Завдання для самоконтролю

1. Що таке гносеологія як наука?

2. Що виступає предметом науки філософії права?

3. В чому полягає об'єкт дослідження філософії права?

Питання «Регулятивна природа принципів філософи права» необ­хідно розпочати з висвітлення поняття принципу, принципу права взагалі.

Принцип - це 1) першопочаток, те, що лежить в основі певної сукупності факторів, теорії, науки; 2) внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різноманітних сферах діяльності [52, с.519]. Кожен дослідник має власні принципи в науці, які й формують непохитну, безкомпромі­сну теорію. Вибір принципів залежить від усталених світоглядних установок, методологічних засад дослідника, які потребують рівномір­ної, логічної доказовості без заперечень самому собі.

Принципи права — це вихідні, визначаючі ідеї, положення, уста­новки, які складають моральну й організаційну основу виникнення, розвитку та функціонування права. Принципи права є те, на чому гру­нтується формування, динаміка і дія права, що дозволяє визначити природу даного права як демократичного чи, навпаки, тоталітарного. В юридичній науці принципи права діляться на загальні (загальноправо­ві), міжгалузеві і галузеві. Загальноправові принципи діляться на мо­рально-етичні: принцип формальної рівності, й організаційні: закон­ність, поєднання переконання і примусу, стимулювання і обмеження в праві. Як приклад міжгалузевого принципу можна покластися на принципи гласності і змагальності в цивільно-процесуальному і кри­мінально-процесуальному праві, невідворотність юридичної відпові­дальності за скоєння правопорушення, «закон зворотної сили не має». Прикладами галузевих принципів можуть слугувати принцип рівності сторін і свободи договору - в цивільному праві, принцип субординації - в адміністративному праві, принцип презумпції невинуватості - в кри­мінальному праві та інші [6, с. 148-166].

До принципів філософії права деякі автори відносять: предзаданість, калейдоскопічність, парадоксальність, безумовність, самодоста­тність, самоцінність, неуніверсальність, компенсації [24, с.65-79].

Виходячи із цих відомостей необхідно спробувати принципи філософії права, подані на лекції.

Завдання для самоконтролю

1. В чому полягає різниця між принципом і методологічною засадою?
Чому принципи інколи називають методологічними?

2. Що таке принципи права?

3. Які принципи філософії права вам відомі?

Готуючись до четвертого питання «Природно-правовий вимір функцій філософи права», студент повинен знати поняття функції, функції права, а потім висвітлювати зміст функцій філософії права. Необхідно ознайомитися із авторефератом дисертації кандидата юри­дичних наук І.М.Ситара [37].

Функція (лат. - діяльність, виконання) - це існування, мислиме нами в діяльності. В логічному змісті функцією називають відношення залежності двох змінних величин (змінних) чй групи величин, які ха­рактеризуються тим, що зміна однієї величини має наслідком зміну іншої, тобто кожній величині однієї групи завжди певним чином під­порядкована кожна (або декілька) величина іншої групи [51, с.485].

---

Функції права безпосередньо пов'язані з дією права, з практич­ною реалізацією його властивостей офіційно-владного регулятора від­носин між людьми, його роллю і місцем в структурі правової системи суспільства [6, с. 167].

Функції юридичної науки - це основні напрями її впливу на со­ціальні явища, насамперед на здійсненність основоположних прав, на юридичне право й державу, а також на суспільні відносини, на форму­вання і розвиток особи. Серед таких функцій вирізняються: констату­юча, інтерпретаційна, евристична, прогностична, методологічна, практико-прикладна, ідеологічно-виховна [36, с. 211-212].

Функції філософії права - це конкретні службові здатності, які подають в цілому картину її соціального призначення. До таких функ­цій належить: пізнавальна, методологічна, ціннісно-орієнтаційна, ви­ховно-освітня [8, с.341-342]. Деякі автори додають ще й світоглядну, відображаючо-інформаційну [55, с.26-27], онтологічну [16, с.13].

Студентам потрібно подати функції філософії права, взявши до уваги лекційний матеріал. При цьому, треба обґрунтувати, чому функ­ції філософії права мають природно-правовий вимір.

Завдання для самоконтролю

/. Що таке функції права?

2. Назвіть функції природного і позитивного права.

3. Чому функції природного права мають онтологічну імперативність.

Семінарське заняття 3. Природне право як критерій позитивного права.

План

1.Теорія природного права Станіслава Оріховського.

2.Основні теорії природного права ХХ-ХХІ ст. та його вплив на
розвиток вчення про природне право.

3.Синергетична дія природного права.
Підсумок.

Ключ-завдання

Підготовка до семінарського завдання потребує опрацювання, передусім, праці «Природне та надприродне право» [43], «Філософсь­ко-правова спадщина С.Оріховського: феномен професіоналізму пра­воохоронця» [12]. Потрібно глибше вникнути у зміст «природжене» право, синергетика.

Методичні рекомендації

Розкриття змісту питання «Теорія природного права Станіс­лава Оріховського» є принципово важливим для науки взагалі і для української науки зокрема. Саме С. Оріховський (1513-1566), а не Г. Гроцій (1583 - 1645) вперше (біля 70 років раніше) розпочав відро­джувати вчення про природне право в Європі.

С.Оріховський став першим в Європі мислителем, який не прос­то систематизував уявлення про природне право, ідеологічні витоки якого сягають часів античності, але й проектував природно-правову концепцію на методологію державотворення, а також продемонстру­вав її значення для власного життя. У зв'язку з цим існують підстави вважати його філософсько-правові погляди прогресивними в контексті ренесанської європейської філософії права. Право, на думку С.Оріховського, прищеплене першій людині, з того ж часу стало при­родженим. «Природжене» - означає дане природою людині з моменту її народження. З цього часу воно стає невід'ємною частинкою, яку не можливо стерти, знищити, вирвати з людини. Так званий «закон при­роди» (природній закон) записано в органах нашого тіла для того, щоб жити «згідно з природою і її законами». У природі все обумовлене. Мислитель зазначав, що цей закон природи є найвищим. До переліку ключових природних прав С.Оріховський відносить: право на влас­ність; право на мир і злагоду; право на свободу совісті; право керува­тися вказівками власного розуму; право на справедливість і рівність; право на вимогу дотримання договору та покарання у випадку його порушення. Природні права можна порушити, обмежити, створити умови, за яких стане нереальним їх здійснення, проте відчужити від людини чи позбавити її цих прав не можна [12, с.11 ].

---

Далі студентам потрібно опрацювати літературу середньовіччя і Нового часу стосовно теми природного права [43, с.83-107].

Завдання для самоконтролю

/. Що таке право за С. Оріховським?

2. Які види прав виділяє С. Оріховський?

3. В чому полягає зміст поняття «природженого права»?

Розглядаючи «Основні теорії природного права ХХ-ХХІ ст.», необхідно вибрати дефініції природного права, які висвітлені у сучас­ній літературі.

У юридичній енциклопедії зазначено, що природне право - це тео­ретична доктрина, за якою головним джерелом права є сама природа, а не воля законодавця. Людині природне право належить від народження, воно закладене в самій її сутності й однакове для всіх [62, с. 132].

Філософські енциклопедії обґрунтовують природне право більш повніше.

Наприклад: Природне (природжене) право - це сукупність зага­льнообов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпе­чує рівність можливостей існування та розвитку кожної людини в сус­пільстві. У сучасному праві розрізняють природне право людини, при­родне право сім'ї, природне право нації, які мають бути загальними та рівними для всіх суб'єктів. Природне право людини - це певні можли­вості (фізичні, економічні, політичні, культурні, особистісні), які за­безпечують гідне існування людини як фізичної, культурної, політич­ної істоти та її збереження і розвиток як особистості, індивідуальності з власним психо-емоційним сприйняттям світу [52, с. 521-522].

Природне право - це поняття, яке вживається для позначення тих цінностей, принципів і прав, які випливають із природи людини і не зале­жать від конкретних соціальних умов чи державного ладу [53, с 677].

Природне право — підготовлений окремими софістами, Сокра­том, Платоном і кініками, обґрунтований стоїками погляд на право, згідно якому право закладено в природі, тобто в самій сутності люди­ни, оскільки згідно вчення Стої і близьких її напрямів, а згодом також і просвітників XVII і XVIII ст., у всіх людях діє один і той самий світо­вий розум, то природне право для всіх однакове, незалежно від часу і місця та незмінне. З точки зору християнства природне право є наслід­ком Божого закону, закладеного у людську природу актом творіння. Непричетне до церковного тлумачення вчення про природне право розвивалося особливо XVII і XVIII ст.; його головними представника­ми є Боден, Альтузій, Гроцій, Гоббс, Пуффендорф, Томазий, Лейбніц, Христиан Вольф і Кант, хоча по окремих питаннях їх погляди часто значно розходяться. У XIX ст. розуміння права як природного відійш­ло на другий план, зокрема, в результаті суперництва з «історичною школою права», яка визнавала тільки «позитивне право», тобто вста­новлене законами і в законах здійснюване [51, с.156-157].

Сучасні філософи права дають своє визначення природного права, хоча здійснюють це досить невпевнено.

---

Природне право - одна із ведучих парадигм філософсько-правового і юридичного мислення, яка опирається на ідею єдиних но­рмативно-ціннісних принципів, пануючих в Космосі, Природі і суспі­льстві та здатних бути мірилом справедливості законоположень, вста­новлюваних державою [8, с.107].

Слід звернути увагу, що природне право володіє більшою імпера­тивністю, ніж позитивне право, оскільки воно звернене в основному до другої особи у вигляді прохання, що має більшу силу. Позитивне право звернене до третьої особи у невизначеній формі. Вимоги позитивного права існують у вигляді повідомлень і до нікого не звернені, про що свід­чать диспозиції правових норм. Така ситуація виникла тому, що держава поволі відділилася від суспільства. Якщо держава вирішує деонтологічні питання, то суспільство вирішує онтологічні питання. Тому для суспільс­тва необхідні такі правові норми, які б прямо були до нього звернені, що забезпечило б охорону онтологічних функцій природного права

Далі студент повинен висвітлити розуміння природного права як науки і як системи норм у вузькому та широкому розуміннях, що було предметом викладу відповідної лекції.

Завдання для самоконтролю

1. Дати дефініції природного права інших авторів.

2. Висвітлити розуміння природного права як науки і як системи норм у вузькому та широкому розуміннях.

3. Встановити спільні та відмінні ознаки природного і позитивного права.

Важливим питанням семінарського заняття є «Причини вини­кнення юридичного позитивізму та його вплив на розвиток вчен­ня про природне право».

Слід зауважити, що позитивізм («позитивус» - умовний або стверджуючий, протилежний негативному) - філософська течія (засто­сована у Франції) з 30-х років XIX ст., яка формує систему позитивно­го (безперечного, точного, стверджуючого) знання, що опирається ви­ключно на факти і є корисним та зручним для використання, бо його зміст включає тільки безпосередньо дане. Його засновниками були О.Конт, Д.Міль, Г.Спеисер та ін.. Загальні засади позитивізму поляга­ють в тому, що пізнання необхідно звільнити від філософської інтер­претації; догматична і метафізична філософія має бути замінена «еко­номним» оглядом системи знань або вчення про співвідношення між науками; протилежність між «прихильниками духа» і «прихильниками природи» неістотна, тому потрібен третій шлях - «позитивний»; наука з її законами покликана відповісти не на питання «чому?» (отже, її предмет не суть об'єктів), а на питання «як?» (отже, її предмет - від­ношення між об'єктами заради орієнтації суб'єкта) [3, с.195-196].

Вважається, що попередниками Конта були деякі мислителі ми­нулих століть: д'Аламбер, Тюрго, Кондорсе, деякі елементи позитиві­зму висвітлювали Бекон, Декарт, Галілей, Ньютон, Юм, Ренан, Декарт, Лаплас та ін. Прагненням Конта було дотримуватися фактів та уникати метафізики. Це прагнення він прищепив епосі, хоча сам був не послі­довним, реалізував позитивізм частково, оскільки виріс із попередньо­го, метафізичного періоду і зберіг його певні риси. Надаючи своїй філо­софії назву «позитивної», Конт хотів цим самим виразити, що вона займа­ється виключно реальними предметами, залишаючи осторонь уявні, до­сліджує доступні розуму речі, а не таємниці; обмежується предметами, про які можна отримати достовірне знання, оминаючи слизькі теми, що ведуть до вічних суперечок; займається точними питаннями, уникаючи туманних. Він вважає, що людський інтелект і почуття творять фікції: почуття — міфологію, а інтелект - метафізику [47, с. 20-22].

---

Треба пам'ятати, що позитивізм виник у руслі культурно-філософського раціоналізму з його вірою у безмежну силу та винятко­ві можливості розуму. Парадокс в тому, що прихильники цього напря­му, покладаючи великі надії на соціальну силу знання, одночасно рі­шуче відмежовуються від спекулятивного стилю мислення, який скла­вся в умовах нестачі емпіричних знань і натурфілософсько довільного тлумачення явищ. Це був серйозний перегляд специфіки і соціально-культурної ролі філософії. Взірцем пізнавальних дій стає математичне природознавство. Орієнтація на природно-наукові і точні знання про­глядаються у намаганні надати філософському мисленню математич­ної строгості. Прихильники позитивізму не зауважують, що сила філо­софії саме в її наддослідному характері. Філософів цікавить не стільки природне буття речей і процесів, скільки їх соціокультурний зміст. Тому вони і здатні виявити фундаментальні передумови буття і люди­ни у світі. Позитивізм набув популярності передусім серед природно-наукової і технічної інтелігенції [20, с. 439].

Тепер можна приступити до висвітлення причин виникнення позитивізму.

По-перше. Передісторія позитивізму сягає ще давніших часів, оскільки великі переломи думки відбуваються неперервно. Конт зага­лом тільки поганим стилем повторив те, що добрим стилем робили інші. Попередники робили лише начерки того, що він докладно опра­цював. Наприклад, він звернув увагу на спорідненість своє позиції з позицією математика Софі Жермен, яка твердила, що багато помилок випливають із того, що люди дошукуються спочатку «всього», хочуть крізь світ дійти до вічного буття, до нескінченного єства. Математика цього не робить, тому вона є вільною від помилок, і через неї можна здійснити реформу філософії [48, с.21]. Тобто причина у розбіжностях думок філософів щодо буття світу і буття у світі.

По-друге. У житті людини можлива переорієнтація цінностей. Однак для науковців, це зробити трудніше, оскільки можливі запере­чення попередніх результатів, виникає деяка непослідовність, що впливає на авторитет вченого. Тому, ймовірно знаходиться людина, яка звертає увагу на ці непослідовності, узагальнює їх і виносить на зага­льні міркування, не беручи на себе особливої відповідальності. Це зробив Конт у своєму шеститомнику «Дух позитивної філософії», яка спочатку не користувалася популярністю. Пришилося йому скоротити і написати працю більш доступно, враховуючи метафізичні й релігійні аспекти, яка отримала назву «Система позитивної політики» (у 4-х томах).

По-третє. Початок XIX ст. започаткував інтенсивний суспільний розвиток, зокрема у сфері промисловості, техніки. Це потребувало актив­ного інтелектуального розвитку людини. Тому ставка робиться на розум людини, ї практичні, конкретні результати, не вдаючись до абстрактного мислення. Тобто технічна революція не могла не вплинути на філософів, які поволі почали сповідувати позитивізм, віддаючи при цьому перевагу розумові, інтелекту над вірою у природні явища, почуття природної гар­монії. Точні, конкретні питання, доступні розуму речі, факти, чисто фак­тичні дослідження стали особливою ознакою позитивізму.

---

Смотрите также файлы

• Информатика - Лекция.doc

• Рим пр дневное.doc

• Запрещенная история - целиком.doc

• Методичка (Історія України).doc

• Әлеуметтану - 1 бөлік.doc