ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6364
Скачиваний: 3
132
В останній третині XVIII ст. в українське мистецтво з Франції приходить новий стиль — рококо. На місцевому грунті він здобуває свої особливості. Це були останні часи козацької України та її самостійності, і меценати українського мистецтва з числа старшинської знаті, усвідомлюючи, що їх часи минули безповоротно, поспішають у пишних пам'ятках мистецтва з відтінком елегійності увіковічити свою добу, її велич і блиск. У мистецтво ще більше проникає світський дух, впливаючи передовсім на церковне малярство: в ньому образи виступають тепер у ясних, радісних кольорах, обличчя святих втрачають традиційну суворість і часто нагадують світських людей. Великого поширення набуває портрет, основними замовниками виступає духовенство і багата шляхта. Модно було замовляти посмертні портрети, які часто ставили у каплицях та церквах. Дуже популярними були портрети Б. Хмельницького. У церкві с. Суботова на полотні «Б. Хмельницький з полками» гетьмана змальовано велично, на повний зріст, у парадній киреї, а біля його ніг схематично зображено територію України і позначено розташування полків; намальовано також запорізькі знамена, герб, групу полків, що схилились перед Хмельницьким. Збереглися портрети полковника Миклашевського, гетьмана Скоропадського, ватажка народного повстання М. Залізняка та інших видатних людей часів козаччини.
Особливо славились художні полотна Луки Долинського (1750—1824), який здобув мистецьку освіту у Відні і згодом працював у Львові. Він викопав ікони для собору св. Юра, церков П'ятницької, св. Онуфрія, очолював роботи по оформленню Успенського собору в Почаєві.
В усіх місцевостях України розвивалися народне керамічне мистецтво, різьба по дереву, килимарство, вишивання, ювелірне мистецтво.
Архітектура. В українській архітектурі на другу половину XVII ст. припадає розквіт барокко. Будинки прикрашаються розкішними декоративними фронтонами, порталами, брами оформляються вигнутими деталями, буйною орнаментикою. На землях України цей італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного колориту. Утвердженню його сприяла козацька старшина, а також міські багатії та вище духовенство. Особливо значні заслуги гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Тільки в Києві за наказом І. Мазепи було побудовано та відновлено шість великих споруд.
Пам'ятки архітектури барокко першої половини XVII ст. збереглися у Львові (костели бернардинів і єзуїтів) та Києві (перебудова Успенського собору італійцем Брачі в 1613 р.). Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю розпочинається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана І. Мазепи, Саме в той час сформувався в
133
архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, барокко. На думку Д. Антоновича, це була «друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого». Справді, з усіх меценатів української культури І. Мазепа найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людини західноєвропейської культури. Заходами І. Мазепи викінчено Спа-ську церкву Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П'ятнбанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі незвичайно струнка в своїх пропорціях, з багато різьбленими декораціями стін; це справжня перлина між усіма п'ятибанними церквами українського барокко. Поряд із спорудженням нових Мазепа обновлював старі храми, йому і митрополитові Ясинсько-му завдячує своїм барокковим оформленням київський Софійський собор, який було перебудовано у 1685—1707 рр., а також Успенська церква лаври та Михайлівська церква Видубицько-го монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII — на початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. У розповідях залишилися загадки про пишні гетьманські палати та інші світські споруди.
Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам'ятка його творчості — Львівський собор св. Юра (споруджений у 1744—1764 рр.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними, українськими. Величний ансамбль собору нагадує піраміду. Прикрасами служать різноманітні балюстради, ліхтарі, багата різьба та ліплення.
Значних успіхів досягають українські будівничі в дерев'яній архітектурі. Так, Миколаївський собор Медведівського монастиря мав сорокаметрову висоту, а запорізька дерев'яна церква у Новоселищі, збудована у 1773 р. Я. Погребняком, сягала 65 метрів, це була найвища дерев'яна споруда на Україні. Відомими пам'ятками дерев'яного будівництва на Західній Україні є церкви св. Параскеви у Крехові (1658), св. Богородиці у Ворох-ті, св. Миколи у Кривках (тепер перенесена до Львова).
Музика. Українське музичне мистецтво набуло популярності далеко за межами краю. Українці були вчителями співу в багатьох містах Росії, видавали там нотні книги. У більшості українських колегіумів, ліцеїв існували хорові капели, театри, балет. Для підготовки хористів за царським-наказом було відкрито співацьку школу в Глухові.
Важливою подією в музичному житті стало зяпочатковане 1807 р. у Львові друкування нот — ірмолів. У Почаєві видаються збірники церковного співу — богогласники. Глухів — столиця гетьманської України — стає центром культурного життя Лівобережної України. Гетьман К. Розумовський утримував при
134
своєму дворі власний театр і оркестр, де влаштовували постановки популярних італійських опер, читали літературні твори, виконували уривки з балетів, ставили кращі п'єси класичної європейської драматургії. Тут існувала і найбільша в Європі нотна бібліотека.
З глухівської інколи вийшли видатні композитори, творці української музики Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Арте.м' Ведель. Бортнянський написав 35 концертів на чотири голоси, 10 концертів на два хори, співи до служби Божої, які й' досі виконуються церковними хорами. Видатні українські композитори змушені були жити і працювати в Росії, й історики російської музики вважали їх своїм національним надбанням.
При кафедральному храмі св. Юра у Львові існували хор і оркестр, які брали участь у церковних відправах. Осередком музики був і Перемишль. Тут єпископ І. Снігурський заснував перший постійний церковний хор. Священики-композитори перемишльської школи ввели у світську музику народні галицькі мелодії.
Таким чином, у складний час злету і падіння української державності, впертої боротьби народу за волю українська культура заявила про себе невмирущими цінностями, які живили її дальший розвиток у сутінках колоніальної залежності, що настала в XIX ст.
Література: Від Вишенського до Сковороди. 36. статей. К., 1972; Жодтовський П. М. Монументальний живопис на Україні XVI— XVIII ст. К-, 1968; Історія української літератури. У 2-х т. Т. 1. К., 1904; Літопис Гра-б'яиімі. К., 1954; Нариси з історії українського декоративного мистецтва. Львів, 1969, Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1985; Сочинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991; Свєнціцька В. І„ Сидор О. І. Спадщин'! втсів. Львів, 1990.
Тема 5. ДОБА КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОГО
ВІДРОДЖЕННЯ (XIX — ПОЧАТОК XX СТ.)
Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Січі (1775), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі.
І все ж соціально-економічні зміни, які відбувалися в XIX ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріаліза-
135
ція та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише трохи більше п'яти відсотків їх проживало на кінець XIX ст. у містах, більшість і далі залишалася зв'язаною з сільським господарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 відсотків юристів, 25 — учителів, менше 10 — письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї (Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991, с. 64). Міські наймані робітники у більшості своїй були відчужені від національної культури аж до Лютневої революції 1917 р., чому сприяли умови їхнього життя: абсолютна економічна залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі заводів та фабрик руйнувало мову і національний менталітет. Оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідники свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди; тут заховувались безцінні для нашої літератури скарби — пісні, думи, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в суспільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо помітно на початку XX ст.
Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротвор-чої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий стан речей існував ще з XVIII ст., тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені.
Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної культури. Перебуваючи під юрисдикцією російської патріархії, вона фактично стала помічником тих шовіністично настроєних кіл Росії, які жадали зникнення українців як нації. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.
Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств — дворян, міщан, духовенства, селян з 30—40 рр. XIX ст. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, росли його здобутки, відбувалося українське відродження.
Становлення національної культури (1780—1830 рр.). Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності
136
задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали — літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомлення з ними створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. До ентузіастів збирання історичної спадщини належать О. Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Мартос та інші. На основі зібраних матеріалів у першій третині XIX ст. з'являються загальні праці з історії України. Найвизначнішим твором цієї доби була «Історія русів», яку О. Оглоблін назвав «вічною книгою незалежности українського народу».
Історичні студії привернули увагу освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв тощо. Певне, цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777) Григорія Калиновського, який започатковує, таким чином, українську етнографію. Через два десятиліття з'являються друком «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798). Якова Марковича, перейняті патріотичним ентузіазмом. Це своєрідна мала енциклопедія природи, історії, народної поезії і мови України. У 1819 р. видає свою збірку «Опит собрання старинньїх малороссийских песией» М. Цертелєв, розпочинаючи нашу фольклористику (тут вперше опубліковано українські думи). Роком раніше з'являється «Грамматика мало-российского наречия» Олексія Павловського, яка є початком студій з українського мовознавства, першою друкованою граматикою живої української мови.
У 1827 р. виходить збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича (1804—1873), в майбутньому ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору, а тоді ще тільки недавнього випускника Московського університету. Враження від пісень, зібраних молодим ботаніком, було надзвичайне, про що свідчать, зокрема, відгуки О. Пушкіна та М. Гоголя. Мало хто тепер насмілювався говорити про примітивність народної мови і культури. Завдання полягало в тому, щоб зуміти використати їх багатства у процесі творення професійної культури.
Це завдання лягало на плечі нової верстви, що формувалася на Україні й відрізнялася своїми поглядами та інтересами від дворян. Рекрутування її йшло з освітніх закладів.
Першим університетом на Східній Україні був Харківський: (1805), створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Каразіна (1773—1842), відомого громадського та культурного діяча, автора ряду ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджуються най-
137