ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6377
Скачиваний: 3
і соціальної нерівності та класової боротьби; по-друге, збереження племінних культів перешкоджало етнічній, державній та культурній консолідації племен. Спроба Володимира створити єдиний пантеон із найбільш шанованих слов'янських племінних богів на чолі з Перуном, щоб надати йому загальнодержавного характеру, успіху не мала.
Релігією, що розробляла. проблеми загальнолюдського спів-життя, «пояснювала» експлуатацію та соціальну нерівність, вчила моральних норм, терпіння і покори, проповідувала непротивлення злу насильством, даючи багатим право на панування, а бідним — надію на майбутнє, було християнство.
Утвердження християнства на Русі відбулось не одразу. Вміщена у літописі легенда про Андрія Первозванного, який побував на Київських горах, дозволяє думати, що християнські місіонери потрапляли на українські землі ще в перші століття нашої ери., І. Огієнко припускає, іцо хозарська місія солунських братів Кирила та Мефодія в ЇХ ст. насправді була місією руською, здійсненою на запросини київського князя Аскольда. М. Брайчев-ський обґрунтовує гіпотезу, що Русь уперше хрестилася саме за цього князя у 860 р. Тому не дивно, що проголошення християнства державною релігією князем Володимиром у 988 р. і заборона язичництва були досить спокійно сприйняті в Подніпров'ї. Натомість на окраїнах Руської землі населення ще довго дотримувалося старої віри, так що навіть у містах доводилося силою змушувати людей охреститись.
Церква вперто боролася з «поганством», однак так і не змогла викоріняти вікову традицію. Християнство змушене було пристосовуватись, асимілювати язичницькі культи та обряди, вбираючи в- себе їх елементи. У такому вигляді до наших часів дійшли давні звичаї і традиції русичів, зв'язані з офіційним церковним культом: Різдво Всесвіту святкується як Різдво Христове, готуються кутя і дванадцять страв, співаються колядки і щедрівки; із церковними святами зв'язані й інші календарні свят;», українців — Масляна (проводи зими) перед Великим постом, закликання весни па «40 мучеників», гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день.
У тім, що християнське вчення стало близьким і зрозумілим народові, значна заслуга монастирів та чернецтва. Одним із перших був заснований Печерський монастир у Києві. Афонський чернець Антоній (XI ст.), поселився в печері серед лісу над Дніпром і почав життя аскета: споживав лише хліб і воду, весь час копав свою печеру і молився Богу. Навколо нього зібралося з часом до двох десятків ченців, які і створили монастир. Ігумен П є -перського монастиря' Феодосій (XI ст.) запровадив суворий статут монашого ордену отців-студитів і перетворив монастир у зразковий в моральному та господарському плані: монахи займались городництвом і садівництвом, ткали і в'язали, переписували кни-
110
ги, але найбільше дбали про аскетизм — постили через день чи взагалі жили тільки на хлібі та воді, намагалися подовгу не спати, класти якомога більше поклонів тощо. Проте аскетизм візантійського зразка на Русі не прижився, узяли гору природніш сло-. в'янський оптимізм, добродушність, веселість, схильність до музики й співу.
Християнство об'єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми та монастирі — Софія Київська, Спас Чернігівський, Печерський і Видубецькнй монастирі та інші були одночасно й осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.
Освіта і наука. Існування писемності у слов'ян за часів язичництва не викликає сумніву. її поява зумовлювалась необхідністю закріпити і передати наступним поколінням досвід, думки, знання, обсяг яких наростав з розкладом первіснообщинного ладу, Численні писемні джерела й археологічні знахідки свідчать, що принаймні в середині І тисячоліття слов'янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кін. IX—-поч. X ст.) згадує «черти і рези». Звичайно, таке письмо не годилося для більш складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.
Створення слов'янської азбуки пов'язують з іменами Кирила і Мефодія (ЇХ ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у) IX— XI ст. — кирилиці та глаголиці, більшість дослідників вважає саме другий винаходом солунських братів. На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці; нею й написані відомі нам пам'ятки давньоруської літератури.
З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури. Православ'я допускало богослужіння рідною для народу мовою, що сприяло збільшенню кількості освічених людей та появі книги. Літературною мовою стала церковнослов'янська, яка прийшла на Русь разом з богослужебними книгами та церковними відправами з Болгарії.
Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, знайдені в основному у Північно-Східній Русі, написи, зроблені на виробах ремісників, на стінах будівель. Перші школи для дітей «нарочитой чаді» створив ще князь Володимир. Ярослав Мудрий у Новгороді «зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг» (Літопис Русський, с. 79). Навчання вели дяки та священики; вони вчили читати і писати, використовуючи
богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Довше навчалися кандидати на духовний сан, докладно пізнаючи Святе Письмо.
Щоб мати вищу освіту, доводилося вивчати грецьку мову, За свідченням митрополита Климентія, у середині XII ст. її на Ру-
111
сі знали близько 400 чоловік. З інших мов давні русичі знали німецьку та латинську, особливо в західноукраїнських землях. Деякі представники панівних верств, зокрема Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославович, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші, славились як «книжні мужі» та знавці кількох мов.
При Києво-Печерському монастирі існувала також школа вищого типу, де поряд з богослов'ям вивчались філософія, риторика, граматика, для чого використовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна література. З цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури.
Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, відкриту внучкою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала «книжне письмо» і сама писала книги княгиня Єфросинія Полоцька.
Книги писалися в основному при монастирях та храмах спеціальними переписувачами — монахами чи дияконами. Писали іїх на пергаменті чорнилом, виготовленим з дубової або вільхової кори, гусячим пером. Найдавніші книги, що дійшли до нас — «Остромирове євангеліє» (1057), «Ізборники» князя Святослава Ярославовича (1073 та 1076), — писані так званим уставом, у якому переважали прості лінії, прямі кути і кола. Пізніше устав перейшов у півустав, букви якого були менш правильно виведені, але все ще стояли окремо одна від одної. Врешті з'явився скоропис, у якому букви вже поєднувались між собою. Книга вважалася великою цінністю, і не раз у літописах знаходимо похвальне слово про неї. Князь Володимир Васильович за один молитовник заплатив вісім гривень, а за село — 50 гривень. На XI ст. припадає створення перших книгозбірень. Великим меценатом письменства був Ярослав Мудрий, який заклав бібліотеку при Софійському соборі.
Збирали і читали все, що потрапляло до рук. На чільному місці, звичайно, було Святе Письмо; читалися також фантастичні повісті, створені греками чи жителями Сходу («Александрія», «Троянська війна», «Казки тисяча і однієї ночі» тощо), апокрифи — перекази на біблійні теми, які суперечили виробленому вченню церкви, врешті — твори природничого та географічного змісту («Фізіолог», «Шестиднев» Василя Великого, «Християнська топографія» Косми Індикоплова та інші).
Значного розвитку набула медицина. Першими лікарями були усякі ворожбити і знахарі — волхви, чарівники, обавники, відуни. Міщани та верхи суспільства користали з послуг лічнчків — руських і іноземців. Нам відомі імена Дем'яна Пресвітзра, Агапіта Лічця, Петра Корсунянина.
Літописання. Література. Фольклор. На зразок популярних на Русі візантійських хронік Іоанна Малали (V ст.), Юрія Гамар-тола (IX ст.), болгарських літописів та деяких історичних оповідань Західної Європи починають писати руські люди власні їсторичні твори — літописи. М. Грушевський характеризував найбільший з тих, що дійшли до нас, Іпатіївський збірник літописів (XV ст.) як «правдивий архів нашого письменства», де збереглись уцілілі залишки руської історіографії. До першої частини • Іпатіївського збірника вхрдить «Повість временних літ», написана монахом Нестором. «Повість...» пройнята ідеєю єдності Русі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена світлим почуттям любові до рідної землі. Величезний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови дозволяють вважати цей літопис однією з видатних пам'яток світової культури.
На XII—XIII ст. припадає новий етап у розвитку руської історичної думки: літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості, у стилі викладу й мові. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі, який теж знаходимо в Іпатіївському списку; останню ж частину збірника складає Галицько-Волинський літопис, у якому йдеться про політичне життя галицької держави у XIII ст. Галицько-Волинському літописові властиві риси, характерні для західноукраїнського літописання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кількість відомостей з церковного життя, роздумів релігійного змісту, особливо в першій частині, мовні особливості.
Літописи не лише історичні твори, а й пам'ятки руської оригінальної літератури. На думку академіка Д. Лихачова, майже всі літературні пам'ятки цього періоду мають одну тему, один сюжет; цей сюжет — світова історія, а тема —- сенс людського життя; через те кожен твір тоді сприймався як складова частина одного твору, який і слід було скомпонувати. Література розповідає, чи принаймні прагне розповісти, не про придумане, бо вимисел засуджується як обман читача, а про реальне, і будь-яка подія прив'язана до певного місця і часу.
Характерна особливість руської літератури — гостра' публіцистична спрямованість. Тому літературні пам'ятки X—XIII ст. є одночасно і пам'ятками громадсько-політичної думки, бо викликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії.
Одна з найдавніших пам'яток руської літератури, що дійшла до нас, — «Слово про закон і благодать» митрополита Київського Іларіона, укладена в 30—40-х рр. XI ст. У жанрі проповіді автор обґрунтовує думку про те, що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в Старому Завіті («закон»), до християнства («благодать»). «Слово...» — видатний філософський твір руської літератури, ав-
113
тор якого проявив себе як блискучий полеміст з неабияким» літературними здібностями.
Дуже цікавим зразком повчальної літератури є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» (поч. XII ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь, посилаючись на авторитет Спитого Письма і твори отців церкви, на досвід власного життя, дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою. Щоб не занапастити її й душі своєї, повинні вони прагнути миру, ставити загальнодержавні'інтереси вище від родинних, жити за Божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і сиріт, берегти людське життя.
Перлиною давньоруської літератури по праву вважається «Сло- во о полку Ігоревім» (біля 1187) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та європейській літературі, поєднуючи в собі жанрові ознаки ораторського твору і фольклорних слав та плачів. «Слово...» — чи не найбільш переконливе свідчення зрілості руської літератури, її самобутності. Одним із джерел натхнення для автора цього шедевру стала народна творчість — найбільш давній і багатий пласт художньої культури русичів.
Удавні часи слово і мелодія завжди звучали в контексті якоїсь обрядової дії і мали певну практичну спрямованість, мету. Через те усна творчість була складовою народного світогляду, невід'ємною від вірувань, звичаїв, обрядів. Прихід християнства не перешкодив її розвитку — з'являються нові мотиви, образи, сюжети, побутові елементи.
Важко провести чітку межу між прадавнім і новим циклами народної творчості; все ж до найдавніших слід віднести замовляння та заклинання, а також казки про тварин, що наділені рисами людської поведінки, казки героїко-фантастичиого змісту, у яких відбилась віра людини у надприродну сутність різних явищ, у силу магії. Поряд з ними стоять перекази побутового характеру та легенди історичного змісту, серед яких найбільш відомі оповіді про заснування Києва, про Андрія Первозванного, про Кирила Кожум'яку та ін.
Протягом усього періоду Київської Русі н пізніше творив народ прислів'я, приказки, загадки, які зустрічаємо навіть у руських літописах.
У IX—XI ст. па Україні склався героїчний епос у формі билин, однак дальші події стерли його в пам'яті народній, тож відомі билини лише у записах із. земель, що складали Північно-Східну Русь. Можна дукати, що перші билини були історичними піснями княжої доби, йшлося в них про боротьбу руських витя-зів-богатирів із степовими кочівниками. В українському фольклорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу.
Мистецтво. Цінною складовою культурної спадщини Київської Русі є мистецтво, що також являло собою синтез художнього досвіду слов'янських племен та вікових надбань Заходу і Сходу.
114
Кам'яне храмобудівництво на Русі пройшло певні етапи у своєму розвитку. Зразками ранньої архітектури, в якій найбільше проявляються типові візантійські риси, є Десятинна церква в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031— 1036). Грецькі й руські майстри будували і Софійський собор, окрасу Києва і всієї Руської землі. При всій складності будівельних робіт і грандіозності задуму, Софія відзначається надзвичайною гармонійністю композиції і неповторністю, своєрідністю будови, в якій вже проступають риси руської архітектури. З XII ст. починається новий етап. Храми та світські кам'яні будівлі стають простішими із оформленні, меншими за розмірами, але набирають більшої довершеності і краси. Типовим стає кубічний од-нокупольпий храм. Візантійський вплив поступово слабне, натомість проявляються риси західноєвропейського романського стилю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, зберігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливостей. Виділяються окремі школи: київська, переяславська, галицька. Із пам'яток цього періоду дійшли до пас у перебудованому вигляді церкви Богородиці Пирогощі (1132), Кирилівська (1146) та Василівська (1183) у Києві, Борисоглібськнй собор (бл. 1128) у Чернігові, церква Пантелеймона (бл. 1200) у Галичі.