Файл: 04.Конспекти+.docx

3. Сімейний та громадський побут. Родинні обряди та звичаї.

За визначенням етнографів, сім’я, або родина, - заснована на шлюбі чи кровній спорідненості об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю.

Традиційна українська сім'я поділялася на два типи - малу та велику нерозділену. Мала сім'я складається з подружжя разом з неодруженими дітьми; велика нерозділена сім'я включає у себе кілька малих родин, що живуть разом та ведуть спільне господарство. Для обох типів сім'ї характерна панівна роль голови двору - господаря, оскільки сімейні порядки мали переважно патріархальне забарвлення.

Найголовнішим обов’язком голови сім'ї, господаря, було збереження традиційного порядку у житті родини, підтримання її економічного та морального добробуту. Обов'язки господаря були пов'язані перш за все із полем та всім, що до нього відносилось. Займаючись безпосередньо землеробством та пов'язаним з ним скотарством, господар був розпорядником прибутків від них, які спрямовувались переважно на різноманітні податі, господарські та сімейно-побутові потреби. У цій відповідальності криється головна відміна господаря від інших членів родини, навіть від господині.

Із стародавніх часів на господиню було покладено ведення домашнього господарства: підтримання вогню, готування їжі, виготовлення одягу, доїння корів. На її руках було житло, город, корови, птиця, діти «щоб було наварено, напечено, прибрано». Прибуток господині визначався характером її діяльності- гроші від продажу птиці, молока та молочних продуктів, овочів, прядива та полотна, хусток, рушників, вовняних поясів та запасок. Частина цього прибутку використовувалась на невеликі господарські потреби - горщики, сіль, подарунки дітям.

Взаємовідносини між чоловіком і дружиною найчастіше були досить хорошими. Бували і сімейні негаразди, сварки між подружжям. Але, як правило, непорозуміння вирішувалися мирно, хоча бували і тимчасові розлучення. Жінка раптово схоплювалась і йшла до батьків. При цьому майже ніколи чоловік та жінка не розходились назавжди. Жінка, погулявши рік чи більше, сама просилася додому. Чоловік дуже рідко кидав сім'ю, тікаючи від домашніх злиднів, або знайшовши собі коханку.

Чоловік доживав свого віку в одного з молодших синів, якому передавав свою частку господарства, але майже ніколи у дочки. Баба доживала віку разом з чоловіком, або в одного з синів. Нею дорожили більше, ніж дідом, оскільки від неї більше користі у господарстві. Вона вихователька онуків, джерело старих звичаїв, прикмет, народних молитов та переказів.

Виховання та навчання дитини основам господарства відбувалося у сімейному колі. Діти рано починали працювати. Вже у 8-9 років хлопчик ставав підпаском, а у 10 років пас череду. У 12-15 років він був погоничем, а у 16-18 вважався напівробітником, здатним на всі польові роботи, за винятком косовиці. З 20 років хлопець вважався справжнім робітником. Але весь свій заробіток син повинен був віддавати батькові на користь сім'ї. Батько мусів одягати та взувати сина, видавати трохи грошей на парубоцькі видатки. Для весілля, як правило, ніяких особливих статків, за винятком святкового одягу, не вимагалося.

Юридичне положення дочки у батьківській родині було іншим, ніж у сина. Вона призначалась для утворення нової родини, для продовження чужого роду майбутнього чоловіка, перебування її у батьків сприймалось як тимчасове. Дівчинка раніше за хлопчиків починали працювати. У 5-6 років вона вже колисала колиску, у 7 - носила молодшого на руках. З цього ж віку її вчили шити й прясти. У 7-10 років дівчинка пасла гусей, свиней, овець, іноді корову. З 14-16 років більшість дівчат наймалися на літню роботу. Дівочі заробітки, хоча і віддавалися батькові, але у більшості випадків використовувались на її ж потреби. По досягненні дівчиною 18 років двері батькової хати відчинялися для сватів.

Невістка дуже швидко переймала від свекрухи усю важку домашню роботу, на відміну від рідної дочки, якій майже нічого не мало перепасти від загального родинного достатку, і яка часто сторонилася участі у створенні такого спільного добробуту. Перед тим, як за старістю свекрухи стати хазяйкою у домі, невістка повинна сула пережити певні приниження. Інколи до 7 років проживання у родині чоловіка вона не мала права сідати за спільний стіл. Старший син та його дружина у нерозділеній великій сім'ї мусіли працювати на гурт, що не могло не відбиватися на взаємовідносинах у родині, стосунках між різними поколіннями родичів, так яскраво зображених у повісті Івана Нечуй-Левицького «Кайдашева сім’я». Рано чи пізно старший син, який вже мав своїх дітей, ставив питання про відокремлення від батькового господарства.

Молодший син, відділений від батька більшою кількістю років, до кінця життя мав працювати на тих членів сім'ї, які залишалися разом. За це йому перепадала більша частина батьківщини. Найчастіше молодшому синові відходила батьківська хата та город.

Як правило, селянин ділив своє господарство на рівні частини між синами, залишаючи собі рівну частину на прожиття довіку. Коли надходив час виділяти старшого сина, то вся родина загальними зусиллями на спільні кошти ставила йому хату та господарські споруди на новому дворі. Батькова частина ділилася між синами після його смерті. Сад, луки, ліс, сіножать могли залишатися у спільному користуванні.

Дочки, виходячи заміж, отримували придане: одяг, взуття, прикраси, кімнатне вбрання, скриню, мілку рогату худобу, рідше кобилу і зовсім рідко - пару волів. У випадку смерті бездітної жінки її придане поверталося батькам, за вирахунком видатків на поховання. Дочка мала право наслідувати материну частку майна (материзну), або успадковувати все батьківське господарство, якщо в родині не було синів. В останньому випадку чоловік такої жінки називався приймак. Його становище у родині могло бути різним, залежно від характеру дружини. Якщо жінка знущалася з такого чоловіка, то про нього говорили «пішов заміж». Відносини приймака до тестя і тещі були близькими до відносин невістки з батьками чоловіка.

Бездітна сім'я могла взяти на виховання сторонню дитину (годованика) або дорослого (приймака) на умовах утримання їх у старості.

У суспільному побуті пережитки давньої громадської організації довгий час зберігались у традиційних звичаях взаємодопомоги. Поширеним громадським звичаєм була «толока» - взаємодопомога при працеємких та термінових роботах.

Молодь села об'єднувалась у так звані «парубоцькі» та «дівочі» громади, які наприкінці 19 ст. злилися разом, створивши молодіжні громади, що зберігали свої звичаї. Влітку молодь збиралась у загальноприйнятих місцях для розваг, де не заважали іншим мешканцям села. Такі місця називалися «вулиці». У холодну пору року хлопці та дівчата збирались у спеціально найнятих хатах на «вечорниці» (досвітки, супрядки). Тут не тільки відпочивали, але й працювали: дівчата приходили з куделею, шитвом, вишивкою, парубки виготовляли постоли, плели сітки, кошики та інше.

Яскравими подіями суспільного життя села були базари та ярмарки, де селяни збиралися не тільки з торговими цілями, але й для зустрічей з родичами та друзями, обміну новинами, устрою господарських та сімейних справ, оформлення різних угод та договорів.

Родинні обряди та звичаї поділялись на ряд циклів.

Весільний цикл. У минулому, весіллю в Україні передували такі важливі обрядово-звичаєві дії, як сватання, оглядини, заручини.

Все починалось зі сватання, метою якого був договір про шлюб. Сватання доручалося спеціально обраним «старостам», або «сватам», - родичам, або людям, що добре знали весільні звичаї. Кількість сватів у різних районах України була різною - від одного до трьох. У випадку згоди дівчина виносила на дерев'яній таці рушники (Поділля, Наддніпрянщина), або хустинки, звичайно червоного кольору (Волинь, Карпати). Відмову прямо не давали. До 19 ст. зберігався звичай вручення сватам гарбуза.

Подекуди у давнину дівчина могла брати на себе ініціативу у сватанні. Французький інженер польської служби Гійом де Боплан у першій половині 17 ст. з подивом відзначав деякі особливості весільних обрядів українців: «... на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобались. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка, якого любить, коли сподівається застати вдома батька, матір та самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване, Федоре, Дмитре, Войтку, Микито і т.д., тобто називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість до мене, яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої чесноти схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їх згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь відговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, поки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву. Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитись до неї прихильно. Так само і юнак, бачачи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитись на неї як на ту, що стане колись володаркою його бажань. А тому починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо батьки бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилось якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило зневажати увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Звичай, який я щойно описав, водиться між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках» .

Невдовзі після сватання відбувалися оглядини та заручини (руковини) - перші в оселі молодого, другі - в урочистій обстановці в хаті молодої. Вони символізували публічну згоду молодого та молодої на шлюб. На заручинах домовлялися про витрати та про день весілля. Заручини були найважливішим актом, що передував весіллю і зберігав деякі особливості у різних регіонах. Саме весілля (починалося урочистою церемонією виготовлення весільного «гільця» гілки плодового або соснового дерева, прикрашеної стрічками, колоссями та квітами, що символізували красу та молодість на «дівоч-вечір» у п'ятницю та суботу. З виготовлення короваю, гільця та вінків пов'язано багато обрядів. В деяких районах на весілля пекли два караваї - у хаті молодого та молодої. Обрядність весільного дня включала в себе поїздки почту молодого до молодої, викуп молодої, посад, прощання з рідними, роздачу короваю, переїзд молодої в оселю молодого, розплітання коси та одягання жіночого головного убору та ін. Центральним моментом весілля був «посад» молодого та молодої на діжу, що символізував їх поєднання. Він відправлявся в різній формі, сполучаючись із зв'язуванням молодих чимбаром (крайкою), їдою з одного посуду. Існувало також багато символів єднання молодих: два гільця, два короваї, два голуби, зроблених з тіста, перев'язування ложок молодих. В деяких районах (Поділля, Волинь, Закарпаття) до кінця 19 ст. зберігався архаїчний обряд підрізання коси, що символізував перехід молодої у стан заміжньої жінки.

Весілля звичайно закінчувалось у понеділок так званими перезвяними обрядами, суть якого, як і постільного обряду (комори), зводилась до суспільної санкції шлюбу.

Важливе значення на весіллі мало хорове виконання пісень: вони не тільки супроводжували обрядові дії, але й пояснювали зміст багатьох звичаїв та обрядів. Жодне весілля не обходилося без троїстих музик (скрипка, цимбали, бубон). Іноді до їх складу входила сопілка чи басоля (народна віолончель).

Не дивлячись на те, що по всій Україні існував єдиний у своїй основі весільний ритуал, в окремих районах зберігались локальні особливості, що сформувалися самостійно, або під впливом інших сусідніх народів. У західних областях функцію сватання, наприклад, нерідко виконував сам молодий. Своєрідність українського традиційного весільного обряду проявлялося у пишності відправи. Вже у другій половині 19 ст. - на початку 20 ст. в традиційному весільному ритуалі відбувалися певні зміни - скорочувалась тривалість, відходили деякі архаїчні риси, у весільний ритуал заможних селян проникають елементи міського побуту.