ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6341
Скачиваний: 3
123
а Вишенський, виходячи із старохристиянського аскетизму, висунув утопічну програму «царства Божого на землі».
Національним відродженням слов'янських народів у XV ст. зумовлена поява у них друкарства. Спочатку книги друкувалися латинкою, пристосованою до слов'янських мов, а згодом друкарство перейшло на кириличну азбуку. У східнослов'янських народів найперше з'являються білоруські книжки, видання яких зв'язане з ім'ям Франциска Скорини. Великою подією в історій білоруської та української культур була поява в 1517—1519 рр. двадцяти двох випусків «Біблії» в перекладі на слов'яно-русь-ку мову, а також «Псалтиря».
Визначною пам'яткою староукраїнської літературної мови цього періоду є «Пересопницьке євангеліє», перекладене так званою простою мовою, близькою до народної, Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у 1556— 1561 рр. Завидна доля судилася цьому євангелію: через 430 років воно стане учасником урочистого акту, пов'язаного з відродженням незалежної, соборної держави України, — на ньому складе присягу на вірність українському народові перший всенародно обраний президент.
Виникнення друкарської справи на Україні не має визначеної дати. Першим друкованим твором вважається, «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим 1574 р. Із джерел відомо, що Іван Федоров разом із своїм другом Петром Мстиславцем, українцем за походженням, спершу мали друкарню в Москві. де її нібито було спалено «неблагонаміреннми людьми». Рятуючись першодрукарі переїхали на Україну. М. Семчишин у своїй книзі «Тисяча років української культури» (1985) висловлює думку, що перша українська друкарня мусила існувати у Львові ще за століття перед тим, бо у 1460 р. багатий львівський міщанин Степан Дропан подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при пій свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 року. Здогад про те, що до прибуття Фе-дорова у Львів тут існувала друкарня і були виготовлені слов'я-но-руські книги, а московський першодрукар тіль'ки поновив занедбане друкарське діло, висловив також відомий польський історик XIX ст. Баидке. Таке ж твердження зустрічаємо і в працях галицького історика Д. Зубрицького.
Мистецтво. У житловому будівництві цього періоду, як і ч часи Київської Русі, переважали дерев'яні будинки. З кам'яних споруд у Києві було відбудовано старовинну Десятинну церкву, відреставровано Софійський собор.
Окреме місце в архітектурі займають укріплення і житлові споруди гетьманської столиці в Чигирині та резиденції Б. Хмельницького в Суботові. У XVII ст. гетьманська столиця, як і Су-ботів, мала сильні укріплення. Для порівняння можна сказати, що площа укріплень Кам'янця-Подільського була удвічі, а Ос-
124
трозького замку втричі меншою, ніж площа укріплень Субото-ва. З усіх суботівських споруд збереглася тільки церква св. Іллі, побудована в 1653 р. як гробниця родини Хмельницьких.
У цей час збудовано укріплені замки в Києві, Богуславі та Трипіллі. Трипільський замок мав багато розмальовану церкву, а також палату, яка своєю красою полонила відомого мандрівника Павла Алепського. У венеціанському стилі були споруджені замок у Межиріччі, дім Острозьких у Ярославі, замки у Старому Селі та в с. Свірж біля Львова.
В живописі XVII ст. значного успіху досягає іконографія, набуваючи все виразніших реалістичних рис. Найбільше пам'яток збереглося в околицях Львова, Самбора, Перемишля. На Волині цих пам'яток дійшло до нас близько десятка, на Київщині — декілька. До найкращих зразків іконопису і церковного різьблення того періоду належить іконостас у відбудованому Успенському соборі Києво-Печерського монастиря.
Потреби друкарства і мистецького оформлення книг зумовили розвиток графіки. З того часу збереглося чимало графічних робіт безіменних авторів. Численними гравюрами прикрашені вірші Касіяна Саковича на похорон гетьмана Петра Сагайдачного у 1622 р.; на одній з них зображено здобуття запорожцями турецької кріпості Кафори, па іншій — портрет гетьмана на копі, з булавою в руках, озброєного луком і стрілами, на тлі здобутого ним міста Кафи. Це визначна пам'ятка як літературного, так і образотворчого мистецтва, що прославляє козацтво —-збройну силу українського народу, який піднявся на захист своїх прав. Тут вперше надруковано запорізький герб у вигляді козака з мушкетом на плечі.
В образотворчій спадщині, що дійшла до нас, помітне місце посідає жанр портрета у трьох різновидах: портрети фундаторів, вотивні (жертвувальників) і посмертні — різьблені надгробники. На стінах Успенської церкви в Києві виявлено портрети магнатів Острозьких, Вишневецьких, Ольшанських, а також гетьманів Хмельницького і Мазепи — жертвувальників на цей храм. Серед надгробників відомий різьблений портрет князя Костянтина Острозького в Києво-Печерській лаврі. Найкращою і найстарішою пам'яткою цього жанру вважають надгробний портрет львівського фундатора Успенської церкви Костянтина Корнякта, зображеного перед розп'яттям Хрнста. У гетьманській столиці Чигирині над гробницею Тимоша Хмельницького зображений його портрет у вигляді вершника з мечем у правій і булавою у ліній руці. До цього часу належить і живописний портрет Богдана Хмельницького у хутряній шапці із страусовими перами та з бу-лавою в руці.
Дуже популярною в XVII—XVIII ст. була картина «Козак Мамай», вона прикрашала і панські світлиці, і сільські хати. Це один із кращих зразків українського живопису: козак Мамай
125
з
мальований
у червоних або синіх штанах, у сорочці
або голий дсї
пояса,
він сидить, підібгавши під себе ноги, і
грає на бандурі.
У львівській Успенській церкві збереглися також світські жіночі портрети Раїси Вишневецької та Варвари Лянгешівнк.
Із жанрів прикладного .мистецтва у XVII ст. були поширені. геральдика (карбування гербів) і сфрагістика (карбування печаток). Під впливом Польщі, де магнати і шляхта користувались гербами як ознаками свого- роду, в Україні герби також стали дуже модними. їх оформляли в стилі ренесансу, а згодом і раннього барокко. Сфрагістика за своїм характером була національною!. Українська шляхта й духовенство використовували печатки поряд із гербами та вензелями (ініціалами). Мали свої печатки міста, а також окремі міщани. Цікавими були печатки митрополита Іпатія Потія з 1600 р. та митрополита Антона Селяни: вони мали у центрі зображення Богоматері-Оранти.
Розвивалася й така галузь матеріальної культури, як людві-сарство (лиття з міді). Зокрема, відпивалися церковні дзвони, свічники-капделябри, дзбани, вогнепальна зброя. Цікаво, що як гарматам, так і дзвонам надавались імена. Наприклад, у Кие во-Печерській лаврі відомі дзвони: Успенський, Зосин, Благовіст, Скликуй. Поширеним було конвісарство (вироби з олова).
У складних умовах життя народу створювалися думи і пісні, що виконувались у супроводі струнного інструменту. В XVII ст. дуже популярним був торбан (поширений у Польщі, близький до лютні і бандури), у дворах польських та українських магнатів існували професійні музиканти-торбаністи. Відомі були цимбали, скрипка та струнно-клавішний інструмент ліра. Широко побутували такі струнні інструменти, як кобза і бандура. Спііі під бандуру часто служив розрадою козакам у походах, грали на ній хоробрі козаки-характерники, «яких ні кулі, пі шаблі не брали у боях». З кобзою ходили по селах кобзарі.
Література: Бсвзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець, К., 1970; Біленький ГІ. О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини XVII— XVIII ст. К., 1981; Ісаевич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI—XVIII ст. К., 190»,; Історія української культури. "Під вед. І. Крип'якевича: Львів, 1937; Історія українського мистецтва. У 6-тн т. Т. 2. К., 1907: Історія української літератури. У 2-х т. Т. І. К., 1904; Логвин Г. Н. По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки. К., 1908; Марченко М. І. Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVIII ст. К., 1901; Маланюк Є. Нариси з історії на шої культури// Українська культура, 1991, № 0—9; Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу, Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1985; Овсійчук В. А. Українське мнете'цда) XV! — першої половини XVII ст. Гуманістичні та визвольні ідеї. К., )98ґ>.
126
Тема 4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII—XVIII СТ.
Історичні, обставини. Культура України другої половини XVII—XVIII ст. розвивалась в умовах важкої, сповненої героїки і трагізму боротьби народу за свою незалежність і державність. Це визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького (гетьман у 1648—1657), складний перебіг політичних подій під час гетьманування Івана Внговського (1657—1659), Юрія Хмельницького (1659—1663), Павла Тетері (1663—1665), Івана Брюховецького (1665—1668), Дем'яна Многогрішного (1668—1672), Петра Дорошенка (1665— 1676), Михайла Ханенка (1669—1674), Івана Самойлрвича (1672— 1687), Івана Мазепи (1687—1709), Івана Скоропадського (1709— 1722), Павла Полуботка (1722—1723), Данила Апостола (1727— 1734), Кирила Розумовського (1750—1764). На цей історичний період припали і розквіт української культури під час 22-річпо-го гетьманування Івана Мазепи, і її безжалісне нищення російським царизмом після зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. й перетворення України в російську колонію.
Деспотична Російська держава підозріливим оком дивилася на Україну, в якій за часів козацької республіки панувала демократична форма правління, коли всі ланки державної влади були виборними. Відомий сірійський мандрівник Павло Алепсь-кий, відвідавши Україну за часів Богдана Хмельницького, писав про «прекрасну країну», яка вразила його не тільки матеріальним добробутом, але й високим рівнем культури й освіти як серед вищої верстви населення, так і серед звичайного селянства. «По всій козацькій землі, — шипе пін, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільша їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковний спів». Підкреслюючи велику освіченість української верхівки того часу, вій пише: «Серед монастирських наставників Київської лаври є люди вчені, прап-ники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями». Бачив він як по селах люди вміють читати, а священики вчать сиріт і не дозволяють їм залишатись невігласами. У Києві він цінував високий рівень друкарства, малювання, будівництва. Висока культура, м'яка вдача, гостинність і привітність українського населення особливо вразили Павла Алепського. Він говорив про контраст життя на Московщині, де йому доводилось перебувати більш як півроку у самій столиці і спостерігати побут тамтешніх верхів суспільства.
Про те, що гетьманська Україна справляла на чужинців враження висококультурної країни, свідчать спогади не тільки П. Алепського, але й інших мандрівників; що побували на українських землях за часів І. Мазепи. Московський священик Іван
127