ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6362
Скачиваний: 3
В храмах розвивається іконопис, фресковий розпис та мозаїка. Із руських іконописців відомі нам Григорій та Аліпій (обидва творили у другій половині XI й на початку X11 ст.), монахи Печерського монастиря, засновники київської художньої школи іконопису.
Поширення писемності та поява книг привели до виникнення на Русі ще одного виду живопису — книжкової мініатюри. Найдавнішими з тих, що дійшли до пас, є мініатюри в «Остромиро-вому євангелії» (1056—1057) та «Ізборнику» князя Святослава (1073).
Надзвичайно багатим було декоратнвно-ужнткове мистецтво. Руські майстри зуміли органічно поєднані у своїх творіннях художню традицію східнослов'янських племен із чужоземними досягненнями, що прийшли на Русь разом з численними мистецькими виробами з інших країн. Захоплює майстерність творців художнього литва, ювелірів.
Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня "і танець. Мелодії звучали під час свят і в праці, на князівських бенкетах і в походах, а також під час виконання обрядових дій та церковних богослужінь.
Література: БраЙевс'ькнй М. 10. Конспект історії України// Старожитності, 1991, ч. 2—3, 4, 5, 6; БряйчевсІкій ЛІ 10. Утвердження християнства на Русі. К., 1988; Грушепськи'й ЛІ. Історія Україии-Руси. Т. І К.; 1991; Грушевськніі М. Звичайна схема «русекой» історії і право раціонального укладу історії Східного Слов'янства //Пам'ятки України, 1991, № 3; Дорошенко Д. І. Нарис історії України. Львів, 1991; Злато-струй. Древняя Русь X—XIII веков. М;, 1990; Зиоііко О. П. Міфи Київської
8* 115
землі та події стародавні. К., 1989; Исаевнч Я. Д. Культура Галицко-Во-льіискоіі Руси// Вопросьі исторни, 1973, № 1; История культури Древней Ру-си. Т. 1—2. М„ 1948—1951; Історія Української РСР. Т. 1, ки. І. К., 1977; Історія української культури. Львів, 1937; Крип'икевич І. Історія України. Львів, 1990; Літопис Руський. К., 1989; Малашок Є. Марися з історії нашої культури //Українська культура, 1991, № 1—6; Рнбаков Е. Я. Язичество древ-них славян. М., 1981; Семчішнш М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1985; Сочинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991; Українська народність. Нариси соціально-економічиої і етпополітичпої історії. К., 1990.
Тема 3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.
З XIV ст. Україна перебувала у складі Великого князівства Литовського. Порівняно з роками татарської навали цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури. Займаючи українські та білоруські землі, литовські князі не вмішувалися в існуючі порядки, навіть залишали при владі місцевих князів з умовою, що вони підкорятимуться великому литовському князю. Відчуваючи вищість української культури, литовці користувались українською мовою в урядуванні, складанні грамот і законів. Дехто з литовської княжої сім'ї приймав православ'я і споріднювався з українськими та білоруськими князями.
Але у другій половині XIV ст., коли після польсько-литовської унії 1385 р. литовський князь Ягайло, ставши польським королем, прилучив Литву з усіма українськими землями до Польщі, взяли гору польські впливи.
У цей же час зміцнюється і московська держава, яка внаслідок воєн з Литвою забирає під свою владу Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Щоб заволодіти всіма східнослов'янськими землями, Москва оголошує себе спадкоємицею Києва, а після завоювання Константинополя турками (1453) — спадкоємицею Візантії (так звана теорія «третього Риму»). Над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення.
Іншою великою перешкодою розвиткові української культури було те, що протягом XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка дощенту нищила край, забираючи тисячі людей у неволю. Ні литовський, ні польський уряди не мали сили організувати оборону окраїнних земель. Це зробили українські козаки, які не лише стали оплотом оборони України перед татарами, а й підняли стяг боротьби проти колоніального гніту польської шляхти та окатоличення православного населення.
Козаки були проміжним станом між шляхтою і селянами. Від селян їх відрізняла воля, а від шляхти — те, що вони не могли бути власниками селян. Через політичні обставини наприкінці
116
XVI та в XVII ст. значення козацтва зростало. Справа в тому, що під натиском Польщі з її розвиненою культурою «руський елемент» (тобто український та білоруський) починає втрачати грунт під ногами, особливо в Галичині. У XVI ст. тут уже немає й сліду українських боярських чи шляхетських родів, тільки дрібна шляхта ще зберігає своє національне обличчя. У Львові русини не мали права мешкати на головних вулицях, споконвічна українська людність була загнана на Передмістя. Польська колонізація знищила також українську шляхту па Поділлі, Київщині і Брацлав-щині. Найдовше зберігалась українська шляхта на Волині, але з часом і там з'являються колонізатори, і багато родів, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір.
У XVI ст. починається поступове відновлення древніх українських міст після татарської навали, вони перетворюються у значні центри ремесла, торгівлі, кредитно-грошових операцій. Найбільші з них перебували у Литовсько-Польській державі на особливому становищі — як юридично-правові одиниці з особливим правом, звичаями, законами самоврядування, тобто мали повну волю у вирішенні внутрішніх справ, королю сплачували лише податки. Такі міста користувалися магдебурзьким правом самоврядування. З великих міст найраніше здобув таке право Львів (1356), трохи пізніше — Кам'янець-Подільський, згодом — Київ, Луцьк, Кременець та ін. Влада у таких містах належала магістрату, який обирала міська громада.
Цехові братства. У XV—XVI ст. в Україні на зразок Західної Європи утворюються ремісничі цехові організації — братства. Ці об'єднання ремісників створювалися в основному за територіальним принципом — по кварталах або вулицях міста. Вони мали своїм центром церкву чи каплицю певного віросповідання, переважно католицького чи православного. На чолі братства стояв обраний цехмістр. У його виборі і взагалі у справах цеху повноправними були тільки визнані ремісники-майстри. Ті, що не були прийняті до складу майстрів, належали до так званої челяді, головним чином учні, які мали досить довгий, по три—сім років, вишкіл у майстрів. У Львові існувало більше десятка цехів. Славився своєю майстерністю цех сідлярів: роботи виконувались дуже акуратно і добротно. Цех мав свій професійний знак і знамено, статут, суд, печатку. Члени цехового братства збирали гроші на поминки та учти, спільно відзначали національні свята. Такі братства відігравали значну роль у відродженні національної культури.
Становище церкви. Надзвичайно тяжким було становище української православної церкви як одного з чинників культурного процесу. Проти неї вів уперту, непримиренну боротьбу войовничий католицизм, який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація. Ще однією трагедією православної церкви
117
було те, що вона, позбавлена підтримки меценатів, з XV—XVI ст. культурно зубожіла, її література була обмежена богослужебними книгами, які не могли задовольнити запити багатьох інтелектуально розвинутих людей.
Поряд із зміцненням польської адміністрації костели почали боротьбу за перетворення українців у римо-католиків. Фатальними для України були наслідки Люблінської унії 1569 р. Більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а друга, значно менша, — до Москви. На Україні з'явилися польські магнати, яким король роздаровував землі. Українська культура й православна церква зазнавали важких утисків.
А невдовзі, у 1596 р., була укладена Берестейська церковна унія. Задумана як засіб зміцнення української православної церкви, вона мала непередбачені наслідки: з однієї православної церкви утворилася так звана уніатська, або українська католицька церква (з'єднана з Римом), і православна нез'єднана, яка у другій половині XVII ст. потрапила в залежність від московського патріарха. Владики, частина шляхти і міщани пішли за унією, а більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем Острозьким, братства, селяни й передовсім козацтво залишилися при православній церкві.
Виникла полемічна література, яка мала велике значення для оборони православної церкви. У ній полеміці брали участь видатні автори, їхні твори поширювались по всій Україні й викликали захоплення у читачів. І все ж православні втрачали права, а разом з ними церкви, монастирі, які переходили в уніатські руки.
На тлі цих подій поглиблюється денаціоналізація української шляхти, цілий ряд знатних родів переходить в унію або католицтво, а пізніше в польський національний табір. Релігійна боротьба виснажувала сили народу: православні ненавиділи уніатів як зрадників, а римо-католицька церква не вважала їх за повноправних громадян, принижувала, бо вони не були поляками. Поляки вимагали, аби уніати, з'єднані з Римом, відмовились від своїх догм, історії, традицій. Але українська католицька церква, за словами видатного історика Д. Дорошенка, не зв'язала себе з польським урядом, а стала одним із засобів боротьби української народності проти полонізації.
Розвиток освіти. Шкільна освіта в цей період тісно пов'язувалася з церквою, навчання було просякнуте християнським віровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної) знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із слов'яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або устав- никами, найчастіше були дяки.
118
Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось у другій половині XV ст., після Флорентійської унії та у зв'язку з активним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти національний характер школи з навчанням та вихованням тогочасною українською, або, як тоді її називали, слов'яно-руською мовою. Православні руські школи існували в Острозі, Володими-рі-Волинському, Львові, Уневі, Холмі, Києві. Серед них визначне місце посідала Острозька школа на Волині — греко-слов'яно-ла-тшіська колегія, яку сучасники називають академією. Вона виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України, які розгорнули плодотворну діяльність у першій половині XVII ст. Серед них відомий письменник, філолог, ректор Київської братської школи М. Смотрицький, козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, герой Хотинської війни 1621 р. У школі працювали вчителями відомі культурні діячі І. Княгиницький, Дем'ян Наливайко — брат керівника антифеодального народного повстання 1594—1596 рр. Северина Наливайка. Після смерті князя Костянтина Острозького (1608), засновника цієї першої вищої! школи на Україні, вона занепала.
Важливу роль у загальнокультурному процесі на Україні віді-грала братства — громадські організації православних міщан у кінці. XVI та XVII ст., коли розгорнулась уперта боротьба з католицькою реакцією. Відомі Львівське братство, засноване близько 1585 р., Київське братство (бл. 1615), Луцьке братство (1617) та іііші. За статутом братств, їх членом міг бути кожний православний, що записався, незважаючи на місце проживання і соціальне походження. Під час вступу вносився одноразовий внесок, так званий укуп, потім сплачувалися членські внески. Серед членів братства були міські ремісники різного фаху: кушніри, кравці, купці, броварники. Провідну роль відігравали багаті міщани. Братство виконувало різноманітні функції: із спільних коштів допомагало своїм членам при хворобі, старості, в похоронах; на утриманні братств були церкви, шпиталі для неімущих. Боронячи православну ві'ру, братства рішуче виступали проти національного і релігійної о обмеження українців, організовували й утримували братські школи, викладання в яких проводилося рідною мовою.
Особливе місце у національно-культурному русі, в розвитку освіти й науки того часу належить Києву. У 1631 р. відомий церковний і освітній діяч Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу вищого типу, яку через рік було об'єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською колегією (з 1701 р. — Київська академія). Ця вища школа, зберігаючи національні традиції шкіл України, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося читинською мовою Вивчалися сім вільних наук: граматика, ри-
119