ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6359
Скачиваний: 3
ідеї «рівних можливостей»: на думку лібералів, єдиним регулятором суспільно-економічних відносин повинен стати «вільний ринок», держава ж лише здійснює функцію захисту власності громадян і встановлює рамки вільної конкуренції між виробниками.
Економічні засади лібералізму викладені у працях І. Бентама і Д. Мілля. І. Бентам (1748—1832) вважав вигоду основоположним принципом поведінки людини: для кожного моральним є те, що дає щастя найбільшому числу людей. Д. Мілль (1806—1873), розвиваючи утилітаристську (від лат. utilitas — користь, вигода) етику Бентама, визнає не тільки утилітарні, але й безкорисливі вчинки людини. У суспільному житті люди повинні враховувати взаємні інтереси, шо дисциплінує їх егоїзм; розвинуте моральне почуття виявляє себе в тому, щоб досягти «найбільшої суми спільного щастя». Г. Спенсер (1820—1903) у праці «Людина проти держави» виклав політичні принципи лібералізму: конституціоналізм, участь народу в управлінні державою, всезагальне виборче право, автономія місцевого самоврядування, рівноправність жінки, суд присяжних, свобода слова, зборів, совісті, наукових досліджень, вільних від світських та церковних влад.
Лібералізмові протистояла ідеологія соціалізму (від лат. soci-alis — суспільний), який на перший план висував соціальну справедливість. При всій строкатості цієї ідеології в ній можна виділити дві основні течії — революційну (марксистську) і реформістську (бернштейніанську). На відміну від марксистів, що проповідували революційне насильство як єдиний засіб зламу буржуазних відносин і побудови нового суспільного ладу з чітко окресленими атрибутами, Е. Бернштейн (1850 —1932) та його послідовники вважали, що робітничий клас може завоювати свої соціальні права тільки шляхом реформ, через механізми парламентської демократії. При цьому Е. Бернштейн ідею соціалізму розумів як етичний ідеал.
У галузі художньої культури в цей період найбільшого поширення набувають такі методи, як романтизм, критичний реалізм та натуралізм.
Романтизм як світогляд і художня течія зародився в Німеччині на основі осмислення уроків французької революції. Успадкувавши від Просвітництва революційний пафос і високий громадянський ідеал, романтики, однак, відкинули раціоналізм і у своєму прагненні розгадати таємницю особистості звернулися до людських почуттів. Мистецтво романтиків базується не на принципі наслідування природи, а на співтворчості з нею і навіть її перетворенні, тому так пишно розквітли в їхніх творах усякі типи узагальнення. Не менше значення мало сприйняття сучасності як динамічного руху історії, сповненої конфліктів і суперечностей. Видатними представниками романтизму в літературі були німецькі письменники Ф. Шіллер (1759—1805) — автор широко відомих драм «Розбійники», «Підступність і кохання», «Вільгельм Телль», та
80
Й. В. Гете (1749—1832), у найвизначнішому творі якого — драматичній поемі «Фауст» майстерно втілені пошуки смислу людського буття. Романтичні тенденції в живописі утверджував французький художник Е. Делакруа (1798—1863) — згадаймо хоча б його «Свободу на барикадах». У музиці романтизм був представлений багатими талантами Ф. Шуберта (1797—1827), Р. Шумана (1810—1856), Р. Вагнера (1813—1883).
Критичний реалізм у мистецтві базується на принципі, згідно з яким характери й обставини в художніх творах пояснюються конкретно-історичними закономірностями через типізацію фактів реальної дійсності. У французькій літературі цей принцип яскраво втілив О. де Бальзак, в англійській — Ч. Діккенс. О. де Баль-зак (1799—1850) — автор багатотомного циклу романів і повістей під загального назвою «Людська комедія»; герої цих творів — банкіри, купці, лихварі, які примножують свої багатства злочинами, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Складні колізії капіталістичної дійсності знайшли художнє узагальнення в романах Ч. Діккенса (1812—1870) «Домбі й син», «Давід Копперфілд», «Холодний дім», «Тяжкі часи». У сентимен-тально-гуморнстичному романі «Посмертні записки Піквікського клубу» письменник змалював образ людини з народу, наділеної привабливими рисами — спостережливістю, кмітливістю, почуттям гумору. Французькі художники-реалісти О. Дом'є (1808—1879) і Г. Курбе (1819—'1877) зображували злиденне життя людей праці, їх силу і гідність.
Натуралізм (від лат. natura — природа) як художня течія виник під впливом філософії й естетики позитивізму. Представники натуралізму дотримувались естетичних принципів як романтизму, так і реалізму.На догоду максимальній об'єктивності вони ігнорували естетичну і моральну оцінку героїв, перетворювали твори мистецтва у фотографії фрагментів життя, зберігаючи при цьому найменші подробиці. Цей метод послідовно втілений утворах французького письменника Е. Золя (1840—1902), який сформулював теорію «наукового роману», що вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх відбору і типізації.
Криза культури Нового часу. Кінець XIX та початок XX ст. позначені глибокою кризою західноєвропейської цивілізації і культури, що охопила всі сторони суспільного життя: економіку, державний лад, філософію, мораль, мистецтво. В культурологічній літературі немає єдиного розуміння поняття кризи культури в Новий час: одні пов'язують її з руйнуванням основ раціоналістичного світогляду і появою ірраціоналізму як певної філософії та ідеологічної системи, інші — з кризою тільки «буржуазної» культури, ще інші — з процесом дегуманізації суті і змісту суспільства і культури. Третя точка зору найбільше відповідає нашій позиції, оскільки культура не може функціонувати, втрачаючи гуманні цінності, високий пафос творчої діяльності. Виходячи із сказаного,
81
кризу культури можна розглядати в безпосередньому зв'язку з такими суспільними явищами, як: 1) поява економічних і державних структур, що гальмують соціальний прогрес, поневолюють людину і суспільство, сприяють процесу моральної деградації особи; 2) вияв у провідних сферах культурного життя песимізму та зневіри у творчих можливостях людини, в перспективах розвитку цивілізації; 3) проголошення культу сили і насильства як необхідної умови подолання кризових явищ, властивих для даного типу суспільства.
У першому випадку йдеться про те, що в економічному розвитку капіталізму утверджується тенденція монополізації, тобто створення величезних об'єднань — трестів, синдикатів, концернів тощо, які концентрували в своїх руках значну частину виробництва, капіталу і ринків збуту. Серйозну небезпеку для цивілізації і культури становило всеохоплююче одержавленпя всіх суспільних сфер життя: сильно розгалужений державний апарат управління з допомогою могутніх технічних засобів міг здійснювати тотальний контроль над суспільством і людиною. Монополізація і ета-тизація (від фр. etat — держава) суспільства веде до утвердження імперіалізму в політиці, а в імперіалізмі, як зазначає М. Бер-дяєв, відбувається відрив від гуманістичних основ національної держави, знаходить свій вияв воля до влади і світового панування (Н. Бердяев. Смисл истории. М., 1990, с. 129). Крім того, людство, здобувши небувалу владу над природою, починає зловживати цією владою. Руйнування старих традиційних зв'язків між людьми призвело до появи «людини маси», для якої вже не потрібне виправдання ні перед іншими, ні перед собою.
У другому випадку маємо відмову від традиційних гуманістичних цінностей, девальвованих негативними тенденціями суспільного розвитку, і переорієнтацію на цінності нижчого гатунку. Це знайшло.свій вираз у «філософії життя» і декадентському мистецтві. Представники «філософії життя» Ф. Ніцше (1844—1900), В. Дільтей (1833—1911), Г. Зіммель (1858—1918), А. Бергсоп (1859—194)), відкидаючи світоглядні основи класичного, раціоналізму, осмислювали життя з позицій ірраціоналізму як реальність, звільнену вії матеріальності. Поняття життя трактується ними неоднозначно: як «воля до влади» (Ніцше), «життєвий порив» (Бергсон), «потік переживання», обумовлений культурно-історичними фактами (Дільтей і Зіммель). Декадентство (від фр. deca-dence — занепад) знайшло вираження у різних художніх напрямках, що відзначались настроями безнадійності й неприйняття життя, індивідуалізмом. Найбільш чітко ці мотиви вперше проявилися у творчості французьких поетів-символістів, які називали себе співцями занепаду та загибелі: Вони відмовлялись від визнання реального в ту — «світу тіней», протиставляючи йому «внутрішню сутність», яка відкривається в акті містичного осягнення реа-
82
льності. Серед письменників цього напрямку найбільш відомі П. Верлен (1844—1896) і А. Рембо (1854—1891).
У третьому випадку мова йде про утвердження принципу насильства в історії як універсального засобу для розправи з традиціями та структурами «старого суспільства». Реалізація цього принципу осмислювалася по-різному. К. Маркс (1818—1883) обстоював необхідність насильницької соціалістичної революції та наступної диктатури пролетаріату, внаслідок яких мало бути побудоване безкласове комуністичне суспільство. Ф. Ніцше вважав, що основне — це реалізація «волі до влади», а все те, що перешкоджає її здійсненню, веде до деградації. Для досягнення мети необхідно звільнитися від почуття вини, каяття, жалості, оскільки все це фікції, вигадки слабких. У філософських працях «Так говорив Заратустра», «Аитихристиянин» він сформулював максими аморальності: «Мораль — найнебезпечніша з усіх небезпек»; «Робіть, що хочете, але вмійте хотіти»; «Мудрість — жінка, вона любить тільки воїна»; «Повстання — це доблесть рабів».
У мистецтві ідеї насильства утверджували представники футуризму (від лат. futurum — майбутнє). Для футуристів властиве ' заперечення традицій культури, її художніх цінностей, проголошення культу техніки. Видатним представником цієї течії є Ф. Мари-нетті (1876—1944), автор «Маніфесту італійського футуризму». Мистецтвом футуризму людина розглядається, по-перше, в державі (слово «свобода» повинно бути підпорядковане слову «свобода Італії»), по-друге, в техніці (мотор — кращий із поетів), по-третє, в русі — і людина, і держава, і техніка. На цій основі футуристи відкинули мистецтво минулого.
Перша світова війна, соціалістична революція в Росії, виникнення тоталітарних режимів — такими виявилися наслідки суперечностей капіталістичної цивілізації кінця XIX й початку XX ст.
Література: Бердяев Н. Смысл истории. М., 1990; Введение в фи-лософию. Учебник для вузов. Под общ. ред. И. Т. Фролова. М., 1989; Гвардії-ни Р, Конец нового времени // Вопросьі фплософии, 1990, № '1; Каган М. С. Итопі н новые рубежи фплософии культури // Вестник Ленинградского уни-верентета. 1991. № 3; Кертман Л. Е. История культури етран Европи н Америки (1870—1917). М,., 1987; Новая история. Ч. 1, 2. М., 1984; Нова історія. Ч. 1. К-, 1975; Совремеииая западная социология. Словарь. М., 1990; Совре-мениая заиадная философия. Словарь. М., 1990; Хосе Ортега-и-Гассет. Вос-стание масс // Вопросьі фплософии, 1989, № 3, 4; Эстетика. Словарь. М., 1989.
Тема 5. КУЛЬТУРА І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ
Криза цивілізації, що настала в кінці XIX й на початку XX ст., знайшла своє завершення у двох страхітливих світових війнах, революційних потрясіннях, виникненні тоталітарних режимів сві-
83