка, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де Вега, Уїльям Шекспір та інші.
Італійський поет Дапте Алігієрі (1265—1321) у знаменитій «Божественній комедії» змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами — від політичних чвар партій, від занепа-
69
ду авторитету враженої корупцією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглась у своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте зробила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури.
Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у «Листі до нащадків». Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика, присвячена Лаурі — жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його па все життя. Цикл віршів із двох частин («На життя мадонни Лаурн» і «На смерть мадонни Лаурн») обіймає 317 сонетів, 29 кантон, дев'ять секстин, сім балад і чотири мадригали, складаючи своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їх суперечливості та мінливості. Лірика Петраркп стала класичним зраз-ком любовної лірики, збагатила поезію музикальністю, образною витонченістю, стилістикою поетичних засобів, зокрема використанням антитез та риторичних запитань, які відображають душевні хвилювання.
Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменито- го «Декамерона», поем та роману «Філоколо». «Декамерон» — не збірка реалістичних новел, об'єднаних тематикою та гумані- стичною спрямованістю; основний зміст їх — розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославлення насолод земного життя, чуттєвої любові. Новели просякнуті духом вільнодумства, добрим гумором.
Франсуа Рабле (1491—-1553) — французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного. Його твір «Гар- гантюа і Пантагрюель» написаний у фольклорному стилі, наповнений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній жадобі героїв — жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа — це подорожі по життєвому морю тогочасної реальності з її радощами і болями, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю- Роман Ф. Рабле став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи Відродження.
Мігель де Сервантес (1547—1616) — великий іспанський письменник, що ввійшов у світову культуру головним чином як автор роману «Дон Кіхот». Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків — рицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса вперто намагаються протистояти па-
сивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації. В романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності.
70
«Дон Кіхот» — це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле. В іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини тоді, коли вона прекраснодушно губить такт дійсності; у цьому загальнолюдське значення змісту «Дон Кіхота».
Фелікс Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драматург, пост і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбільшу відомість здобули драматичні твори «Овеча криниця»,.«Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Закохана витівниця». Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життє-радісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається
актуальною.
Уїльям Шекспір (1564—1616) — англійський драматург і поет, чиї драматичні твори «Ромео і Джульєтта», «Багато галасу даремно», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбст», «Антоній і Клеопатра», .«Зимова казка», «Річард III» та інші стали загальновизнаною класикою. Характерна особливість драматургії Шек-спіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя у людських стосунках; звідси зображення людини у всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах умістився цілий світ людських пристрастей, бажань та прагнень епохи Відродження. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважаеться однією з вершин світового мистецтва.
В епоху Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівнпцтва. Якщо середньовічна архітектура базувалась на уніфікованому церковно-схоластичному світогляді її колективному досвіді майстрів, то в ренесансній па перший план висувається індивідуальна творчість архітектора і художника. Причому відчутне активне1 звернення до естетичних засад та принципів античної архітектури. У Венеції XV ст., яка була центром італійського Відродження, створюються великі архітектурні ансамблі, які вража-ють цілісністю художнього задуму та багатством композиційних вирішень. У творчості Донато Браманте, Антоніо да Сангало сягають свого апогея досконалість форм архітектурних деталей і обрядів. Палаци, вілли, громадські будівлі становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци Медічі-Рік-карлі (архітектор Мікелоццо), Виховний будинок та капела Панні (архітектор Брупеллескі) у Флоренції, церква Сайта Марія доллє Граціє в Мілані (архітектор Брамопте) та ін.
В архітектурі італійського пізнього Відродження спостерігається прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної культури, з'являються елементи барокко та маньєризму, прикладом чого можуть служити Стара бібліотека Сан-Марко у
71