ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6367
Скачиваний: 3
припадає набуття людьми вміння добувати і використовувати вогонь; удосконалюються знаряддя праці, житло; з'являються зачатки релігійних вірувань (тотемізм і магія), а разом з ними й елементи мистецтва.
У часи мезоліту (10 тис. — 7 тис. років до н.е.) на Україну прийшли лук і стріли, розвивається рибальство, приручено собаку. Це час, коли започатковуються форми первісної племінної організації, а основою суспільного устрою стає матріархат.
Доба неоліту (7 тне. — 3 тис. років до н.е.) стала періодом якісних змін у культурному поступі: людина переходить від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, розвиває своє вміння обробляти камінь і виготовляти нові знаряддя праці, вчиться ткати полотно і ліпити посуд. На Україні вершиною культурного розвитку цих часів була трипільська культура (4 тис. — 2 тис. років до н.е.), назва якої походить від села Трипілля біля Києва, де вперше знайдено її пам'ятки. Племена трипільської культури заселяли Подніпров'я, особливо густо правий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали складниками інших культур, що розвинулись на Україні; під неї жителі нашої батьківщини успадкували навики землеробів, будівельників, ремісників. Аж до часів християнства протривали елементи трипільських культів (культ богині-ма-тері; обряди, зв'язані з поклонінням місяцю, та ін.).
Епоха бронзи (II тис. до н.е.), що прийшла па зміну кам'яно-мідному віку, поклала край етнічній, суспільній та культурній стабільності. Маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або ж пришельців, у результаті маємо неокресленість меж тогочасних культурних утворень. Творці їх різні за походженням, але частина з них належала до індоєвропейської спільності. Індоєвропейці, як вважає М. Семчишии, принесли з собою на територію України дуже важливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, у духовній — культ Сонця та розвинену флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їхніх закінчень або звуків основи).
У І тис. до н.е. паша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної традиції українців. Тимчасом до еллінського культурного кола не належали тоді ні народи Західної та Центральної Європи, ні племена, що жили на схід від української землі. Тривале перебування в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населення України.
Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з VII ст. до н.е. У VI ст. до н.е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію — на березі Буго-Дністровського лиману; Тірас у гирлі Дністра; Пантікапей — на місці сучасної Керчі. На V ст. до н.е.
102
припадає заснування Херсонеса (біля сучасного Севастополя). Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнуло господарський та суспільний розвиток сусідніх з ними племен скіфів. Давня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства — зерна, худоби тощо. Частина кочівників осідає поблизу полісів і переходить до хліборобства. У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає скіфське царство (VI—IV ст. до н.е.), територія якого простяглась від Дунаю до Дону.
Скіфські племена, на думку М. Брайчевського, становили особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, слов'янами, балтами, алародійцями, але не тотожну з ними. «Батько історії» Геродот (VI ст. до н.е.) виділяв серед скіфів чотири групи: «царських скіфів» та скіфів-скотарів, що заселяли Причорноморські степи, скіфів-орачів та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров'я. Сусідами їх були, за Геродотом, алазони, каліпідн, агатирси, иеври та ін. Серед цих народів були, безперечно, і предки східних слов'ян.
Культура скіфів — своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації. Яскравим прикладом цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів з його анімалістичним (звіриним) стилем. Шедеври скіфського мистецтва — малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могил, Куль-Обського кургану, чи гребінь з Солохи та пектораль з Товстої могили, — навіть якщо вважати їх виробами грецьких майстрів з Боспора чи Херсонеса, все ж мають на собі слід місцевих традицій. Від скіфів успадкували українці також ряд слів (собака, тоиір та інші), елементів одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталей озброєння (сагайдак, пернач).
У І ст. до н.е. грецькі міста потрапляють під владу Риму, і такий стан речей зберігається аж до навали готів (III ст.), які завоювали землі Босиорського царства. Римські впливи відбились в українській домашній культурі — в одязі, їжі, хатній обстановці; в обрядах і віруваннях. Рим приніс у Північне Причорномор'я християнство; до нашого часу в Криму збереглись «печерні міста» з християнськими храмами та монастирями.
Прихід готів спричинився до формування державності у формі територіального союзу праукраїнців — антів. Готи приєдналися до еллінського кульхурного кола і, таким чином, сприяли поширенню грецько-римської культури та християнства на наших землях. Гунни (IV ст.) штовхнули слов'янські племена на Шлях завоювань і освоєння нових земель. Через Хозарський каганат (VII—X ст.) прилучились праукраїнці до здобутків державотвор-чості та цінностей арабської культури.
І 03
У
другій половині І тисячоліття землі
України зазнають сального впливу
культури Візантії, прямої спадкоємиці
культурної традиції давньої Греції і
Риму, а також частково Сходу. Вершиною
цього впливу став період Київської Русі
(X—XII
ст.).
Час візантійських впливів — якісно
нова епоха в історії культури нашої
землі: завдяки візантійцям Русь увійшла
до християнського світу, отримала
літературу, культове образотворче
мистецтво, кам'яну архітектуру та
ін. В той же час не може бути й мови про
якесь засилля візантійської культури
на Русі. Належність українських
земель до середземноморського культурного
кола зробила можливим органічне
поєднання місцевої традиції з досягнен-
\ нями високорозвиненої культури
Візантії. Трансформуючнсь під і
впливом
цієї традиції, запозичені досягнення
ставали надбанням і самобутньої
давньоруської культури. Зрештою,
візантійські впли- і ви не були ні
всеохоплюючими, ні постійними. Поряд з
ними Русь І відчувала впливи сусідніх
слов'янських земель, країн Західної |
Європи.
Географічний чинник та історичні обставини розвитку русь» кої культури. Розвиток української культури від самих її податки зумовлювався територією, природою, економічними умовами, міграційними рухами, історичними обставинами, тобто як географічним, так і історичним чинниками. Перший мав особливо велике значення в ранній період формування культури на території України; другий постійно накладав свій відбиток на культурний процес.
^Україна займає серединне місце між Центральною Європою та'л.зією. Через її територію з давніх часів пролягали транзитні торговельні шляхи з Малої Азії у Північну Європу та з країн Сходу в Європу Західну. Отже, тут стикались часто далекі одна ВІД..РДН0Ї культури.
[На Україні майже всі водні та сухопутні шляхи, міграційні рухи населення були спрямовані до Чорного та Азовського морів, які є своєрідною основою української землі. Як вважає географ С. Рудницький, завдяки Чорному морю Україну можемо вважати до певної міри середземноморською країною.
Землі України можна поділити на кілька природних зон — Полісся, Лісостеп, Степ та Карпати. Карпати і Полісся з їх малопродуктивними грунтами були не дуже придатні для землеробства, зате флора і фауна цих земель служили чудовою базою для мисливства та різних лісових промислів. їх населення, відірване від людних шляхів, захищене від іноетнічних та інокультурних впливів, слабо сприймало будь-які новації в життєвому укладі, стійко тримаючись давніх звичаїв, вироблених багатьма поколіннями. Тому і досі в цій місцевості знаходимо багато залишків колишнього. Карпати і Полісся в силу географічних обставин не відігравали визначальної ролі у динаміці культурного поступу нашого народу, але мали важливе значення для оберігання над-
104
бань української культури, забезпечення її неперервності в часи небезпек.
Іншими були природні умови Півдня — краю безмежних степів, вкритих буйними травами і прорізаних річковими долинами та байраками. Добрі грунти і достаток сонця робили землю надійною основою активного господарського життя. Однак бачили в ній свою оселю не лише хлібороби, а й орди кочовиків-скотарів, тож стала вона домівкою тільки для наймужніших, найвідчай-душніших. Слов'янські племена лише частково, і то ненадовго,, опановували степи, а широке їх господарське освоєння почалось аж у XVIII ст. Степ теж не міг відігравати визначальної ролі у розвитку української культури; навпаки, звідси постійно виходи-. ла загроза нашому культурному життю.
Центром творення української культури стала лісостепова зона, яка займала частково Галичину, Волинь та Середнє Подніпров'я. Чорноземи, достаток вологи, помірний клімат давали можливість розвивати хліборобство, закладати осередки культурного життя. Життя на прикордонні зі Степом напружене і тривожне, однак близькість рятівника лісу робить колонізацію цих земель тривкою, а сам культуротворчий процес безперервним.
На культурний розвиток України впливали міграції населення. Під тиском кочівників місцеві жителі раз у раз відступали зі Степу та Лісостепу у рятівні лісові райони; коли ж загроза миналася, знову йшли в небезпечні, але багаті дарами природи краї, і знову тут відроджувалось господарське і культурне життя. Ці міграції перемішували населення України, формували єдину мову та культуру з великої кількості племінних діалектів та культур. Цілковита одноманітність, ясна річ, не досягалась, але надзвичайна подібність народної культури у різних областях України, не властива для інших держав з такою великою площею та чисельністю населення, — характерна ознака української культури. Лише жителі окремих районів Карпат та Полісся (бойки> лемки, гуцули, поліщуки) і досі зберігають своєрідні риси у своїй культурі — живі рештки різнобарвної маси культур українських племен.
Спершу Русь була порівнянно невеликим об'єднанням кілько племен Середнього Подніпров я центром у Києві, пізніше вона обійняла майже всі землі теперішньої України Кожне плем'я зберігало своє самоврядування і залежало від Києва лише у військовому плані, постачаючи київському князеві воїв та данину на військо. Іноземні джерела знають це об'єднання під іменем Куявії (Київської землі). Врешті правитель сусідньої Славії (землі ільменських слов'ян) Олег у 882 р в результаті походу на Київ об'єднав під своєю владою значну територію, на якій жили племена східних слов'ян: Київська Русь в часи найвищогс розкві-ту сягала Кавказу та Чорного моря на півдні, Карпат та Вісли — на заході, Балтійського моря на півночі, а на сході доходила
105