ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6370
Скачиваний: 3
94
менник», «Отечественньїе записки». Жив і працював М. Костомаров у тяжкий для української культури час: 60—70 рр. XIX ст. були періодом посиленого цькування українського слова, друку, освіти. Людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи з античності, невтомно працював у царині російської культури, та найглибшого його любов'ю були українське слово й українська пісня. Свідченням того є праці «Дві руські народності» (1861), «Историческое значение южнорусско-го народного песенного творчества» (1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880—1883). Ще 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію на тему «Об ис-торическом значений русской народной поззии», в якій обстоював тезу про народну творчість як вираження духу та світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо зауважив, що ко-стомаровське дослідження фольклорної символіки заклало основи відомої теорії символів О. Потебні.
Велике зацікавлення .витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору виявляється у праці Івана Нечуя-Левицького (1838—1918) «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності». На підставі аналізу народних вірувань і звичаїв та змісту численних колядок, щедрівок, веснянок І. Не-чуй-Левицький прагне дати характеристику процесу відтворення народом поетичних образів богів, русалок, мавок, польовиків, упирів, вовкулак. Фольклор підказує письменникові особливості селянської психології, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомів, які він щедро використовує у своїй творчості. І. Нечуй-Левицький, «як письменник, що присвятив свою діяльність показу народного побуту, займає одне з перших місць серед письменників цього роду у нас в Росії» (Костомаров М. І. Твори. У 2-х т. Т. І. К-, 1990, с. 36). Чи не найвизначнішою постаттю в українській суспільній дум ці XIX ст. після Шевченка був Михайло Драгоманов (1841 —1895), людина різнобічних наукових зацікавлень і практичної дії. Він відомий фольклорист: його збірки «Исторические песН'И малорус- ского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові україн ські пісні про громадські справи (1754—1880)» (Женева, 1881), «Малорусские народньїе предания и расскази» (К, 1876), «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.» (Женева, Т. І,1881; Т. 2, 1885) стояли на рівні європейських досліджень того часу. Він оригінальний літературний критик та історик рідного письменства, соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних видань, яки: весь час слугував зміцненню зв'язків між Наддніпрянщиною і Галіїо, між Україною і Європою. Він був також блискучим публіцистом — борцем проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів інеуцтва.
95
На основі вивчення історії та культури Стародавньої Греції й Стародавнього Риму Драгоманов зробив висновок про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відносини в тій чи іншій країні. Йому належить смілива спроба філософського обгрунтування теорії історичного прогресу у зв'язку не лише зі зміною виробничих відносин та продуктивних сил, але також із мірою виявлення людської свободи. Ідея прогресу як результату історичного перебігу подій і внутрішньої сутності стала наріжним каменем історіософських і культурософських побудов М. Драгоманова. Важливо і те, що він не ототожнював поняття «цивілізація» і «культура», хоча згідно з логікою авторських міркувань останнє виступає якісного мірою історичного прогресу. Культура виявляє характер життєдіяльності нації, її конкретні особливості, її включеиість у загаль-ноцивілізаційний процес.
Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тієї чи іншої нації визначає суть більшості нау.кових праць вченого.
У статті «Малороссия в ее словесности» М. Драгоманов проводить думку про Україну як «перехідний місток між Південно-Східною Європою і Росією, про безперервність культурно-освіт-нїх взаємин українських земель з іншими слов'янськими та інонаціональними духовно-культурними осередками, про своєрідні со-ціально-політичиі й культурні традиції, які саме її, Україну, пов'язують з історичним досвідом Київської Русі і пізнішого перебування у складі Великого Литовського князівства, з проявом ідеї Реформації та Відродження» (Міщук Р. С. Сторінки великого життя // Драгоманов М. Вибране. К-, 1991, с. 611). У своїх історичних та етнографічних працях М. Драгоманов обґрунтовував самобутність української нації, виступав за цілісність її етнічної: території, об'єднання українських земель, включаючи Галичину й Буковину. Він різко заперечив соціалістові Лассалю, який твердив, що «визнає право на національність тільки за великими культурними націями» (Драгоманов М. П. «Переднє слово» ((До «Громади» 1878 р.) // Вибране. К-, 1991, с. 324). Він пропагував ідеї соціального і духовного розвитку української нації, виведення її на європейський рівень, критикував репресивно-диктаторську роль російського царизму як усередині країни, так і поза її межами. Праці М. Драгоманова заперечували самодержавні концепції М. Карамзіна, М. Погодіна, С. Соловйова. Гостро і пристрасно критикував він російських революціонерів-народників П. Лаврова і П. Ткачова, марксиста Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах стояли на позиціях великодержавного шовінізму.
Відомо, що В. Ленін вороже поставився до ідей М. Драгоманова про широку федерацію («вільну спілку») народів та децентралізацію в системі управління; йому дуже не сподобалася праця «Историческап Польша и великорусская демократия» (1881),
96
в якій автор пророче писав, що централістичні доктрини росій- . ських революціонерів «зовсім не похитнуть ідеї державно-центра-лістського самодержавства, а тільки перенесуть в інші руки...» (Іванченко Р. Драгоманов про національне питання // Літературна Україна, 1991, 19 верес).
Отже, Михайло Драгоманов — велика постать в українській історії, культурі, науці. Як свого часу Т. Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного Ідеалу рідного народу, так і Драгоманов у 70—90-х роках минулого століття підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.
Важко переоцінити культурологічну спадщину Івана Франка (1856—1916). Саме йому належить філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури. У його наукових студіях постає широка панорама української культури від найдавніших часів дохристиянської Русі до кінця XIX ст. Однією з основних робіт І. Франка, присвячених цій проблематиці, є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського»; по суті, це історія культури, адже в ній література розглядається у широкому розумінні слова — як «збір усіх духовних виплодів» народу; тут викладено не тільки історичний шлях літератури («красного письменства»), але й розвій матеріальної та духовної культури, що спричинився до витворення своєрідного цивілізаційного типу українця, який, в свою чергу, характеризується в праці «Українці».
Новаторський підхід І. Франка до історії української культури базується на сформульованих ним наукових принципах аналізу історії культури як суспільного явища. Зокрема, він одним із перших вдався до розгляду економічних і політичних факторів, що передують у суспільстві тим змінам, які відбуваються пізніше у сфері культури. «Всякому, хто пильно вдивляється в історичне життя, — писав він, — в хід розвитку якогось народу, ясно одразу, що всякий новий напрям, нові відносини і погляди серед нього проявляються аж тоді, коли звершиться будь-яка переміна в економічних та політичних обставинах життя того народу» (Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції // Зібр. творів. У 50-ти т. Т. 26, с. 85). І. Франко, отже, розглядав історію' не як певну часову послідовність «чисто» духовних явищ, а як всю сукупність дій народних мас і тих соціальних, економічних і духовних течій, які з непереможною елементарною силою проявляються в їх житті. На той час це було значним завоюванням революційно-демократичної теоретичної думки, оскільки давало змогу,пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, з його соціальними проблемами. Заслугою І. Франка було осмислення духовної культури у зв'язку з соціальною боротьбою суспільства як конкретно-історичного відображення цієї боротьби в
97