Файл: 04.Конспекти+.docx

Своєрідним продовженням весільної обрядності є обрядність поховальна. Поховальна обрядність в основному розділяється на три етапи: підготовка небіжчика до поховання; поховання; поминки.

Ці обряди відбивали погляди селян на загробне життя, в яких язичницькі уявлення не були повністю витиснені християнством, а злилися з ним. Селяни вважали, що «на тому світі» людина буде вести той же образ життя, що і на цьому. Вважалось, що померлі, (діди) мали велику владу над живими нащадками, могли бути доброю або злою силою для сім'ї. Поховальні звичаї були направлені на те, щоби задобрити мерців, а разом з тим огородити себе від дії смертоносної сили.

Однією з особливостей був звичай ховати у одязі, в якому людина вінчалася. Поховальний одяг могли шити й заново. Разом з тим могли ховати й у тій сорочці, в якій людина померла. Іноді сорочку готували ще за життя, але обов'язково лишали її недокінченою, а завершували вже після смерті. Шили все з полотна, а особливий спосіб крою вимагав не користуватись ножицями, а розривати тканину руками. Шили голкою вперед, а не назад, вузликів не робили, інакше небіжчик повернеться за ким-небудь з сім'ї. На Україні сорочку для померлої молодої жінки вишивали архаїчним способом по верху тканини, а пряжу робили веретеном, а не самопрялкою.

Небіжчиків одягали не так, як на живих, міняючи праву та ліву сторони. Сам одяг для померлих зберігав старовинний покрій, що давно вже вийшов з ужитку. На сорочках замість застібок використовували зав'язки, як це робилося і при вінчанні.

Якщо один з подружжя хотів взяти новий шлюб, то воріт сорочки небіжчика потрібно було лишити розстібнутим. Для цього ж померлого пов'язували червоним поясом та тричі перебігали дорогу. Взагалі пояс був важливою складовою частиною одягу: навіть дітей ховали обов'язково у підперезаній сорочці.

На голову жінкам пов'язували хустку або намітку, чоловікам одягали шапку (якщо проти цього заперечував священик, то ховали шапку під подушку). Ніколи не ховали босоніж. При цьому намагалися використовувати види взуття, що не мали гвіздків, ось чому у деяких районах України був звичай ховати у шкіряних постолах, а не у більш звичних чоботах. Запобігання використання залізних предметів у поховальному обряді - явище дуже старовинне. Цей звичай перегукується із весільними звичаями не надягати металевих прикрас та запонок на вінчання. Але на південному заході України в одяг небіжчика навмисно втикали голки, щоб захистити від інших небіжчиків. Шийний мідний хрест часто замінювали на дерев'яний або восковий. Виключенням для всіх металевих предметів (як і на вінчанні) були гроші - мідні, срібні, які клали у домовину та кидали до могили, щоби, як казали, купити місце покійному на тім світі, або заплатити за перевіз через вогняну ріку. З прикрас жінкам могли одягати пацерки темного кольору, але не червоне намисто. Обручку, у якій людина вінчалася, одягали на середній палець руки, якщо її не було, то купували.

Своєрідністю відрізнялися поховальний одяг та атрибути молодих, особливо нежонатих та незамужніх людей. Існувало уявлення про те, що молодий хлопець або дівчина обов'язково повинні мати на «тому світі» чоловіка або жінку і що без них їм там не буде місця. Ось чому тому похорон походив на весілля.

Хустинка асоціювалася з горем та сльозами. Її пов'язували учасникам поховального почту, давали у руки небіжчику, щоб той міг витирати сльози, коли піде по своїм митарствам. Хустинку кидали до могили, щоби розлучитись з горем.

Близькі небіжчика на знак жалоби намагалися не користуватися прикрасами, одягатись у біле і пов'язувати голову білою хусткою. Так ходили на протязі року, пізніше - шість тижнів. В основний білий колір вкраплювались інші, темні, кольори. Немало згадок про синій та чорний кольори у жалобному одязі. На знак жалоби дівчата не носили червоних стрічок та поясів; дівчина-сирота носила вінок з блакитних та зелених стрічок. Звернення до українського народного фольклору дозволяє вважати, що у минулому червоний колір мав більше значення у поховальному ритуалі, перш за все у козацькому. На початку 20 століття із міста чорний колір як знак жалоби став розповсюджуватись на село.

Після похорон поминали небіжчика. У деяких місцевостях України, особливо у бойків та гуцулів ще на початку 20 століття зберігалися дуже стародавні поховальні ігри у вигляді громадського зібрання, яке супроводжувалось оргіастичним пиром. Цей комплекс обрядів був направлений на протидію смертоносній силі і разом з тим на допомогу живим і мертвим. Родильні обряди та звичаї можна розділити на кілька послідовних типів: родини, хрестини, після хрестильні та очисні.

Широко розповсюдженим звичаєм було приховування моменту пологів: вважалося, що чим менше людей будуть знати про них, тим легше вони пройдуть. Звичаї під час родів були направлені на їх благополучне завершення. Широко було розповсюджене розв'язування вузлів та розплітання волосся. По завершенні пологів жінка мала ховати волосся під головний убір. Якщо дитина народилася у незаміжньої дівчини, то вона мала пов'язувати хустку на особливий манер і її називали «покриткою».

Після закінчення пологів відбувалися відвідини породіллі. Усі гості обов'язково приносили що-небудь «на зубок». На хрестини запрошували все село, але приходили, звичайно, не всі односельці. Запрошення всіх односельців мало своїм змістом передачу матері та дитини під охорону громади.

Особливі звичаї та вірування були пов'язані з волоссям. В українців відразу ж після народження дитини повитуха відрізала з неї три пучки волосся, «щоб у майбутньому не було лисини». До року зазвичай не стригли волосся, «бо можна відрізати язика», тобто дитина довго не буде говорити.

Справжнім святом були «обстрижчини» - день, коли перший раз підстригали малюка.

Переважна більшість народних свят носила календарно-магічний характер. При цьому календарні звичаї та обряди, що сягають своїм корінням сивої давнини, формально узгоджувались з річним літургічним циклом православної церкви, головними віхами якого були дванадесяті свята і пости.

В аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Кожен з них плавно переходив у наступний, повторюючи нескінченний ряд коловороту природи, чергування періодів праці і відпочинку. Найсприятливішим для селянського відпочинку вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різноманітними звичаями та обрядами.

Святом, коли «вводиться літо на зиму» вважали Введення (21 листопада). Характерним звичаєм Введення був прихід першого відвідувача - полазника. Молодіжний характер мали свята Катерини (24 листопада) та Андрія (26 листопада), що слугували немовби репетицією до наступних різдвяно-новорічних святок.

Серед низки зимових свят українців особливо виділявся період Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення). Ці свята поєднувались забезпеченням виконання дуже важливих для людини функцій: захист від впливу шкідливих сил, особливо небезпечних на зламі старого і нового років (апотропеїчна магія), забезпечення добробуту та щастя у наступному році (карпогонічна магія), передбачення майбутнього (мантичні обряди) тощо.

Святкова трапеза напередодні Різдва (Святвечір, багата кутя, віля) у колі сім'ї проходила урочисто і мала розвинутий ритуал. За народними уявленнями усі предмети та страви, що стосувалися обрядового столу, набували чудодійної сили. Широко побутувала традиція обмінюватись у Святвечір ритуальними стравами між родичами.

Напередодні або в перший вечір Різдва починали колядувати. Зміст колядування, як і новорічного щедрування, полягав у тому, що групи чоловіків, парубків, а пізніше дівчат і дітей, обходили всі оселі, виконували обрядові пісні і дії, направлені на забезпечення добробуту господарів та господарства, за що одержували певну винагороду. В колядках та щедрівках, як у ніяких інших піснях, збереглося багато давньослов'янських уявлень про будову всесвіту, боротьбу сил світла і темряви.

Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. Напередодні Нового року, як і на коляди, побутували урочисті обходи із щедрівками - календарними величальними піснями. Часто щедрування набирало театралізованого характеру, включаючи маскування і рядження.

Виразний аграрно-магічний характер носив новорічний обряд засівання чи посипання, відомий у всіх східних слов'ян.

Різдвяно-новорічний період селянського календаря завершався святом Богоявлення (Водосвяття, Водохрещі, Ордан, Йордан, Ардан) 6 січня. Вечір напередодні називався другим Святвечором, або голодною кутею. В це свято священик занурював хреста у воду і святив її, відбувалися багатолюдні хресні ходи до річок та водоймищ. На східній Україні влаштовували катання на святково прикрашених конях та кулачні бої.

У Великий піст, коли починав сходити сніг і зима повертала на весну, дівчата починали її закликати, співати веснянки.

Серед весняних свят найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся великоденний цикл (Паска), що у народній практиці зберіг багато рис язичницької весняної ритуалістики. У Вербну неділю приносили з церкви освячену вербу і шмагали нею всіх членів родини та худобу з метою передати магічну силу рослини, очистити від хвороб та зимової кволості. Від Вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску і солодку бабу. Увечері на Страсний четвер кожна господиня намагалася принести додому запалену свічку. У ніч з суботи на неділю на пагорбах розкладали великодні вогні. На подвір'ї коло церкви відбувалося масове народне гуляння (гаївки).

Дуже багатий репертуар традиційних народних великодніх ігор, що поділялися на дитячі, парубочі, дівочі, змішані й загальні. Померлих родичів провідували у першу неділю після Великодня.

Завершення весняного та початок літнього циклу в Україні пов’язувалось з Зеленими святами (Трійця). Подвір'я та хату прикрашали зеленим гіллям, запашними травами, провідували померлих. У деяких районах Зелені свята пов'язувалися із старовинними русаліями, що краще збереглися в білорусів та росіян.

Давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала, або Івана Купала, відзначали 24 червня в період підготовки до збору врожаю. Воно поєднувало у собі елементи солярного культу, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів. З культом Сонця пов'язані купальські вогні, які парубки розкладали у ніч перед святом на пагорбах біля води. Дівчата прикрашали ритуальне деревце, найчастіше гілку верби-громовиці. Широко були розповсюджені дівочі ворожіння на вінках. Багато купальських повір'їв пов'язані з легендами про цвітіння папороті.

Жнива закінчувались святом обжинок, та установленням на полі спасової бороди з останніх колосків. З останнього колосся робили вінок, що зберігався до весняної сівби. Обжинками замикався річний цикл селянських аграрно-календарних свят.

***