Файл: 04.Конспекти+.docx

Відомості про суто східнослов'янські племена містяться на перших сторінках «Повісті времяних літ», складеної Нестором-літописцем у 12 ст.: «...Ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інщі — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од цієї річки вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменю, прозвалися своїм іменем — словенами: і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов'янські племена».

Далі автор літопису згадує також кривичів з містом Смоленськом у верхів'ях Волги, Двіни і Дніпра, бужан (волинян, дулібів) на Бузі, радимичів на Сожі, в’ятичі в на Оці, хорватів, уличів і тиверців по Дністру.

Традиційно, з літописними племенами пов'язують культури східних слов'ян останньої чверті І тис. н. е., що сформувалися на основі слов'янських старожитностей попереднього часу (5—7 ст.). Ці племена або племінні князівства можна вважати етнополітичними і територіальними утвореннями.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Наведемо основні точки зору щодо походження та часу становлення українського етносу:

• теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

• теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

• теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. 20 ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

• теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в 15-17 століттях. У цьому, ймовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі 16 -17 ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: 6-11 ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у 17-18 ст. - Малоросія; 19 - початок 20 ст. - Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у 17 столітті, але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку 20 століття етнонім «Україна» став домінуючим.

***

2. Матеріальна культура східних словян та Київської Русі (господарство, військова справа, поселення, побут).

Господарство. Землеробство у Східній Європі було орним з середини 2 тис. до н.е. У ранньому середньовіччі воно представлене кількома системами: перелоговою (чистий переліг, вируб, двопілля), трипільною з рубежу 1–2 тис. н.е. Використовували рала двох типів – кривогрядильне для лісостепових чорноземів та прямогрядильне (соху) для лісових та гірських ґрунтів. На зламі 1–2 тис. у Середньому Придніпров‘ї з‘являється плуг, перша згадка про нього міститься у Повісті врем’яних літ¹¹у статті під 981 р. Біля середини 1 тис. вирощували переважно пшеницю-двозернянку, жито, просо, ячмінь, а з 8– 10 ст. все більше голозерних пшениць, придатних для розмелювання на борошно. Відомі бобові, городні, садові культури.

Скотарство було приселищним з переважанням великої рогатої худоби та свиней. Конярство набуває розвитку з 11 ст. переважно для військових потреб, хоча на Русі почали використовувати коней у якості тяглової сили на транспорті та у сільському господарстві майже на 100 років раніше, ніж у Західній Європі.

Поміж ремесел провідна роль належала чорній металургії та ковальській справі (150 найменувань виробів із заліза та сталі). Відомі ливарники та ювеліри, гончарі (гончарне коло з‘явилось спочатку у 5 ст., потім вже у 9 ст.). У деревообробці налічуються більше 20 спеціальностей, а у Києві існував район Кожум‘яки.

Торгівля була переважно зовнішньою (Арабський Схід, Хазарія, Болгарія, Візантія), тоді як замінником внутрішнього обміну виступав натуральний оброк князеві та боярам. Становлення монетного обігу припадає на 8 - 9 ст. на основі срібного арабського диргема. На рубежі 10–11 ст. робляться спроби чеканки власної монети Володимиром та Святополком. З 12 ст. для значних торговельних розрахунків використовують срібні злитки «гривні» двох вагових стандартів – київського та новгородського. Від 12 до початку 14 ст. тривав т.зв. «безмонетний період», коли функцію товаро-грошей виконували скляні браслети, шиферні прясла, в‘язанки шкурок білок, куниць, соболів. Головні торгові шляхи йшли водорозділами, Дніпром та Волгою, Чорним морем.

Військова справа. Зброя була ближнього і дальнього бою, рубаюча, колюча, ударної дії, захисна. Мечі (175 знахідок) спочатку германські, потім романські, хоча є і київського виробництва - клинок 11 ст. з Полтавщини з клеймом майстра Людоти. Шаблі (150 знахідок) відомі на Русі з 10 ст. (Чорна Могила) завдяки поширенню кінноти у якості головного роду війська. Списи були головною зброєю вершника і піхотинця. З 12 ст. широко використовували кавалерійський «списовий таран». Сокири являли собою найдемократичніший вид зброї, звичний усім верствам населення. Булави та кистені були запозичені у кочівників. Лук та стріли були різноманітними, у тому числі дуже міцними, інколи кращими за ті, що мали кочовики. Захисний обладунок складався з металевого шолома сферо-конічної форми, запозиченого європейцями від арабів, кольчуги або пластинчастого панцира, щита. Спорядження вершника і коня формувалось під впливом Степу. Фортифікація представлена городищами з дерево-земляними укріпленнями, захисними лініями по Сулі та Росі, монументальними укріпленнями Верхнього Міста у Києві, на будівництво яких пішло 630 тис. м³ ґрунту та 50 тис. м³ дубового лісу, із Золотими воротами. Чисельність та організація війська не були незмінними. Максимальна чисельність об‘єднаних сил кількох князівств могла сягати 50- 60 тис. «воїв» і «дружини», яка поділялась на старшу і молодшу, допоміжних частин варягів, кочовників-конфедератів). У 12 ст. великі князівства могли виставити 8 – 10 тис. професійних воїнів. Тисячі на чолі з тисяцькими зводили у полки, якими керували воєводи (від 3 до 5). На полі бою полки утворювали центр - «чоло» і крила, інколи один полк відправляли у засідку.

Поселення, побут. Поселення в археологічному відношенні представлені селищами та городищами. Серед останніх є залишки стародавніх міст, яких на Русі 9–10 ст. було відомо 25, 11 ст. більше 90, 12 ст. – 224, а на середину 13 ст. біля 300. Давньоруське місто, зазвичай мало двочасну (верхній «город» або «дитинець» та нижній «подол» чи «посад») садибно-вуличну систему планування. Особливість давньоруського міста – висока концентрація феодальної знаті та феодального землеволодіння. Садиба площею від 400 до 2000 м² мала житловий будинок, комори та господарські споруди. Багато городян займались городництвом і скотарством. У побуті спостерігались певні відмінності в одязі, системі харчування, домашньому начинні. Родинні відносини поступово змінювались у напрямку формування малої відокремленої родини. Поховальна обрядовість до 10 ст. була представлена переважно кремацією, а після остаточної перемоги християнства домінуючим стало тілопокладення.

***

3. Духовна культура східних слов’ян та Київської Русі (особливості язичницького світогляду, поширення християнства, писемність, освіта, література, мистецтво).

Особливості язичницького світогляду. Археологічних джерел для вивчення цього питання бракує, а писемні належать виключно християнським чи мусульманським авторам. Загально слов‘янського пантеону ніколи не існувало. У відповідності до тернарної моделі світу головні божества поділялись на небесні - Сварог, Стрибог; піднебесні - Дажьбог, Перун, Ярило, Хорс; підземні - Велес, Род, Мокош. Імена богів вказують на етнічну строкатість їх шанувальників, серед яких, окрім слов‘ян, були балти, фінно-угри, іранці. У Києві та Новгороді розкопані рештки згаданих у літописах святилищ кінця 10 ст.

Становлення християнства на Русі зайняло кілька століть і пройшло кілька етапів: хрещення Кия, Аскольдове хрещення, хрещення Ольги та Ігоря, хрещення Володимира та перетворення християнства на державну релігію. Перша кафедра митрополита Руського на рубежі 10 – 11 ст. знаходилась у Переяславі і була перенесена до Києва не раніше 1036 року. Першими руськими святими були принесені язичниками-киянами у жертву богам християни – «варяги» Іоанн та Федір, брати Ярослава Володимировича Борис та Гліб (1071 р.). Ярослав готував канонізацію свого батька Володимира, яке відбулось пізніше.

Становлення писемності. На початку 10 ст. болгарський автор Чорноризець Храбр у «Сказанні про письмена» дав першу періодизацію історії слов‘янської писемності: 1) «язичницький» час, коли для гадання та рахування використовували «черти та рези» – якісь ієрогліфоподібні знаки; 2) «ранньохристиянський», коли слов‘яни, вступивши у тісні контакти з латинянами та ромеями, почали використовувати літери відповідних абеток «без устрою» ; 3) «суто християнський», на який припадає створення слов‘янської абетки Кирилом для потреб перекладу церковної літератури. За даними історичних джерел, слов‘яни 6 - 8 ст. користувались літерами візантійського уставу, з чого виникло протокириличне письмо. У 60-ті роки 9 ст. Кирило винайшов глаголицю, відмінну від протокириличного письма. На початку 10 ст. було створено кириличне письмо у давньоболгарському (38 літер) та давньоморавському (48 знаків) варіантах. Перші кириличні тексти на Русі датуються 10 ст. Багато написів відкрито на побутових речах 11 – 12 ст., у тому числі на пряслах від веретен («Потворинпряслень», «Янка вдала прясленьЖирце», «Невесточь» – всі з центральної частини Києва). Цікаві графіті на стінах Софії Київської, серед яких є запис про смерть Ярослава Мудрого. Унікальними пам‘ятками писемності є берестяні грамоти, перша з яких знайдена у Новгороді 26 червня 1951 р.