ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6366
Скачиваний: 3
90
рівня тоталітарності завдяки знищенню приватної власності і повному підпорядкуванню державі всіх суспільних інститутів, у тому числі й церкви. Комуністична ідеологія, проголосивши своєю базою соціальну справедливість і класову солідарність трудящих всього світу, виглядала значно привабливішою, ніж фашистська. Все це забезпечило комуністичному тоталітаризму певні переваги, продовжило його існування в світовій історії. Однак комуністична система, підірвавши остаточно стимули до праці та зруйнувавши економічне й екологічне середовище, вичерпала свої можливості і, як наслідок, також зазнала краху. Розвалилася побудована на фундаменті комуністичного тоталітаризму радянська імперія,' на уламках якої будуються незалежні національні держави. Цей процес супроводжується інтенсивними спалахами соціальної напруженості, міжнаціональними конфліктами, розвалом економіки, різким зниженням матеріального добробуту людей. Перехід до сучасного цивілізованого суспільства в цих умовах не може бути швидким ' і легким, можливі несподівані повороти і катаклізми. Адже в так званих посткомуністичних державах необхідно одночасно здійснювати цілий комплекс реформ і забезпечувати певну стабільність соціальної й політичної ситуації. Реалізація завдань такого історичного масштабу в умовах, коли процес зламу старих адміністративних структур значно випереджає творення нових демократичних інститутів і механізмів принципово нової соціокультурної регуляції, коли проведення радикальних економічних реформ сприймається частиною населення як втрата деяких матеріальних благ, порушення звичних способів мислення та соціальної орієнтації, пов'язана з небезпекою соціальних вибухів і на цій основі реанімацією авторитаризму в інших формах.
Небезпеку для розвитку світової цивілізації складають також існуючі в деяких країнах Азії й Африки тоталітарні теократичні режими, що базуються на принципах ісламського фундаменталі-зму і мають виразну тенденцію до поширення.
Подолання тоталітаризму в світовому масштабі у будь-якій формі вияву (комуністичній, фашистській, теократичній) є необхідною умовою відвернення ядерної й екологічної катастрофи, тому уряди та громадськість розвинутих країн Заходу намагаються надати технологічну, фінансову консультативну та іншу допомогу тим народам, які вже скинули тоталітаризму і стають па шлях побудови демократичного суспільства.
Деякі зарубіжні футурологи висунули цікаві передбачення щодо майбутнього світової цивілізації і культури. Так, американець А. Тоффлер (нар. 1928) вбачає це майбутнє в переході від індустріального суспільства, яке характеризується централізацією, гігантизмом, одноманітністю й супроводжується гнітом, злиднями та екологічним занепадом, до постіндустріального суспільства, для якого властиве визнання плюралізму як основного принципу
91
у
всіх сферах суспільного життя. Засновник
Римського клубу італійський економіст
І бізнесмен А. Печчеї (1908—1984) розглядає
перспективи розвитку сучасного світу
в контексті виховання людини на
засадах «нового гуманізму». На його
думку, «новий гуманізм» включає три
аспекти: глобальність, любов до
справедливості і відмову від
насильства. Ці передбачення, отже,
сформульовані в напрямку розгортання
світової інтеграції та плюралістичної
демократії, що й має в кінцевому рахунку
піднести на вищий рівень цивілізацію
і культуру.
Література: Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. К,., 1990; Глобальний проблеми и общечеловеческие ценности. М., 1990; Кузьменко Л. В., Романчук О. К. На порозі надцивілізації. Львів. 1991; Лопатип Л. М. Сов-ременное значение философскігх идей кн. С. Н. Трубецкого //Вопросьг фило-софии и психологии. Кн. 131. М., 1916; Мировая зкономика и международиме отношения, 1986, № 8; Печчеи А. Человеческие качества. М., 1980; Щепа Б. В. Екологізація свідомості //Трибуна, 1991, № 9. ф
Розділ III. Історія української культури
Тема 1. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ
Кожний народ — наче неповторний образ, створений, митцем за допомогою фарб і натхнення. Художників два — природа і життя, а сам процес творення виступає як розвиток національної культури. Культура нації є мірилом цивілізованості народу і водночас своєрідним генетичним зв'язком поколінь. Протягом усього свого існування народ нагромаджує життєвий досвід, що виливається у створену ним систему культурних цінностей, яка постійно доповнюється і збагачується. Процес створення І передавання всього найкращого в культурі є своєрідною психологічною потребою нації.
Культура українського народу розвивалась у руслі світового культурного процесу. Українці творили, базуючись на успадкованому від своїх предків і перейнятому від інших народів, передавали своїм нащадкам, а також усьому світові, вже як власний дар у скарбницю світової культури. .
Відкритість, здатність сприймати, пристосовувати, перетворювати й українізувати різноманітні культурні впливи, що їх відчував український народ протягом усіх віків своєї історії, є однією з особливостей і сильних сторін нашої культури. Феномен її проявився ще й у тому, що двічі змогла вона відродитись в умовах колоніального гніту і втрати культурної еліти нації. Свою роль відіграли сила духу та добірний культурний генофонд на- роду.
Сотні років перебувала українська культура в тіні російської, польської та інших культур, а тому здавалась декому якоюсь вторинною, похідною, провінційною. Культурні процеси гальмувала і відсутність власної державності, бо не діяли державні механізми забезпечення вільного розвитку національної культури, не існувало державної політики підтримки культурних обмінів з іншими народами. Тоталітарний колоніальний режим сковував вільну думку, нищив духовний світ людини і самобутність нації, убивав сам дух творчості, без чого був неможливим культурний поступ.
Здобуття Україною незалежності створює сприятливі умови для розвитку української культури, відкриває перед нею нові перспективи. Розгортаються процеси національно-культурного відродження. Одним із проявів його є зростання інтересу до історії української культури.
93
На жаль, розвиток культури на Україні й досі залишається сферою, недостатньо опрацьованою в науковому плані, хоча перші спроби подати її історію припадають ще на середину XIX ст. Практично у громадській думці та культурознавчих дисциплінах у ті часи йшла боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з першою, українська культура самобутня, зі своїми традиціями і специфічними особливостями формування та розвитку. Згідно з другою, українська культура розвивалася в системі російської, а тому і розвиток її повністю визначався цим фактором.
Зусилля прогресивних українських діячів науки, літератури, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обгрунтування й утвердження першої доктрини. Відповідну роль відіграв і момент політичний: необхідні були вагомі аргументи для доведення права українців на самостійність, національну і державну незалежність. Перші публікації подібного спрямування, як правило, невеликі за обсягом і є розвідками про окремі особливості української культури, поглядом на той чи інший аспект її розвитку. Серед найбільш ранніх слід виділити праці П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького та інших.
Одним з головних стимулів своєї подвижницької праці Пантелеймон Куліш (1819—1897) вважав збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації!. Він глибоко усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Де брати душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної культурно-просвітницької роботи? Як об'єднати розколоте, збайдужіле, розчароване українське громадянство навколо ідеї українського національно-культурного відродження? Такі злободенні питання ставив перед своїми сучасниками П. ,Куліш. І зробив для цього немало. На думку П. Куліша, його найбільший творчий успіх — двотомна збірка фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». А були ж ще український буквар і читанка «Граматка», двотомна монографія «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя», роман «Чорна рада», переклад українською мовою «Біблії» та величезна кількість наукових праць, котрі не втратили актуальності і сьогодні. Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П. Куліша. М. Зе-ров назвав його «піонером культури на Україні», М. Хвильовий — справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента, а І. Франко — «знатним на свій час організатором духовної праці».
Микола Костомаров (1817—1885) відомий світові як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик, статті якого друкувались у прогресивних часописах «Основа», «Совре-