Файл: 04.Конспекти+.docx

План-конспект проведення навчального заняття

Тема 7. Розвиток української культури в 19-му столітті

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з початком формування нової української національної культури світового рівня і значення

виховна мета: сформувати переконання про значний внесок наших предків у розвиток європейської та світової культури 19 століття

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор

Міждисциплінарні зв’язки: історія України

План навчального заняття:

1. Етапи українського національно-культурного відродження 19- початку 20 століть та їх ознаки.

2. Освіта і наука.

3.Розвиток літератури.

4.Театральна та музична культура.

5. Архітектура та образотворче мистецтво.

Література:

обов’язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. – Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М. Історія української культури в біографіях видатних діячів. Частина ІІ (18 – 19 століття). – Вінниця, 2014.

3.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. – Вінниця, 2012.

додаткова:

1.Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. – К., 2000. 2.Лекції з історії світової і вітчизняної культури. – Львів, 1994. 3.Історія української культури / За заг. ред І.Крип’якевича. – 3-є вид. –К., 2000. 4.Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф.Остафійчука. 2-е вид.– К , 2000.  5.Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992. 6.Поліщук Є.П. Історія культури: короткий довідник. – К., 2000. 7.Попович М.В. Нарис історії культури України. – К., 2001. 8.Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. – К., 1993. 9.Семчишин М. Тисяча років української культури. – 2-е вид. – К., 1993. 10.Українська культура: Лекції за ред. Д. Антоновича. – К., 1993.

11.Українська культура XIX століття. - http://uk.wikipedia.org

12.Українська культура XIX століття. - http://world.offtopic.su

1. Етапи українського національно-культурного відродження 19 – початку 20 століть та їх ознаки.

Розвиток української культури від скасування Гетьманщини до початку 20 століття виразно ділиться на три періоди, що мають досить чіткі хронологічні рамки та особливості:

• кінець 18 – середина 19 століття – період становлення української культури як новітньої національної культури народною мовою;

• 60 – 90-ті роки 19 століття – час входження української культури до загальнослов’янського і світового процесу;

• рубіж 19 – 20 століття. – утвердження української культури в якості феномену світового значення.

Протягом цього часу українські землі перебували у складі різних за суспільним устроєм, мовами й національними традиціями державних утворень. Українці, відтиснуті разом з іншими «недержавними» слов’янськими етносами (білорусами, чехами, словаками, болгарами, хорватами) на периферію культурного життя, мали спиратись на вікові традиційні основи народної культури, активно засвоюючи позитивний досвід інших культур. Історично склалось так, що українська культура тих часів змушена була затверджуватись як рідною, так і іншими мовами.

У західно- та південнослов’янських культурах відомо декілька моделей національно-культурного відродження:

• чеська, підвалини якої було закладено вченими – «будителями», переважно істориками та філологами-славістами («Історія чеського народу» Галацького, «Історія слов’янської мови та літератури» Шафарика);

• сербська, яка виводила на передній план вивчення та пропаганду традиційної народної культури (Караджич);

• польська, котра торкалась етнічної самосвідомості високохудожніми засобами романтичної поезії (Міцкевич).

Українське відродження об’єднало усі три моделі:

• історико-лінгвістичну («Історія Русів», Дмитро Бантиш-Каменський; Микола Маркевич, Микола Костомаров, Ізмаїл Срєзнєвський);

• фольклористичну (Микола Церетелєв, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш);

• літературно-романтичну (перш за все Тарас Шевченко).

Усі види нової української культури були започатковані появою «Енеїди» Івана Котляревського, який у своєму творі вирішив три найголовніші проблеми: а) нагадав українцями про їх героїчне минуле; б) розкрив потенційні можливості народної розмовної мови; в) показав, як на основі традиційних елементів народної культури можна творити високе професійне мистецтво. Вплив Котляревського на розвиток української культури залишався провідним аж до Тараса Шевченка і навіть пізніше. Не дивно, що саме літературі належала домінуюча роль в становленні й розвитку української культури.

Становлення української культури європейського рівня було б неможливим без формування нової високоосвіченої національної інтелігенції, з середовища якої виходили провідні діячі культури, і яка була основним споживачем їх високохудожніх творів

***

2. Освіта і наука.

Вже наприкінці 18 століття Києво-Могилянська академія поступово втратила роль культурно-освітнього центру. У 1805 – 1818 роках не працював і Львівський університет.

У 1804 р. російським урядом було започатковано реформу освіти: почалося створення системи, що складалася з 4 рівнів, узгоджено пов’язаних між собою. Наймасовішою формою були церковнопарафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Другим рівнем стали двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили становий характер.

Принципове значення мало відкриття нових університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча Василя Каразіна було відкрито Харківський університет. Навчання тут велося російською мовою, однак університет швидко перетворився на центр саме української культури. У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений Михайло Максимович. В 1865 р. відкрився Новоросійський університет в Одесі, у 1898 р. – Київський політехнічний інститут, в 1899 р. – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України).

Наступний етап реформи освіти був проведений у 1864 р. Відтепер усі типи шкіл, що існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Протягом століття кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку до 1700 у другій його половині.

В стані занепаду перебувала освіта в Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. В Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині – німецькою і польською, на Буковині – німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) була неписьменною. Основними центрами науки залишались Львівський і Чернівецький університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені Михайлом Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став Микола Бєкєтов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. У 1886 р. в Одесі зоолог Ілля Мечников і мікробіолог Микола Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Данило Заболотний і Володимир Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов’язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії Миколи Пирогова.

У багатьох європейських країнах в кінці 18 – на початку 19 століть зростає інтерес до народних витоків національної історії. В Україні ця тенденція романтизму теж знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав Микола Церетелєв у 1819 р. («Досвід збирання старовинних малоросійських пісень»). Три збірки підготував і видав Михайло Максимович. Академік Ізмаїл Срєзнєвський, крім збирання фольклору, розпочав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. У 1818 р. в Петербурзі вийшла перша граматика української мови - «Граматика малоросійського наріччя» Олексія Павловського.

У цей же час почали з’являтися й суто історичні роботи. Перші праці з історії України були ще пов’язані з російською історіографією. Так, Дмитро Бантиш-Каменський, автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения Гетьманства» (1822), походив з родини, що належала до вищого чиновництва імперії. Дослідником, який поєднав високий професійний рівень і активну громадянську позицію, став історик Микола Костомаров. Його світогляд складався під час навчання в Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров став професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського братства. Після тюремного ув’язнення і тривалого заслання Костомаров завідував кафедрою історії Петербурзького університету. Як і багато інших на той час освічених українців, він писав вірші, історичні драми, повісті українською, а наукові праці – російською мовою. Микола Костомаров захищав принцип об’єктивності в історичній науці: «Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди», - підкреслював він.

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов’язаний з ім’ям професора Київського університету Володимира Антоновича. У 1874 р. в Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з’їзд. Учнем Антоновича був Михайло Грушевський. Його багатотомна «Історія України-Руси» - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі 19-20 століть в українській історіографії працювали вже не одинаки, а значна плеяда талановитих вчених. Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Яворницький. Він підготував і видав капітальну «Історию запорожских козаков», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницький продовжував і в першій третині 20 століття.