ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6374
Скачиваний: 3
Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє подвір'я палаццо Піт-т і (архітектор Амманаті) у Віченці.
Відродження у Нідерландах та Німеччині ознаменоване розквітом пізньої готики. Архітектурні ансамблі Антверпена, Гейдельберга зберегли свій готичний стиль, але структура будівель видозмінилась відповідно до нових вимог міського життя, що призвело до виникнення місцевого архітектурного стилю, в якому класичний ордер відігравав лише декоративну роль. Це характерно для ратуші в Антверпені (архітектор Флоріс), палацу в Гейдельберзі (архітектор Сіксденірс). У такому архітектурному ключі споруджувалися не тільки ратуші, а й будинки цехів та гільдій. Специфічний місцевий стиль, орієнтований на античність та італійську архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.
Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Ра-фаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело. Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для подальшого розвитку світової культури.
Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував із властивою лише йому майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Візьмімо, наприклад, фреску «Таємна вечеря». За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: «Один з вас зрадить мене». Вражені апостоли реагують по-різному — мі мікою, рухами, жестами. Лише Іуда Психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисту совість. Треба вдуматись у картину, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого моменту. Нев'януча слава «Мони Лізи» («Джоконди») також пояснюється майстерним застосуванням мотоду накидання таємничості: у виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє. Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому, «місячному» фоні.
«Сікстинська мадонна» Рафаеля (1483—-1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, що в неї є, — свою дитину) поєднана з витонченою майстерні стю художника: в обличчі й погляді дитини, як відзначає Н. Дми-трієва, є щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.
Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Він-
72
чі, був універсальною творчою особистістю — скульптором, архітектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї «Давид», «Мойсей», статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній витвір природи, вершина, за якою настає виснаження І загибелі, самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межіі небуття. «Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу не сказати, ні подумати, що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення», — писав на схилі років Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.
Культурні надбання гуманістів мали значний , вплив на схід Європи, зокрема на Україні. Творчу спадщину Ф. Нетрарки, Д, Боккаччо, Н. Макіавеллі використовували М. Смотрицький, 3. Ко-пистинський, І. Галятовський. Викладачі і студенти Київської академії перекладали староукраїнською мовою творчу спадщину Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо та ін. Провідниками ідей Відродження в Україні були братства. Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох архітектурних спорудах на Україні, Це, зокрема, замки в Бережанах (1554), Старому Селі (середин;-XVII ст.), Збаражі (1631), Підгірцях (1640); кафедральний собор у Жовкві (1609); будинок Корнякта (1580), Чорна кам'яниця (1588—1589), каплиця Боїмів (1611) у Львові.
У XVII ст..настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому приходить епоха Просвітництва.
Література: Відродження //Українська Радянська Енциклопедія Т 2. К., 1978; Возрожденне // Большая Сопстская Енціїклогіедия. Т, 5. М., 197!; Дмитриева її Краткая исюрия искусСтВ. Вьщ. 1. М., 1986; Конрад Н. Запад и Восток. М., 1966; Рутеиберг В. Титани Возрождення. М., 1976.
Тема 4. КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ
Культура часів Реформації і Просвітництва. Сучасний рівень західноєвропейської цивілізації значною мірою зумовлений культурними надбаннями, які були започатковані в часи Ренесансу і Реформації. Реформацію (від лат. reformatio — перетворення, виправлення) слід розглядати як своєрідніш духовно-культурний осередок розвитку капіталізму; вона була підготовлена гуманістичним змістом ренесансної епохи з її нещадною критикою середньовічного світогляду, а також єретичними вченнями, які зародились
73
у руслі соціальних зіткнень XIV—XV ст. (виступи Д. Уїткліфа в Англії, Яна Гуса, а потім чашників і таборитів у Чехії).
На світоглядних засадах Реформації виникають нові Художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігій-но-світоглядну сферу, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на Людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострення віросповідпицьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.
Па хвилях Реформації з'являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона «Втрачений рай» та Ф. Г. Клопштока «Мессіада»; ідеї нової епохи яскраво проявились у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого-
Лльбрехт Дюрер (1471—1528) працював головним чином у гравюрі й живописі; крім того, розробляв теоретичні питання образотворчої») мистецтва — про перспективу та пропорції. Творчість цього художника пройнята духом свободи, інтересом до різноманітності життя, що прийшли на зміну середньовічній скованості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конфліктів, нестійкості всього земного. Це виразно видно у його відомих гравюрах «Лицар, смерть і диявол», «Меланхолія», а також у живописній картині «Чотири апостоли».
Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М, Лютера. У ранніх живописних творах «Розп'яття», «Відпочинок на шляху до Єгипту» та інших він намагається подолати пізньоготичні традиції умовностей та орнаментальності і створити правдиві образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються в зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л. Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетичного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гостроти характеристик в портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.
Специфіка культури доби Реформації полягає в тому, що вона поєднує в собі риси Середньовіччя і Нового часу, відтворює складинй синтез політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.
Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає науки, нерпі за все експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, яке найбільш повно виражене у класичній праці І. Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687).
Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох супереч-
74
ливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат, ratio — розум) визнає єдиним джерелом розум, а емпіризм (під лат. empirikus — чисто практичний) — чуттєвий досвід.
Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке, б свою чергу, надає людському існуванню справжнього сенсу. «Cogito ergo sum» («Я мислю — отже, існую») — таким був принцип декартівського раціоналізму. Раціоналізм вбачав у розумі здатність істинно осмислити існуючу реальність і не допускав можливості отримання хибних знань внаслідок пізнавальної діяльності; якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. В. контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктивний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716): Основи емпіризму закладені Ф. Беконом (1561—1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачавв у її здатності застосувати раціональний метод до чуттєвих даних. Тиким чииомч становлення раціоналістичного світогляду в «контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному протесі Нового часу.-
| У художній культурі цього періоду сформувалися два стилі — барокко і класицизм.
Епоха барокко (від італ. Ьагоссо — дивний, химерний) настала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ — як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: «Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль,, і кожному відплатиться за заслугою». Прийшовши на зміну культурі Відродження і маньєризму, барокко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. Ного стилістика відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світовідчуття, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, прагненням поєднати реальність і ілюзії- Динамізм скульптури барокко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше захоплення легкістю, витонченістю якоюсь нереальною, неземною привабливістю? Якщо у митнії: класичної Греції та Відродження боги зображалися олюдненими, то у італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі «Аполлон і Д;іфна» відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, майже нереального, казкового. Архітектура барокко зберігає де-які досягнення епохи Відродження, однак у ренесансних формах впряжений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо вияви-
лось у контрастах між елементами важких об'ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких, витончених конструкцій — втіленням величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, відштовхуючись від якого, вирішували завдання створення великих ансамблів. Особливо вражають споруди комплексу собору і площі Святого Петра в Римі, ав-торство яких належить Д. Л. Берліні;. Видатними представниками барокко у живописі були італієць М. Караваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом Так званого нічного освітлення, завдяки якому домагався різких контрастів світла і тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини «Підняття хреста», «Вакханалія»). В цілому ж стиль барокко був неоднорідний, у ньому виділяються різні напрямки: «високе» барокко (ари-стократичие, дворянське і церковне), «середнє» і «низьке» (міщанське' та-селянське).
Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від, лаг. classicus — зразковий), який пережив глибокі, зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції в XVII ст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі «Мистецтво поетичне». Грунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадянські, героїчні й патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався строгий поділ жанрів мистецтва на «високі» і «низькі». До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема;, до других, де героями виступали селяни, міщани, — комедія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного, величного і низького, суворо дотримувався закон «трьох єдностей» — дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б. Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсам «Британнік», «Мітрідат» показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями. Через творчість Ж. Б. Мольєра (1622—1673), який утвердив жанр «високої комедії», класицизм звернувся до проблем народного життя.
Отже, барокко і класицизм можна розглядати як культури >-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва. Духовна суть барокко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах «високого» і «низь кого», «духовного» і «матеріального», «спокою» і «екстазу». Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні