ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6361
Скачиваний: 3
галузі духовного життя. Він розглядав виникнення нових явищ у культурі, зокрема нових літературних течій, як «рефлекси тих духовних настроїв», що покликані до життя розвитком визвольної боротьби, боротьби за ідеали соціальної рівноправності і справедливості.
Глибокі думки висловив І. Франко про співвідношення матеріальної і духовної культури в історії людства. Він вважав незаперечним, що духовна культура формується на основі матеріальних умов життя. Матеріальна культура набагато старша від духовної, оскільки її початки сягають на цілі тисячоліття у глиб віків у порівнянні з писемною культурою. Саме в часи долітератур-ної цивілізації розвивалися такі предмети матеріальної культури, як зброя, знаряддя праці, різні прикраси, житла. Інша справа, що тільки там, «де в цивілізаційному підході являється письмо, до нас починає промовляти душа чоловіка безпосередньо, з уст в уста, і ми відразу здобуваємо можливість заглядати в душу, в чуття, змагання, радощі і смуток прадавніх, давно загиблих і забутих поколінь» (Франко І. Історія української літератури // Зібр. творів. У 50-ти т. Т. 40, с. 8),
Таким чином, застосування нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX й початку XX ст. дозволило І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури, який не втратив актуальності і в наші дні.
Історію української культури в послідовній конкретності подій і фактів першим подав Михайло Грушевський (1866—1934). Він автор понад двох тисяч праць, але найбільшу славу принесла йому фундаментальна десятитомна «Історія України-Руси» (1898—1936), яка і сьогодні залишається найкращим дослідженням історії українського народу. М. Грушевський пропонував вивчати історію саме народу, а не держави, яка завжди підпорядкована економічному, культурному та національному чинникам. Він приділяє значну увагу культурним процесам, бо вони, на його думку, грають визначальну роль в історичній долі народу: від розвитку і рівня культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Крім того, самобутність культури — характерна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами політичної та економічної історії детально розглядає у своїх дослідженнях і проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культуротворчого процесу на Україні.
Ряд проблем розвитку української культури розглядається у праці М. Грушевського «Культурно-національиий рух на Україні в XVI—XVII віці» (К., 19,12). На тлі історичних обставин він аналізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книгодрукування, освіти, малярства, граверства тощо. Його погляди на розвиток культури XVII—XIX ст. викладені в «Ілюстрованій-історії України» (1911), що витримала ряд видань. Перу цього
98
невтомного дослідника належать також перша енциклопедія українознавства «Украинский народ в прошлом и настоящем» (1914 — 1915), «Історія української літератури» (1923—1926), «З історії релігійної думки на Україні» та багато інших праць.
Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко (1882—1973) — історик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на сучасну літературну мову, перший ректор Українського університету (1918—1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит Вінніпегу і всієї Канади Іларіон. У спадщині І. Огієнка — близько тисячі праць, і більшість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед найбільш значних — кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та інші.
У 1917—1918 рр. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (К.. 1918), яку можна вважати початком справжньої історіографії української культури. Автор аналізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобутності української культури, самостійному «визріванні» визначальних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вилив української культури на російську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї історії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні.
Найбільш значною узагальнюючою працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес на Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була «Історія української культури» (1937) за редакцією І. Крип'якевича. У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох ділянок культури: побуту (І. Крнп'якевич), літератури (В. Радзикевич) та мистецтва.(М. Голубець); до останнього додано невеличкі розділи про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвінський). Це видання могло б стати серйозним джерелом знань для зацікавленого читача, але, па жаль, воно, як і більшість
99
названих нами досліджень, трималося у спецфондах.
За роки радянської влади так і не було створено цілісної концепції розвитку української культури, хоч духовна атмосфера 20-х років здавалась обнадійливою. Та це був дуже короткий період, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. Із робіт концептуального характеру, у яких робилася спроба висвітлити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка «Українська культура, її минувшина та сучасність» (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», і все, що хоч трохи наближалось до істини і ставило під сумнів офіційні ідеологічні постулати, виводилось із широкого вжитку.
Зазнала невдачі спроба видати історичний нарис «Українська культура» за редакцією К. Гуслнстого, М. Рильського та С. Маслова, зроблена у роки війни. Лише в. 1961 р. семитисячним тиражем вийшла робота М. Марченка «Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст.», в якій автор, спираючись на марксистсько-ленінську методологію і традиційні підходи радянської історіографії, виводив початок існування українського народу щойно з XV ст.
Зате українські вчені в еміграції створили кілька узагальнюючих праць з історії культурного процесу на Україні. Ще в 1940 р. з'являється курс лекцій для студентів Українського технічио-гос-подарського інституту під назвою «Українська культура» (ред. Д. Антонович), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Чижевський, В. Січинський — кращі на той час знавці окремих ділянок української культури. Книга витримала ряд видань.
Великою заслугою українських науковців було видання двотомної (у трьох частинах) тематичної «Енциклопедії українознавства» (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949), де подано загальну характеристику та основні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники-культурологи О. Пріцак та Д. Чижевський.
У 50-х
роках побачили світ «Нариси з історії
нашої культури»
відомого українського
поета Є. Маланюка. 1964 року в Канаді
вийшло
друком друге видання першого тому
«Історії української,
культури» за
редакцією І. Крип'якевича, до якого
додано ціка
вий розділ «Міфологія
української землі», написаний Б.
Кравці-
вим.
Остання з виданих узагальнюючих робіт — «Тисяча років української культури» (1985) М. Семчишина. Написана у науково-популярному стилі, вона подає процес розвитку української культури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу та його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує основну увагу на «національності культури», прагнучи показати ку-
100
льтуру
«означеної спільноти, духовної спадщини
суспільства і йо
го традицій». ...
Українські вчені в еміграції популяризують історію нашої культури і в іншомовних виданнях. У цьому плані слід відзначити роботи І Мірчука в німецькомовній енциклопедії українознавства «Handbuch der Ukraine» (1941), англомовну збірку статей за його ж редакцією «Ukraine and its people» (Munich, 1949).
Тепер повертається до нас десятиліттями замовчувана спадщина діячів української культури, всіх, чиї книги і статті лежали у спецфондах. Тож є надія отримати нарешті правдиву і'і повноцінну історію рідної культури.
Література: Жулннський М. Духовна енергія нації. Проблеми створення цілісної концепції української культури //Українська культура, 1991, № 6; Історія української культури. Під заг. ред. Д-ра Івана Коип якевича. Львів 1937- Климчук О. В чистій любові до краю //Україна, 1991, № 19; Мар-«е.нко М І Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст К. 1961- Огієнко' І. Українська культура. Коротка історія культурного життя' українського народу. Курс читаний в Українському народному університеті. К., 1918; Семчишин М. Тисяча років українсько^ культури. Історичний огляд культурного пронесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, ІУЙо; Українська культура. Збірник лекцій за ред. проф. Антоновича. Иодеорадн, 1940.
Т є м а 2. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Культурні, надбання інших народів як складники української
культури.' Базою для української культури послужили культурні надбання південної групи східнослов'янських племен — результат синтезу багатовікової традиції місцевого населення і досвіду сусідніх регіонів. Однак де ж витоки української культури? І сьогодні навколо цієї проблеми тривають дискусії. Одні дослідники твердять про генетичну спадковість історнко-культурного розвитку населення України принаймні з епохи бронзи (II тис. до н.е.); інші вважають, що безперервний культуротворчий процес на наших землях почався в епоху Середньовіччя, а до того культурні зв'язки не раз руйнувалися внаслідок активних міграційних рухів, які й визначали історичний процес.
Населення України не могло залишатись етнічно і культурно однорідним протягом тисячоліть: міграції були явищем досить частим. Але вони ніколи не приводили до повної зміни населення, до абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культурного генофонду. Виникали і гинули етноси, підносились і занепадали їх політичні утворення, але культурні надбання принаймні в якійсь своїй частині зберігались і передавались у спадок новому населенню, а отже, наростали, збагачувані новими здобутками.
Вже епоха палеоліту (200 тис. — 10 тис. років до н.е.) засвідчує існування на території України певної культури. На ці часи
101