Файл: 04.Конспекти+.docx

Іншими значним античним центрами у Північному Причорномор’ї були Херсонес в Криму та Пантикапей на Керченському півострові.

Грецькі поліси-колонії мали розвинене аграрно-ремісниче господарство і не залежали від надходження продуктів харчування з боку місцевого населення. Торгівля колоністів з «варварами» мала переважно колоніально-посеред-ницький характер, причому торговців-греків більше цікавили мешканці Лісостепу, у найбільших центрах якого існували постійні факторії. Від скіфів-кочівників частіше просто відкупалися через коштовні «подарунки» їхнім царям та аристократам. Загалом, враховуючи певні позитивні моменти встановлення контактів еллінів з мешканцями Скіфії, не слід штучно перебільшувати їх значення, з огляду на суттєві відмінності менталітету греків і «варварів».

***

3. Скіфія та її населення. Культура кочівників українського Степу

7 – 4 ст. до н.е.

Скіфська епоха на півдні Східної Європи охоплює кінець 8–4 ст. до н.е. У географічному розумінні Скіфією називали територію від Дунаю (Істр) на заході до Дону (Танаїс) на сході. Іншими великими ріками Скіфії були: Дністер (Тірас), Південний Буг (Гіпаніс), Дніпро (Борисфен), Сіверський Дінець (Гіпакі-

ріс). Північна Скіфія співпадала з Лісостепом, а південна зі Степовими районами сучасної України.

За повідомленнями Геродота та інших античних авторів, населення Скіфії у етнічному та культурному відношеннях було неоднорідним: на Тірасі жили агафірси, по Гіпанісу до Дніпра неври¹⁰ (у пониззі каліпіди та алазони – скіфо-еллінські племена), у правобережному Поліссі андрофаги, у лівобережному Лісостепу по Сулі, Ворсклі, Сіверському Дінцю проживали будини, гелони та меланхлени. Степові мешканці були представлені скіфами «царськими», скіфами-«скотарями» та скіфами-«землеробами». Ці етноси розмовляли різними мовами та їх діалектами – іранськими (переважно у степу та Лівобережному лісостепу), фракійськими та іллірійськими (Правобережжя), балтськими, фінно-угорськими, можливо, праслов’янськими (з урахуванням фрако-ілліро-балто-слов’янських сходжень). Грецька мова теж лунала на теренах Скіфії.

У політичному відношенні на території Скіфії ніколи не існувало єдиної держави. У Степу та Лісостепу час від часу виникали різні ранньодержавні утворення з нестабільними кордонами та строкатим за мовно-етнічною приналежністю населенням. Різні системи господарства сприяли консолідації культурних рис у населення Лісостепу та Степу на основі відмінностей регіональних субкультур.

У Степу жили іраномовні кочівники, яких елліни називали скіфами, тоді як самі себе вони, за словами Геродота, вважали, сколотами, а за іншими писемними джерелами відомі й інші назви (пали, напи, паралати, катіари, траспії). За археологічними та писемними даними можна навести характерні риси їх матеріальної та духовної культури.

Господарство базувалось на кочовому скотарстві. Розводили переважно коней, мілку та велику рогату худобу (короткорогої та комолої порід). Свиней не вирощували. Землеробство виконувало допоміжну роль: засіяну просом чи ячменем ділянку на березі річки покидали на літо, відкочовуючи разом із стадами на північ, а восени збирали незначний врожай. В домашніх умовах вичиняли шкіри, обробляли хутро і одержували повсть, різали дерево, кістку, ріг, пряли і ткали, ліпили та випалювали досить простий посуд, відливали нескладні речі з бронзи та міді. Ремісниками були ковалі-металурги, які робили знаряддя праці, зброю, прикраси. Торгівельні відносини підтримували з греками-колоністами (вино, олія, столовий посуд, прикраси та коштовності), племенами Лісостепу (продукція землеробства, якісні ремісничі вироби), поставляючи натомість худобу, шкіри, рабів. Основним транспортним засобом був верховий кінь, чотириколісний віз, запряжений волами.

Військова справа була тісно пов‘язана з розвиненим конярством. Основу війська складала кіннота (всі скіфи були вправними вершниками), а головну ударну силу становила важка кавалерія з професійних воїнів-дружинників. Масовими видами зброї були лук та стріли, праща, метальні та важкі списи. Більш спеціалізована зброя належала воїнам-фахівцям – мечі «акінаки», бойові сокири та клевці, булави, металеві панцири з лускоподібним покриттям, бойові пояси, щити. Скіфи чудово володіли різними тактичними прийомами кінного бою. У походах разом з чоловіками приймали участь і деякі жінки-воїни. Найвідомішою подією у писаній історії Скіфів та їх сусідів стала війна 519 р. до н.е. проти 800 тис. армії царя персів Дарія І. Скіфи перемогли завдяки стратегічному прийому заманювання супротивника у глибини своєї території. Навколо цього будується весь «Скіфський логос» Геродота.

Поселення, побут. Кочовий спосіб життя призвів до майже повної відсутності таких пам‘яток, як поселення. Тимчасові стоянки погано простежуються, а городища з‘являються відносно пізно. Житла були напівземлянковими, легкими каркасними з дерева, юртами, на подобі великих критих фургонів з кількома приміщеннями, які тягнули 4 – 6 пар волів. Типовий чоловічий одяг складався з шкіряного каптана, штанів, м‘яких чобітків, гостроверхої шапки. Чоловіки носили довге волосся та бороди. Жіночим одягом було плаття з тканин різного ґатунку, плискатий чи гостроверхий головний убір із скроневими підвісками. Вбрання прикрашали вишивкою, золотими фігурними бляшками. Чоловіки й жінки носили обручки та браслети (ніжні тільки у жінок), сережки (у чоловіків по одній), дорогоцінні шийні гривни (знатні чоловіки), намиста з імпортних, у тому числі фінікійських та єгипетських, намистин. Суто жіночими речами були бронзові дзеркала, кам‘яні блюда для розтирання фарб. Система харчування здається дуже простою: переважно молочні продукти та прісний хліб, рідше конина чи баранина. З молока робили «іппаку» – щось схоже на кумис, м‘ясо варили у горщиках та бронзових казанах. Полюбляли грецьке вино, яке вживали, на відміну від еллінів не розведеним водою. Сімейні відносини майже не відомі. Встановлено існування великої та малої патріархальної родини, моногамних та полігамних (серед аристократії) шлюбних відносин. Поховальна обрядовість представлена похованнями у ямах, катакомбах, склепах переважно під курганними насипами. Більшість поховань одиночні, хоча відомі парні та колективні. Поховання дітей майже відсутні. Царів та військову аристократію супроводжувала велика кількість речей, бойові конями, інколи слуги та раби. Царів бальзамували і ховали у місцевості Герри (за даними археологічних досліджень у районі м. Нікополь).

Релігійні вірування відомі недостатньо. Геродот згадує деяких скіфських богів, порівнюючи їх з грецькими – Табіті (Гестія), Папай (Зевс), Апі (Гея), Гойтосір (Аполлон), бог війни (Арей) якого шанували у вигляді старого меча. Жертвували хліб, вино, домашніх тварин, котрих душили та варили, зарізаних полонених. Монументальних храмів не існувало. Крім релігійних уявлень існували міфи та перекази, згадки про що містяться у творах деяких античних істориків. Особливістю мистецтва слід вважати «звіриний стиль», коли окремі божества та складні міфологічні сюжети семантично «текстували» зображеннями звірів та їх боротьби між собою.

***

4. Культура землеробів-скотарів українського Лісосостепу 8 – 4 ст.

до н.е.

Господарство. У Лісостепу існували стародавні традиції землеробства та приселищного скотарства (див. тему 3). Дерев’яні рала не мали металевих наральників, для розпушування та прополювання використовували кістяні, рогові, залізні сапи. Основними зерновими культурами були пшениця-двозернянка (полба) та плівчастий багаторядний ячмінь. Менше вирощували м‘яку і карликову пшеницю, жито, голозерний ячмінь, просо. Відомі гречка й овес. Серед бобових культивували горох, віку, нут, кормові боби. Технічні культури представлені льоном та коноплями. Зерна культивованої яблуні та груші свідчать про наявність садівництва. Врожай збирали залізними серпами з наварними сталевими лезами. З‘являються коси для зрізання трави. Снопи просушували у спеціальних овинах. Зерно зберігали у зернових ямах об‘ємом до кількох тон, обрушували у ступах та зернотерками і вживали переважно у вареному вигляді. Займались збиральництвом, зокрема бортництвом. У скотарстві розводили велику і мілку рогату худобу, коней, свиней, собак. Відомі знахідки кісток північного оленя (навіть в Ольвії), віслюка. Утримували курей, качок, гусей. Певну роль відігравало полювання на диких копитних (косуля, олень, лось) та інших тварин (бобри, лисиця, вовк, ведмідь). Ремісники видобували залізо, кували високоякісні знаряддя праці та зброю, відливали з міді та бронзи казани, деталі кінської збруї, наконечники стріл, прикраси, займались ювелірною справою, художнім різьбленням по дереву та кістці, будували житла, храми та дерево-земляні укріплення. Домашніми промислами залишались ткацтво, гончарство, вичинка шкір, деревообробка. Торгівля була натуральною. Від греків одержували вино та олію, столовий посуд, прикраси, натомість поставляли їм м‘яку пшеницю, придатну для одержання борошна, мед, віск, хутра, рабів. Від кочівників до Лісостепу переганяли табуни коней, стада худоби, везли шкіри; до Степу надходило зерно, високоякісні ремісничі вироби, продукти лісового промислу, раби. Весь Лісостеп був пронизаний торгівельними шляхами, відомими й у середньовіччі (Кучманський, Чорний, Залозний, Муравський, Ізюмський та ін.). Подорожували верхи, на чотириколісних возах, запряжених волами, по річках човнами, видовбаними з дерева, один із яких з вантажем грецького металевого посуду та загиблим веслярем знайдено у річці Супой (ліва притока Дніпра), лодіями-кораблями.