Файл: 04.Конспекти+.docx

Реконструкція міст і сіл у країні зумовила подальший розвиток монументальної монументально‑декоративної скульптури. Важливою подією культурного життя України стало відкриття у 1935 р. пам’ятника Тарасу Шевченку в Харкові (скульптор Матвій Манізер) – одного з найдовершеніших монументів Кобзареві. Цей же скульптор був автором пам’ятника Тарасу Шевченку у Каневі (1939). Розвиток монументального мистецтва відбувався згідно з ленінським планом монументальної пропаганди.

У складних умовах розвивався кінематограф. З появою на початку 30‑х років звукового кіно почався принципово новий період його еволюції, який супроводжувався розвитком кінодраматургії, внесенням значних змін у режисуру, акторську майстерність, композицію кадру, монтаж. У 1930 році на Київській кінофабриці режисер Вертов здійснив постановку першого радянського звукового документального фільму «Симфонія Донбасу» про героїчну працю робітничого класу України. Радянське кіномистецтво збагачувалося творами Олександра Довженка, Леоніда Лукова, Абрама Роома, Івана Кавалерідзе. У 1939‑1940 роках на Київській кіностудії були поставлені перші в Україні кольорові фільми: «Сорочинський ярмарок» (режисер Микола Екк) і «Майська ніч» (режисер Микола Садкович) за творами Миколи Гоголя. Розвивалося документальне, науково-популярне і мультиплікаційне кіно.

Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури за межами УРСР. 31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний «кресовий» шкільний закон («кресами», тобто прикордонними смугами, польська шовіністична інтелігенція називала територію Західної України та Білорусії). Згідно з цим законом вживання української мови в школах практично заборонялося.

Протягом 20‑х років польський уряд поступово ліквідував усі відділення культурно-національного товариства «Січ». Але на той час в Україні вже існували нелегально сили різної політичної орієнтації, які проголошували гасла захисту інтересів українського народу.

На Заході України в 20‑30 роки були сконцентровані значні мистецькі сили. У Львові працювали художники Петро Холодний, Олександр Архипенко, Кирил Мацкевич, графіки Микола Бутович, Роберт Лісовський, Павло Ковжун. Останній був не тільки видатним митцем, який створив власний стиль книжкової графіки, а й теоретиком мистецтва, організатором художнього життя, видавцем. У Львові існували власні українські мистецькі об’єднання: Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). Працювали у Львові й визначні музиканти, композитори – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський; розвивалася театральна справа.

Частина західноукраїнської інтелігенції вітала входження Галичини та Західної Волині у 1939 р. до СРСР, проте об’єднання західноукраїнських земель у складі СРСР, де українізація як соціально-культурний процес була вже придушена, не сприяло розвитку справді вільної, самобутньої культури, здатної до багатогранного діалогу з культурними цінностями минулого і сьогодення у світовому масштабі.

***

3. Культура України у 40-ві - на початку 90-х років.

Реалізуючи свої загарбницькі наміри, гітлерівці встановили контакти з лідерами українських національних організацій. Спочатку на окупованих територіях відкривалися українські театри, школи, вищі навчальні заклади. Але паралельно на ці землі поширювалася тоталітарна система, насаджувався контроль за населенням, почалися масові репресії та депортації. Так, у 1942 р. в Києві разом з групою однодумців була розстріляна гестапо українська поетеса Олена Теліга, організатор Союзу Українських письменників, видавець журналу «Литаври».

В таких умовах більшість українських діячів мистецтва та літератури рішуче виступили проти німецьких загарбників та їх прибічників. Надруковані на другий день війни вірші Павла Тичини «Ми йдемо на бій» та Леоніда Первомайського «В бій» закликали народ на боротьбу з загарбниками. 22 червня при Спілці художників УРСР було створено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів.

Радянська інтелігенція віддавала усі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом «Все для фронту, все для перемоги» розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури. Науковці АН УРСР розробляли важливі оборонні й народногосподарські проблеми. На Сході функціонували евакуйовані з України вищі навчальні заклади. Патріотичним пафосом, вірою в перемогу були сповнені твори українських письменників - Миколи Бажана, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Юрія Яновського. Значним явищем у драматургії воєнних років стала п’єса Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». Близько 350 музичних творів, зокрема, 4 симфонії, 6 опер, 110 пісень, написали в евакуації композитори України. Серед них виділялись кантата‑симфонія Анатолія Штогаренка «Україно моя», «Український квінтет» Бориса Лятошинського, опера Михайла Вериківського «Наймичка».

Після завершення війни розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури. У 1947 р. на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У знов опинився Лазар Каганович, який «уславив» себе активною участю в боротьбі проти українізації на початку 30‑х років. Почалося вишукування «буржуазного націоналізму» в середовищі творчої та наукової інтелігенції. До «націоналістів» «записали» поета Максима Рильського, розкритикували твори Юрія Яновського, Петра Панча, Михайла Стельмаха, праці Михайла Возняка. Тільки усунення з України Кагановича та заміна його Хрущовим врятувала від загибелі багатьох діячів культури. Але ідеологічне тавро «ворожих елементів» було знято з них лише після XX з’їзду КПРС та публікації виступу Хрущова «За тісний зв’язок літератури і мистецтва з життям» (1957).

Війна і окупація призвели до зруйнування міст і сіл України, пам’яток вітчизняного зодчества. У період першого повоєнного десятиріччя були повністю підійняті з руїн міста України. Містобудівництву цього часу притаманні поквартальна забудова, орієнтація на створення завершених архітектурних ансамблів. Фасади декорувалися різноманітними архітектурними формами класики у поєднанні з елементами і мотивами українського бароко. Створювались серії типових проектів жилих будинків, шкіл, дитячих садків тощо.

Митці створювали нові літературні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. Етапним серед них є роман Олеся Гончара «Прапороносці». Цій же темі присвячені книги «Жива вода» Юрія Яновського, «Тайна Соколиного бору» Юрія Збанацького. Пафосом перемоги сповнені твори Тичини, Рильського, Сосюри, Малишка, Воронька.

У другій половині 40‑50‑х років розвитку набуває пісенний жанр. Популярними стають пісні Платона Майбороди, Анатолія Кос‑Анатольського, Ігоря Шамо та інших. Українська хорова музики збагатилася творами Бориса Лятошинського, Филипа Козицького, Андрія Штогаренка, Миколи Колесси. Визнання здобули твори українських художників Тетяни Яблонської, Володимира Костецького, Федора Манайла, гравюри та офорти Василя Касіяна, Михайла Дерегуса.

Друга половина 50‑х та початок 60‑х років в Україні були часом поступового національно-культурного пробудження. Могутній імпульс цьому надав XX з’їзд КПРС та офіційне засудження «культу особи» Сталіна. Загальносоюзний рух до оновлення мав в Україні свою специфіку, зумовлену, зокрема, національною проблематикою. Промову Хрущова під час декади українського мистецтва в Москві на захист української мови було сприйнято як початок нової державної політики. Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. У цей час виникла нова генерація української радянської інтелігенції, яка шукала шляхи до джерел, вимагала повного знання вітчизняної історії, культури. Вийшли на творчу арену молоді поети Іван Драч, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. В «самвидаві» поширювалися есе Валентина Мороза, твори Сверстюка, Осадчого, Калинця, Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам’яток української культури, репресій, русифікації. Літературне життя кінця 50‑х ‑ 60‑х років характеризується атмосферою загального піднесення, активізацією творчої думки.

У 1961‑1967 роках в Україні були проведені декади і тижні російської, білоруської, узбецької, таджицької, молдавської, латиської літератур. Декади і тижні української літератури і мистецтва пройшли з успіхом майже в усіх республіках Радянського Союзу. 150‑річчя від дня народження Тараса Шевченка святкувалося у багатьох країнах світу. Надбанням українського читача стали кращі твори народів СРСР, зарубіжної літератури, перекладені українською мовою. Зростанню творчої активності письменників сприяла організація видання серії «Романы и повести», альманаху «Сузір’я», щоквартальника «Поезія», бібліотечних серій «Витоки дружби», «Скарбниці братських літератур», «Вічний революціонер». Вийшли «Шкільна бібліотека», «Бібліотека української літератури» у 80‑ти томах. Були надруковані багатотомні зібрання творів Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Панаса Мирного, Тичини, Галана та інших письменників.

50‑70‑ті роки були часом виходу узагальнювальних наукових праць у галузі суспільних наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію, двотомний «Словник української мови», 8‑томну в 10 книгах академічну «Історію Української РСР», 8‑томну «Історію української літератури». Велика синтетична праця «Історія українського мистецтва» удостоєна в 1971 р. Державної премії УРСР. Наприкінці 50‑х ‑ на початку 60‑х років побачили світ «Матеріали до вивчення історії української літератури» - цінне джерело, яке й нині залишається важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді ж було підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження «Українці», побачив світ перший радянський посібник з історії української культури Михайла Марченка.

В 60‑80 роках з’явилось багато яскравих художніх творів. Користувалися великою увагою читачів твори Тичини, Сосюри, Малишка, Бажана. У цей час виявився яскравий талант Григора Тютюнника, якого літературознавці порівнюють з Василем Шукшиним. Світ давній і нинішній відкривали читачі в романах Павла Загребельного, Семена Скляренка.

У середині 50‑х років в українське кіно прийшло нове покоління молодих кінематографістів, збільшився випуск картин, збагатилася їх тематика. Виникло «українське поетичне кіно» - унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю Параджанова, Іллєнка, Осики, Миколайчука.

На початку 60‑х років Хрущов затаврував авангардові течії в мистецтві. «Відлига» закінчилася остаточно в 1972 р., коли було знято з поста першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який підтримував деякі починання в галузі української культури.