ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 2474
Скачиваний: 5
процесу
стає веберівська концепція
раціоналізації, яка
в сучасних умовах може бути адаптована
лише критично.
Визнаючи
необхідність системно-функціонального
аналізу соціальних явищ і процесів,
ІО. Хабермас простежує підвищення
продуктивності капіталістичної
соціальної системи за рахунок специфіки
сукуино-суспільних функцій, тобто за
рахунок більш високого рівня диференціації
всієї системи, а також за рахунок
зростаючої її схильності до криз.
Модифікацію сусгіітьства, стверджує
він, неможливо розуміти лише зточки
зору зміну класовшструктурі,якце
робивК.Маркс. В сучасному суспільстві
соціальні протиріччя втрачають здатність
структурувати життєвий світ соціальїшх
груп.
Життєві
світи з повсякденною колгунікативною
практикою перебувають у стані постійного
обміну з економікою і державним апаратом
через виконання членами суспільства
різноманітних соціальїшх функцій,
соціальних ролей. Життєвим світам
необхідно протистояти постійному тиску
управлінсько-адміністративного апарату,
економічному й адміністгхттивному
втручанню. Так, справа може дійти до
радикальних соціальних вибухів. Щоб
цього не сталося, за Хабермасом, треба
використати всі можливі ресурси
суспільної іптеїращї, втому числі
гроші, владу, взаємоіюрозуміння і
солідарність. Останні не повинні
превалювати. Кордони життєвого світу
повинна захищати політична
комунікація, зрілість
якої залежить від культурного
капіталу суспільства, нагромадженого
суспільством у процесі комунікативної
раціоналізації життєвого світу.
У
процесі нагромадження культурного
потенціалу
суспільства,
що пов'язано з його модернізацією,
у
людей зростає й усвідомлеїшя, що самі
члени суспільства повинні вирішу вати,
за якими нормами вони мають діяти і
взаємодіяти.
З
формуванням моральної свідомості, яка
у прааляється колективно вироблеішми
звичками, змінюється зразок
соціалізації. Серед
складних ролевих очікувань сучасного
життя, які динамічно змінюються, стає
складніше керуватися готовими
розпорядженнями
у своїй поведінці. Тому ми вимушені
розвивати здатність будувати індивідуальні
життєві проекти. Головне в людській
дії - визначення людиною свого ставлення
до об'єктивного світу і відмінностей
між самою дією і світом. Аналізуючи
ставлення діючої людини до світу,
Хабермас виділяє передусім стратегічний
аспект дії (діюча людина - об'єктивний
світ). У теорії комунікативної дії
суб'єктивний і об'єктивний світи чітко
розрізняються. Тому у визначенні дії
мається на увазі стратегічний
норморегулюючий і драматургічний
аспекти, які взаємодоповнюють один
одного.
В
умовах реального існування багатьох
діючих осіб, відзначає Хабермас, виникає
проблема сумісного переслідування
колективних цілей. З огляду на це
по-іншому треба ставити питання про
регулювання сумісного життя.
♦ У
прагматичному
дискурсі (обговоренні)
при розв'язанні тактичних проблем
в
життєдіяльності людей приводяться у
відповідність власні інтереси з
інтересами
інших
людей.
Ш
В
етичному
дискурсі визначасться
місце для багатоманітності індиві/гуальних
життєвих проектів у процесі ототожнення
себе з тим або іншим колективом.
^
У морально-практичних
дискурсах перевіряється
значимість і доцільність нормативних
заповідей і їх відповідність настроям
людей.
Ю.
Хабермас цілком слушно стверджує, що
лише інструментальне розуміння практики
(як реалізації якоїсь теорії) має
руйнівні наслідки дтя суспільства.
Тому підтвердження - вся 70-річна практика
ленінізму. Відкриті структури комунікації
перешкоджають перетворенню авангардних
партій у політично пануючі. В межах
правової
держави офіційно
визнається державним апаратом необхідні
для розумного формування громадської
думки і волі комунікативні
форми, які
дозволяють найбільш повно виразити і
реалізувати свої інтереси практично
всім соціальним групам і верствам
населення, тобто здійснити власне
народовладдя, в напрямку до якого і
йдуть сьогоднішні розвинуті країни,
зауважує Ю. Хабермас.
Проблему
співвідношення (протистояння) суспільства
(як універсальної соціальної системи)
і людини (як цілісної особистості)
осмислює Ніклас
Луман
(нар.
1927 р.) "Теорія
суспільства чи соціальна технологія?",
яка
написана разом з Ю. Хабермасом і
опублікована в 1971 р., і "Соціальна
система" (1984
р.). Дослідник займається розв'язанням
питання про самоопис сучасного
суспільства, вдосконалюючи розроблену
ним в 70-х рр. системну
теорію. У
цій теорії він радикалізує функціоналізм
Т. Парсонса, враховуючи досягнення
соціологів-феноменологів. На відміну
від Т. Парсонса, Луман розглядає соціальні
системи як більш динамічні утворення,
які витікають у процесі вироблення
певної згоди між учасниками взаємодії
з приводу їх дій і переживань. Тому
соціальну дію в тій або іншій соціальній
системі Луман розілядає як подію для
цієї системи, бо від кожної дії, яку
діюча особа співвідносить з іншими
діями в даній системі, залежить існування
і розвиток такої системи.
Суспільство
як соціальна система, за Луманом, на
основі комунікації виділяється із
оточуючого його світу і є операціонально
замкненою соціальною системою. Воно
виступає як єдине утворення завдяки
своїй відмінності від навколишнього
світу, еволюціонує в процесі повного
виділення навколишнього середовища і
стає більш диференційованим і складним.
За типом диференціації Луман розрізняє:
сегментарне
суспільство народів з архаїчним укладам
життя;
стратифіковане
суспільство з високою загальною і
передусім матеріальною культурою.
На
відміну від Т. Парсонса, Луман не пов'язує
диференціацію суспільства
безпосередньо
з розв'язанням питання про адаптацію
його до навколишнього
середовища,
що постійно змінюється, з виконанням
соціальною системою
суспільства
певних функціональних вимог Вищим
ступенем еволюції суспільства
нині
є функціонально
диференційоване суспільство, в
якому чітко з'ясована
відмінність
функціональних систем господарства і
політики, релігії і мистецтва,
виховання.
^ Увага!
^^^^"^ Характерною
рисою соціології 80-х рр. було те, що
^"^""««^^
^^"^
неофункціоналізм став єдиним
теоретичним напрямом в соціології,
який запропонував нові, свіжі ідеї і
зробив глибокі зрушення в основах
соціологічних
дисциплін. ^^^"^"^
Описуючи
соціальні системи, неофункціоналісти
подають їх не як багатоманітні варіанти
конкретних взаємодій цілісних
особистостей, а як граничні можливості
таких взаємодій. З піднесенням
центрального ядра функціоналізму до
рівня загальної теорії швидко розвиваються
і емпірично орієнтовані дослідження,
розширюється галузь реконструкції
функ-ціоналістської метатеорії, ревізія
її ортодоксальних форм, успішно
розв'язується питання подолання розриву
між макро- і мікросоціологією, формується
нова соціологічна парадигма. Нині можна
говорити про конвергешцю неофу
нкціоналізму і загального руху в галузі
соціологічного теоретизування.
Неофункціоналізм виявився найбільш
потужним напрямом соціології XX ст, в
площині якого запропоновано чимало
нових концепцій й який водночас
віддзеркалює найсуттєвіші зрушення у
сучасній соціології.
Структуралізм
іпостструктуралізм. В
цілому, не вказуючи на існування окремої
школи, термін структуралізм
часто
використовують для позначення
специфічного стилю соціологічної
роботи. В найзагальнішому розумінні
він означає ті
соціологічні
концепції, в основі яких лежить поняття
соціальної
структури і
ідея того, що суспільство є первинним
щодо індивідів. Однак у більш вузькому
значенні структуралістами називають
тих теоретиків, які вважають, що існує
ряд соціальних структур, які не
спостерігаються і на яких грунтуються
спостережувані соціальні феномени.
Спеціалісти визначають структуралізм
як пошук
універсальних і незмінних законів
людського життя на всіх його рівнях, а
корені його засад вбачають у структурній
лінгвістиці, граматичній системі мови,
законах її використання.
Представники
сучасного структуралізму (К.
Леві-Строс, Ж. Лакан, Р.Барт, М. Фут, Ж.
Дерріда, Ч. Пірс та
ін.) вивчають етнографічні, психологічні,
історико-культурні, естетичні утворення
як сукупності взаємопов'язаних і
взаємодіючих елементів, суть яких
визначається не їх власним змістом або
зовнішніми зв'язками, але їх місцем в
соціальній системі. В соціальних
системах структуралізм прагне віднайти
щось об'єктивне, незалежне від суб'єктившіх
впливів і змін. Об'єктивність У соціумі,
вважають структуралісти, представлена
мовою, в якій структури (людський розум,
суспільство тощо) існують і функціонують
споконвічно і формуються незалежно
від волі і бажання людей.
Ідеї
структуралістів про значущість
об'єктивно існуючих структур, а не
суб'єктивних реакцій на них людей, їх
критичне ставлення до суб'єктивізацїї
і психологізації соціології знайшли
підтримку серед багатьох теоретиків.
У 70-х роках
XX ст. структуралізм, підсилений новими
ідеями Барта,
Дерріда, Фуко,
отримує
назву постструктуралізму
(або
неостру ктуралізму), який, так само як
і структуралізм, розілядавмову як
єданопридатний фундамент для пізнання,
а також для дій та існу вання.
Основними
положеннями постструкгуралізигу є:
теоретичне
знання - це дискурсивна (/юрма, що
породжує тексти;
емпірична
реальність, яку .має витлумачувати
теоретичне знання, теж є сукупністю
текстових утворень (опитування,
відеозаписи, статистичні дані тощо);
зміст
емпіричних текстів залежить від того,
з позицій яких теоретичнихтекстів
вони будуть прочитані;
'вивчення
емпірачнихтекстів ведедорозуміння
того, що відбуваєтьсяу світі, бічьше,
ніж будь-які емпіричні дослідження;
світ
є таким, яким він є, не через якийсь
єднаючий фактор, а завдячуючи
відмінностям, що лежать у його підгрунті;
завдання
соціології полягає не в пошуку єдиних
принципів та законів існування цього
світу, а у вивченні його відмінностей;
соціологи
мають зосередитися на аналізі об
'єктивноїструктури суспільства, а не
на (ролі) окремих діючих осіб, які
конструюють суспільство;
головним
для дослідника повинен бути текст, а
у тексті - його внутрішня структура.
Авторство тексту особливого значення
немає: важливим є не наміри, бажання
того, хто створює текстову реальність,
алише "внутрішня гра значимих
скчадових" (Е. Гідденс).
Найбільш
яскраво постструктуралістський підхід
до соціальної сфери харзктеризують
праці (ррашгузького соціолога М.
Фуко (1926
- 1984 рр.) "Божевілля
і цивілізація",'Виникнення клініки","
Археологія знань і дискурс про
мову","Дисгиптіна та покарання",
"Історія сексуальності" та
ін. В них, зокрема, викладені такі
концептушшні підходи, ідеї та висновки:
А
важливим джерачом ачадн є контроль
надлюдською сексуальністю, що набуває
за сучасних умов дедалі більшого
розмаху. Визволитися з -під тиску влади
можна лише вивільнившись від верховенства
сексу;
А
важливо не те, про що людина могла
подумати і не те, наскільки висловлене
нею відображає її справжню думку', а
те, що зумоачює систематизсщію вимовленого
у висхідній точці (тобто незачежні від
свідамості особи чинники, які визначають
її мовну діячьпість);
• недоліки
всіх наукпро людинуйдуть від розділення
"розумного"! "божевільного",
здорового і хворого, від підпорядкування
моральним постулатам. Здійснення
морального контролю над людиною — ось
основне призначення наук, що займаються
людиною;
■а
існує
зв 'язокміж знанням та сизою впади,
людина керує собою й собі подібними за
допомогою виробництва та нагромадження
знань;
• історія
- це процес переходу від однієї системи
владарювання і примусу до іншої;
•а
дискурсивно
сформовані судження, як і той шлях, що
вони долають для того, щоб перетворитися
у знання або наукову дисципліну,
зумовлюються не зовнішньою реальністю,
а, насамперед, глибинними правилами
мовної діяльності та її практикою.
Представники
різних гілок структуралізму і
неоструктуралізму обстоюють: ц>
важливість
спеціальних версій лінгвістики для
соціальної теорії; ч>
відносність
природи цілосностей залежно від
характеру їх означення; *=> першозначущість
тих, хто визнає (зі&іі/іегз), над тим,
що визначається; <=> децентралізацію
(усунення з центру уваги аналізу) суб
'єкта текстуальних матеріалів;
я>
тимчасовий
характер того, що конструює природу об
'єктів і подій.
Соціологічні
концепції технокрапшзну В
сучасній соціології все більшого
значення надається дослідженням проблем
технократизму,
теоретико-методологічному
з'ясуванню питань, пов'язаних із
розмаїттям форм вияву технократичної
свідомості, її типів і носіїв. Зазвичай
технократизм
у соціології розглядають як концепцію,
що наголошує на необхідності передачі
державної влади в руки технічних
спеціалістів (інженерів, техніків,
організаторів виробництва, а також
учених), які тільки й здатні приймати
політичні рішення на справжній науковій
основі і в інтересах всього суспільства.
Як
самостійна соціологічна концепція
технократизм виник ще на початку XX ст,
був тісно пов'язаїшй з феноменом
техногенної
цивілізації \ віддзеркалював
реалії розвитку суспільства в умовах
науково-технічної революції.
Теоретично-методологічною
основою соціологічних концепцій, які
об'єднуються під загальним терміном
"технократизм", є "технологічний
детермінізм". Сутність
цього фундаментального принципу полягає
в абсолютизації ролі науково-технічного
чинника в історії, в перетворенні його
в основу соціального прогресу (зміни
в технології є першоосновою змін
соціальних інститутів і соціальних
дій). У найбільш закінченому вигляді
сутність технодетерміністського
трактування розвитку цивілізації
висловив американський учений Л.
Байт. Суспільство
він розглядає як "сукупність"
трьох горизонтальних страт: технологічної,
яка
є підґрунтям, філософської,
яка
знаходиться зверху, і соціологічної
яка
знаходиться між ними. Технологічна
система є основною і первинною. Соціальні
системи являють собою функції технології,
а філософські - віддзеркалюють
технологічні сили і соціальні системи.
За
методологією технократизму науково-технічні
знання нібито стають
творцями світу,
технічна раціоналізація породжує
соціально-економічну,
політичну,
моральну тощо раціоналізацію. Відповідно
до технодетерміністських
принципів
виділяються в технократичних позиціях
і типи суспільного устрою,
типи
цивілізації. Наприклад, американський
соціолог Д.
Белл (нар.
1919 р.)
ділить
історію на три фази, що послідовно
змінюють одна одну: