Внутрішній імператив направляється в основному, на дотри­мання онтологічної (природно-правової) поведінки людини, яку ви­значає її свобідна воля. Через формування у себе внутрішнього приму­су здійснюється повага до позитивного права, яка визначається почут­тям людини до його справедливості, користі, цінності. У випадку не­поваги до права може діяти внутрішній імператив самої моралі. Про зовнішній імператив морального права мова йде тоді, коли підзакон-ними правовими актами утверджуються певні моральні обов'язки гро­мадянина (кодекси професійної діяльності і честі, присяги, моральні декларації і зобов'язання тощо). Хоча мораль як основний регулятор суспільних відносин не потребує державного примусу, проте зовніш­ній імператив моралі у праві відіграє зосереджуючи увагу на мораль­них аспектах поведінки, зовнішню актуалізацію на внутрішні процеси у людині [35, с.7-12].

Доцільно також висвітлити принципи та функції імперативності морального і природного права, імперативізацію основних аспектів життєдіяльності людини, виміри імперативного регулювання профе­сійних дій юриста та ін..

Завдання для самоконтролю

/. Що таке природне право?

2. Що ви розумієте під моральним правом?

3. Дайте визначення імперативності.

Здійснюючи підготовку до третього питання «Співвідношення канонічного і природного права», слід мати на увазі, що канонічне право є одним із важливих зовнішніх виявів природного права.

Канон (грецьк. - палиця, переносно - правило, нормативний зразок) - в широкому розумінні - правило або система правил будь-якого виду людської діяльності [52, с.267], художній - в естетиці (ка­тегорія, яка означає систему внутрішніх творчих правил і норм, які панують у мистецтві, в якомусь історичному періоді чи художньому напрямі і закріпляючих основні культурні закономірності конкретних видів мистецтва [53, с.350}, узагальнення правил, які діють у певній сфері. Канонікою Епікур назавав логіку [51, с.196]

Роль канону у процесі історичного буття мистецтва двояка. Бу­дучи носієм традицій певного художнього мислення двояка. Будучи носієм традицій певного художнього мислення і відповідної художньої практики, канон виражає естетичний ідеал тієї чи іншої епохи, культу­ри, народу, художнього напряму і т.п. В цьому його продуктивна роль в історії культури. Коли ж зі зміною культурно-історичних епох змі­нюється естетичний ідеал і вся система художнього мислення, то ка­нон минулої епохи стає гальмом у розвитку мистецтва, заважає йому адекватно виражати духовно-практичну ситуацію свого часу. У проце­сі культурно-історичного розвитку цей канон долається новим твор­чим досвідом [53, с.351]. А канон у першому випадку чи не найбільше відображає онтологічну позицію певної творчої діяльності людини, оскільки цивілізація ще не набрала великого розвитку.

---

В європейській культурі поняття канон найчастіше вживається у релігійному контексті - як традиційні настанови щодо віровчення, до­гматики, церковної організації, що ведуться від Апостолів Отців Церк­ви або вироблені церковними Соборами. У Християнстві канонами називаються: а) Символи віри; б) вчення Ісуса Христа та Апостолів; в) книги Святого Письма; г) сукупність правил у галузі богослужіння, ієрархічних стосунків; д) церковні піснеспіви. Інколи поняття канону вживається при визначенні філософських шкіл та традицій: означає аксіоматизовану систему основних положень та відповідний корпус літературних джерел [52 с.267 ].

Релігія та право - дві нормативні системи зі спорідненими хара­ктерами, що з різних сторін урегульовують життя суспільства і протя­гом тисячоліть взаємодіють у найрізноманітніших формах. Однією з найрізноманітніших і найвпливовіших релігійних правових систем сучасності є християнське канонічне право (як автономна надкорпора-тивна правова система), що виникло і формувалося на базі християн­ської релігійно-філософської доктрини. Термін «канонічне право» за обсягом охоплює релігійно-общинні правові системи найбільших «традиційних» гілок християнства - православ'я та римо-католицизму.

Це діюча система релігійно-правових приписів, що реально врегульо­вують цілий ряд специфічних суспільних відносин, що не піддаються впорядкуванню в інший спосіб [25, с. 1-4].

Склад канонів не є однаковим у канонічних кодексах католиць­кої і православної церков. У католицизмі джерелами канонічного пра­ва були Постанови Вселенських Соборів, витяги з папських булл, ряд положень Біблії, уривки з творів Отців Церкви, а також деякі норми звичаєвого і римського права. Канонічне право у католицизмі поши­рюється не лише на церковні, а й на частину позацерковних відносин. Норми щодо церкви та її організації прийняті світською владою у кра­їнах католицизму {тобто церковне право), не входили до канонічного права. Поняття «канонічне право» і «церковне право» у католицизмі не збігалися. У православ'ї, котре не мало достатнього впливу на суспі­льне життя, як католицька церква, канонічним правом сукупність ка­нонічних норм, що містяться у рішеннях Вселенських і деяких інших соборів (до IX ст.), а також у висловлюваннях Отців Церкви, освяче­них церковною традицією звичаях та ін. Значна частина канонів, які регламентують церковне життя входить до церковного права. Поняття «канонічне право» ширше за поняття «церковне право»: воно включає такі канони, які виходять за межі церковного життя і навіть церковно­го права, оскільки влаштовувало і діяльність православної церкви ви­значалися, також нормами більш пізнього походження [60, с. 17].

Християнське канонічне право, як більшість релігій православних систем, не можна звести ні до одного рівня правового інституту, ані до рівня галузі права. Для канонічно-правової норми вищого рівня ніяк не обмежена сферою дії національного законодавства. У цьому відношенні подібні норми наділенні значно більшою універсальністю і територіально-часова сфера їхньої дії визначається лише органами церковного управлін­ня відповідного рівня. Джерела канонічного права (ядром якого є церков­не право) врегульовують особливий тип суспільних відносин пов'язаних з: 1) вступом особи до певної релігійної організації, релігійною практикою та припиненням членства; 2) накладенням на порушника канонічно-правових норм певного покарання; 3) визначенням штату корпоративних об'єднань, що виникли в певному релігійному об'єднанні; 4) відносинами між релігійними організаціями рівних рівнів; 5) відносинами між релігій­ними організаціями та державою і організаціями нерелігійного типу. Для них характерні, також відносини пов'язані із задоволенням релігійних потреб та методи нормативного врегулювання. Особливості канонічного права проявляються і в їх класифікації, для якої типовим є виділення спе­цифічних нехарактерних для освітянського права видів правових джерел (Біблія, церковні передання, канонічні звичаї, церковне законодавство, канонічні та судові прецедент, канонічно-правовий договір, звичай, цер­ковне законодавство та ін. [ 25, с. 10-11,14].

---

Далі студент переходить до висвітлення спільних та відмінних рис між канонічним та природним правом.

Завдання для самоконтролю

/. В чому зміст канонічного і церковного права?

2. Що таке природне право?

3. Проаналізуйте співвідношення канонічного і природного права.

Значну увагу при підготовці четвертого питання «Аксіологічні аспекти почуттєвого та інтуїтивного права» необхідно приділити матеріальній психології, внутрішнім характеристикам людини як мік­рокосмосу. Особливо це стосується поняття почуття та інтуїції, які повною мірою забезпечують коеволюційний зв'язок людини.

Слід наголосити, що почуття (як психічний стан людини, реак­ція на світ, людей тощо) є особливими людськими різновидностями емоцій, серед яких настрій, афекти, пристрасті, стреси тощо. Ці дифе­ренційовані стійкі емоції, психологічні феномени та ін. Почуття є ви­щим продуктом розвитку емоцій людини, ведучим у мисленні і вчин­ках людини; вони відрізняються незалежністю від складеної ситуації і стану організму і виражаються у стабільні словесні відносини людини до сутності явищ, інших людей, самого себе [34, с.437]. Почуття лю­дини не є вродженими. Вони формуються у процесі життя.

Більшість емоційних переживань людини передається через по­чуття. Почуття є переважним елементом душевного життя і природ­ним способом пізнання (наприклад, любов). Сильні і швидкодіючі по­чуття називаються «афектами». Слово «почуття» тільки з XVIII ст. стало спеціальним філософським виразом (терміном); до цього про­блема почуття розроблялась у філософії і психології у розділі про при­страсті душі [51, с. 505]. Тому почуття можна назвати рухом, хвилю­ванням душі людини.

Ті почуття, в склад яких входять однакові за знаком емоційні переживання, називають гармонійними, а почуття, які включають в у себе різні емоційні переживання, називають суперечливими чи амбіва­лентними. Почуття діляться на групи у відповідності з предметами, до яких вони відносяться. Наприклад, виділяють естетичні, інтелектуаль­ні, моральні, щасливі почуття [29, с. 321].

Якщо моральні почуття скеровані на розуміння добра і зла, то правові - на правомірність і неправомірність. Спільне у цих двох ви­дах почуттів є почуття справедливості, почуття провини, почуття вста­новлення істини. В цьому основну роль відіграє як свідомість так і підсвідомість людини. Фактично у підсвідомості формуються крупин­ки, елементи почуття які забезпечують безперервну дію. Але свідо­мість не завжди адекватно відображає підсвідомо сформоване почуття. Тут можливі щонайменше чотири випадки: 1) повне відображення по­зитивних почуттів; 2) повне відображення негативних почуттів; 3) де­монстрування позитивних почуттів на негативному ґрунті підсвідомо­сті; 4) демонстрування негативних почуттів на позитивному ґрунті підсві­домості. Перші два випадки характеризують природність почуттів, другі два - їх штучність. Для правомірності, справедливості важливим є зовні­шній вияв почуттів. Підсвідомість почуттів може бути суб'єктивною при­чиною чи ознакою правомірності або неправомірності.

---

Тепер студент може перейти до висвітлення поняття почуттєво­го права, яке можна трактувати по-різному.

Зокрема, російсько-американський соціолог П. Сорокін вважає, що почуттєве право призначено для позначення охороняючої законом систе­ми цінностей, на вершині якої перебувають почуттєві задоволення і земні радощі. Мета норм почуттєвого права суто утилітарна і полягає в тому, щоб охоронити еліту, яка має найбільший доступ до різноманітних життє­вих задоволень, охороняти її власність і добробут, а також підтримувати стабільний правопорядок, що гарантує верхам соціальні переваги. Норми почуттєвого права у більшості випадків - відносні, умовні. Вони не міс­тять у собі нічого вищого, вічного, святого [8, с. 302].

Студентам рекомендується по-іншому підійти до поняття по­чуттєвого права. Йдеться, передусім про регулювання ефективного врегулювання внутрішнього світу людини, тобто, сприйняття природ­ного і позитивного права через почуття. Звичайно, почуттєве право у такому розумінні має суто індивідуальний характер і відображає певну зацікавленість людини. Тобто, природний чи позитивний закони не виконуються повністю, а виконується лише та частина, яка становить особливий інтерес. Інша частина закону залишається поза сферою сві­домості. Тому варто подумати над тим, як внутрішньо зорієнтувати людину на недопущення неправомірних дій у тій сфері права, яка ви­падає з почуття людини. Очевидно, що в цьому має перевагу дух пра­ва, який і визначає цінність почуттєвого права, переваги правового почуття над почуттям законності.

До аксіології інтуїтивного права потрібно підійти з позиції тлу­мачення інтуїції. Інтуїція (від лат. - уважно розглядаю) - це ірраціона­льна здатність безпосереднього пізнання істини без будь-якого зв'язку з чуттєвим і раціональним пізнанням, суспільно-історичною практи­кою. Вона має індивідуальний характер і усвідомлюється лише резуль­тат. Інтуїція визначається певним здогадом, проникливістю, що ґрун­тується на попередньому досвіді [47, с. 362]. Для інтуїції типовими є несподіваність, неймовірність, безпосередня очевидність і неусвідомленість шляху, який до неї веде [15, с. 279]. Тобто, йдеться про пильне зосередження уваги на досягнення істини за допомогою доказів, про суб'єктивне як здатність виходити за межі досвіду шляхом мисленнєвого охоплення («осяяння») або узагальнення в образній формі безпо­середніх зв'язків, закономірностей [14, с.14], про духовне бачення, ніби натхнення, розуміння набуте безпосередньо, а не емпірично чи шляхом інтелектуальної рефлексії, безпосереднє переживання дійсності, відкриття яке розвивається всередині людини [51, с.182]. Інтуїція розкриває безпо­середній контакт свідомості з буттям. Зокрема 3. Фрейд трактував інтуї­цію як підсвідомий інстинкт, в якому знаходиться першоджерело творчо­сті. Творча інтуїція, як особливий підсвідомий інстинкт і як елемент твор­чої діяльності, залежить від накопичених життєвих вражень, обсягу твор­чо опрацьованого матеріалу, здобутків культури [52, с. 248].

---

Поняття інтуїції тісно пов'язане з поняттям інсайт. Термін «ін­сайт» у психології мислення вперше був використаний В. Келером (представником гештальтпсихології) для характеристики мислення вищих людиноподібних мавп - шимпанзе [28, с. 207]. Можна ствер­джувати, що у тварин на високому рівні розвинутий інсайт і переваж­но, вони діють безпомилково. Тому, ми часто характеризуємо окремих тварин розумними (умовно, особливо це стосується диких тварин).

Студент повинен окремо зупинитися на філософській течії - ін­туїтивізм, яка виникла на початку XX ст.. і представниками якої є А. Бергсон, М. Лосський та ін..

Індивідуалізм є своєрідною реакцією на узаконення принципів розсудкового мислення і науковості та стверджується як різновид ірра­ціоналізму [19, с. 600]. Тобто, на початку активного розвитку науки за­пропоновано основну увагу звернути на біологічне життя людини, що означає - протиставлення інтелекту та інтуїції. Але більшого успіху мож­на досягнути у поєднанні інтелектуального пізнання з інтуїтивним.

А. Бергсон тлумачить інтуїцію як особливий вид феномену не стільки як пізнавальну здатність, скільки як певну онтологічну харак­теристику людського буття та життя взагалі. Інтелект та інтуїція - це два різних способи розвитку життя, один з яких зорієнтований на задо­волення практичних потреб (інтелект), інший - на безпосереднє злиття з життєвим процесом, уможливлення феноменології [52, с. 247-248].

У філософії Бергсона світ - це неперервний творчий процес еволюції нових форм і станів. Траєкторія еволюції не політ м'яча, а вибух фанати, частинки якої і частинки частинок якої продовжують постійно зриватися. Енергія зриву і є творчий порив життя. Людина прилаштовується до матеріального світу за допомогою інтелекту, який діє через штучні органи. Вона ділить світ на окремі елементи, а з них будує своє штучне сприйняття дійсності. Інтуїція - це розум, який на­магається стати безкорисливим інстинктом. Це проникнення всереди­ну «життя» і його всеможливих змінюючи об'єктів. Це бачення духу з боку самого духу [1, с. 23]. Інтуїція дається людині трудно, для її дося­гнення необхідно важке, мучене зусилля, яке змінює саму перспективу філософського пізнання реальності. Набути здатності до інтуїції - зна­чить змінити сам спосіб життя, навчитися жити в діяльності, подавати в справжньому аутентичному вигляді світ і самих себе [20, с.420].

Студент повинен навести приклади, де з недовірою ставляться до інтуїції. Серед таких О. Івін називає: без інтуїції (навіть інтелектуа­льної) можна обійтися; інтуїція не може замінити розум навіть в тих галузях, де її роль особливо істотна; інтуїція ніколи не остаточною і її результат обов'язково підлягає критичному аналізові; інтуїтивне для одних може не бути очевидним для інших [15, с. 285-286].

Далі студент приступає до розгляду поняття інтуїтивного права. Для цього необхідно висвітлити розуміння закритого і відкритого сус­пільства. Закриті суспільства (які наближені до тоталітарних) позитив­не право наділяє певною стабільністю, тому інтуїція скеровується до сприйняття авторитаризму, страху. Право, яке керує особистістю, має одне спрямування - безумовне підкорення соціальним вимогам. Інше інтуїтивне право у відкритих суспільствах, де панує демократія скеро­ване на творчий розвиток, порив, динамізм., Прогрес полягає в тому, що інтуїція скерована на пізнання природного права і динамічного застосування його у відкритому суспільстві. Тут диктаторський розум не має великої сили. Велике значення для такого інтуїтивного права має канонічне право, а також, природно-правова інформація, яка пере­буває у підсвідомості людини.

---

Смотрите также файлы

• Информатика - Лекция.doc

• Рим пр дневное.doc

• Запрещенная история - целиком.doc

• Методичка (Історія України).doc

• Әлеуметтану - 1 бөлік.doc