ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6346
Скачиваний: 3
Лукіяиов, переїжджаючи через Україну в 1701 р., був вражений красою архітектури Глухова, Батурина, Ніжина і особливо Києва. Датський дипломат Юст Юль, мандруючи Україною вже після руйнування її московськими військами в 1708—1709 рр., був здивований багатством і культурою краю.
Гетьманська Україна, особливо за часів І. Мазепи, І. Скоропадського та К. Розумовського, стояла на рівні найбільш освічених країн Європи. Навіть політика виснаження духовних, фізичних і економічних сил народу, яку провадив російський царизм, довго не могла знищити української національної культури.
Розвиток освїти І науки. Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська колегія, яка у 1701 р. отримала титул і права академії. За часів гетьмана І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Академія була відкрита для широких верств населення України, приймала також студентів і з інших православних країн — Сербії, Чорногорії, Болгарії. Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Визначними культурними. діячами стали Г. Сковорода, В. Рубай, М. Березовський, П. Гулак-Артемовський. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професори і талановиті студенти запрошувались для піднесення освіти та культури в інші слов'янські країни, особливо в Росію. Вихованці академіїї були організаторами майже всіх духовних училищ Росії — в Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Суздалі та інших містах.
У своїх реформах Петро І спирався передовсім на вище духовенство, що вийшло зі стін Києво-Могилянської колегії. Із числа визначних діячів науки і культури, що спочатку жили і творили у Києві, а згодом продовжили, свою кар'єру у Росії, слід назвати Феофана Прокопрвича, Стефана Яворського, Георгія Кониського, Паісія Величковського.
Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов'янську семінарію, згодом її перенесено до Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 3 789 рік у Полтавській семінарії вчився Іван Котляревський, майбутній зачинатель української літератури.
Ревізійні полкові книги показують, що в 1740—1748 рр. на території сімох полків старої України — Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського та інших було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. У той же час на Слобожанщині одна школа припадала на 2500 душ (а через сто років на Харківщині — одна школа на 4270 душ). Сільські громади своїм коштом утримували вчите-128
лів, дбали про шкільні будинки; у тих же місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей вчили мандрівні дяки.
Козацькі старшини читали закордонні європейські журнали і мали домашні бібліотеки. Українська молодь із заможніших кіл виїздила на студії до західноєвропейських університетів — у Кенігсберг, Штрасбург і Лейпціг.
На другу половину XVIII ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. У 1764 р. представники дворянства передали імператриці Катери і II меморіал з цього приводу. Граф Рум'янцев, намагаючись піддобритися до українського дворянства, проектував заснувати університети в Києві й Чернігові. Але ні ці, ні пізніші плани не мали успіху: російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищого шкільництва в Україні. Згодом і Київську академію він привів до упадку: в ній та в колегіумах було запроваджено навчання російською мовою, з часом академію перетворено в духовну, колегіуми — є духовні семінарії. Лише у 1805 р. Слобідська Україна домоглася відкриття університету в Харкові. Засновані ж Катериною II так звані народні училища були розсадниками дрібного русифікованого чиновництва.
У Галичині освіта теж зазнавала всіляких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини — Успенське ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від загального занепаду міста і від тих ударів, що їх завдавала православ'ю польсько-католицька реакція спільно з адміністрацією. В 1788 р. братство було ліквідоване австрійським урядом; тоді ж, у 80-х роках, припинила своє існування і братська школа. Правда, у розвитку початкового і середнього шкільництва певну роль відіграли реформи цісаря Йсифа II, який у 1781 р. наказав заснувати й утримувати народні школи скрізь, де було близько сотні дітей.
Поліграфічна справа на Україні у XVIII ст. зазнавала великих труднощів. Правда, у 1731 р. до числа вже існуючих приєдналася друкарня Почаївської лаври. За перших сімдесят років вона випустила 228 видань. Почаївські видання, як і львівські, мали гарне графічне оформлення. Продовжувала діяти друкарня Києво-Печерської лаври але з 1718 р. Петро І заборонив їй випускати нові книги, дозволивши тільки передрук раніше цензурованих видань. У 1721 р. при московському синоді було засновано Друкарську контору, яка послідовно обмежувала й переслідувала українську книгу та українське слово. Це було складовою частиною загальної політики царського уряду по відношенню до України, про що І. Франко згодом писав так: «Преславне прорубуване вікно Петром І в Європу там, на півночі, над Невою, се рівночасне затикання тих вікон, якими світло науки проникало в Україну». Про переслідування й обмеження українського друкарства може свідчити хоча б такий факт: коли ки-
129
ївський митрополит Й. Кроковськии склав у 1726 р. акафіст на честь св. Варвари, він отримав дозвіл друкувати його тілько за умови, що буде переклад російською мовою.
У другій половині XVIII ст. на Україні сяк-так діяли лише дві українські друкарні — при Києво-Печерській та Почаївсь-кій лаврах. Протягом 50 років вони могли видавати 5—6 дру-ків річно. Львів і Чернігів як осередки книгодрукування теж втратили своє значення: у Львові за півстоліття з'явилось тільки 15 видань, а чернігівська друкарня зазнавала постійних репресій. У той же час московська і петербурзька друкарні за ті 50 років випустили тисячі багатотиражних світських видань.
Русифікаторська політика царського уряду виражалась і в тому, що українські архієреї кілька разів одержували наказ відбирати по всій Україні церковні книги, які колись видавалися в українських друкарнях, і заміняти їх московськими. А коли у 1769 р. Києво-Печерська лавра намагалась отримати дозвіл па друкування українських букварів, бо московських українці не розуміли і не хотіли купувати, то синод не тільки не дав дозволу, але й наказав вилучити ті букварі, які вже були надруковані. Синод пильно дбав про те, щоб запровадити єдину богослужебну мову і практику. З 1766 р. київській друкарні було наказано випускати й продавати тільки ті книги, які виходили у московській друкарні за погодженням із синодом.
Література. У другій половині XVII ст. з'явилися думи й історичні пісні про участь козаків у героїчній визвольній війні 1648—1654 рр., про Богдана Хмельницького та ного сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні «Розлилися круті бережечки», «Не дивуйтеся, добрії люди», «За світ стали козаченьки» та багато інших.
Досягла високого рівня українська драма. Теорія нього виду літератури розроблялась у курсах поетики викладачів Київської академії. Зокрема Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Студенти ще в ЗО—40-х роках XVII ст. ставили шкільні спектаклі під час Різдвяних і Великодніх свят на сцені чи на майдані. На той час уже виготовлялися декорації й костюми, а також використовувалися світлові та звукові ефекти.
Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп — ляльковий народний театр (вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос). Для лялькввої вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка; ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині'вертепного будиночка розігрувалися сцени на біблійні'' сюжети, у нижній — наролно-побутові. Вертепні вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин, заможних козаків 'і міщан.
Як самостійний театральний жанр розвивається інтермедія — 130
комедійні вставки у поважну драматургічну річ. Іноді вони мали тематичний зв'язок із основою п'єси.
Набуває поширення громадянська та любовна лірика. Це були романси, сентиментальні пісні — жанри дуже популярні в західноєвропейській літературі. У ці твори вводилися образи, запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай — легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві; документальних свідчень про неї немає.
У другій половині XVII ст. розвивається і так звана шкільна література, відома як орації (промови, вірші, драматичні твори). їх писали в основному викладачі та вихованці Київської академії, які продовжували вести полемічні дискусії з католиками. Видавались агіографічні твори про житія святих.
Серед історичних праць вказаного періоду слід назвати приписуваний Інокентію Гізелю «Синопсис» (1674)—перший короткий нарис історії України від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., який і протягом наступного століття використовувався як офіційний підручник, багато разів перевидавався. До цінного істсрико-літературного надбання належить створений невідомим автором «Густинський літопис», мова якого близька до народної. У ньому викладається історія України до 1597 р., багато розділів присвячено козаччині. Автор використовує численні українські та зарубіжні джерела. З історико-мемуарної прози, яка набуває розквіту в другій половині XVII — першій третині' XVIII ст., виділяються козацькі літописи. Так, «Літопис Самовидця», автором якого вважають генерального підскарбія Р. Ракушку-Романовського, зображує події 1648—1702 рр. і є цінним джерелом для дослідження історії України. Гадяцький полковник Григорій Граб'янка залишив літопис, у якому зробив спробу викласти історію України до 1709 р. Цей літопис був дуже популярним у XVIII ст. Головна увага в ньому приділяється історії козацтва, Б. Хмельницькому як полководцеві і державному діячеві. З аналогічних позицій написаний Самійлом Велнч-ком літопис історії подій на Україні в 1648—1700 рр.
Видатним явищем у літературному житті XVIII ст. стала творчість філософа і письменника Григорія Сковороди (1722-7-1794). Погляди цього гуманіста-просвітителя, який у своїх творах розкривав філософські, суспільно-політичні й етичні проблеми, відбилися на становленні нової української літератури. Г. Сковорода основну освіту здобув у Київській академії. Не закінчивши двох останніх, богословських, класів, шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині. В 1759—1768 рр. викладав поетику й етику в Харківському колегіумі. Переслідуваний церковниками і кріпосниками, залишив педагогічну роботу й останні 25 років вів мандрівне життя. Основне місце у його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літературні
них творів відомі збірка поезій «Сад божественнім песией» та збірка байок «Басни харковскія». Жоден його твір не друкувався за життя автора, більшість їх розповсюджувалась на Україні в рукописних списках. Як філософ і письменник Г. Сковорода був енциклопедично освіченою людиною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона, Арістотеля, Се-неки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта. Найвидат-нішмиворами з філософської спадщини Г. Сковороди є «Начальная дверь ко христіанскому добронравшо», «Симвонія, на-реченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, на-зьшаемьій алфавит, или букварь мира» та інші. В них обґрунтовується теорія про два світи або дві натури, з яких складається світ. На думку автора, видим,ий світ — це світ матеріальний, невидимий — духовний. Одна з центральних проблем філософії Сковороди — питання про щастя людини. Мислитель вважав, що щастя полягає у «сродній» праці, тобто такій, до якої людина має природні дані і схильність.
Мистецтво. В українському мистецтві другої половини XVII ст. значне місце займає іконопис, що розвивається в ренесансно-ба-роккових формах. Особливою грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької в Чернігові та Преображенської в Сорочинцях церков. Дуже гарний іконостас церкви св. П'ятниці у Львові. Ряд іконостасів виконав живописець Іван Руткович, майстер, чия творча спадщина є однією з вершин давнього українського мистецтва.
Портрет як жанр світського мистецтва мав ту національну особливість, що при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Монументальними були портрети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом, гербами та іншими атрибутами.
Графічне мистецтво розвивали друкарні, що існували при Києво-Печерській лаврі, Троїцько-Ільїнському монастирі в Чернігові та Успенському ставропігійському братстві у Львові. На той час сформувалася художня школа граверів. Основоположником українського граверства вважають Олександра Тарасевича. Майстерність його не поступалася перед мистецтвом кращих західноєвропейських граверів того часу. Друга половина XVIII ст. збагатила українське графічне мистецтво новими творами. Відомими майстрами гравюри були Григорій Левицький (1697—1769) та Аверкій Козачківський. Левицький не тільки мав малярський хист, а й був дуже ерудованою людиною: володів кількома мовами, знав філософію Арістотеля. Він виконав ряд гравюр на міді для київських видань «Апостола» та «Євангелія», а також до книги М. Козачинського «Філософія Арістотелева». Освіченість і майстерність Левицького особливо виявились у гравюрах-па-негіриках на честь культурних і релігійних діячів.