Файл: 04.Конспекти+.docx

Одним з найголовніших досягнень гуманітарних наук Нового часу є вчення про поступальний, прогресивний розвиток людства. Вперше такі погляди на культуру були викладені у праці «Основи нової науки про загальну природу націй» (1725) професора риторики Неаполітанського університету Джамбаттіста Віко і розвинені Йоганном Гердером. На їх думку, культура є засобом об'єднання людей у суспільство, продукт діяльності людей та одночасно стимул до такої діяльності. Послідовними прихильниками такого лінійно-стадіального підходу були більшість філософів доби Просвітництва у Європі, Карл Маркс та багато інших. Їх об'єднує уявлення про розвиток людства як загального руху в певному спільному прогресивному напрямку з проходженням обов’язкових етапів - стадій розвитку (рис. 1.2.).

На рубежі 19-20 ст. сформувалось розуміння того, що дослідження складного феномену культури потребує окремої галузі наукових знань. Ідея виділення культурології в самостійну галузь знань належить американському антропологу (1900-1975), котрий застосував цей термін для позначення галузі знань, яку ще Едуард Тейлор (1832-1917) визначив як «науку про культуру». Л. Уайт розглядав культурологію у якості принципово нового способу вивчення культурних явищ, розкриття загальних закономірностей культурно-історичного процесу і специфіки людської культури.

Тривалий час культурологічні дослідження мали переважно академічний характер, але з другої половини 20 ст. ситуація змінюється. Набуті знання починають застосовувати у практиці масової комунікації, дипломатії, військової справи тощо. Починається виокремлення течій, які поєднують ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих та інших напрямків. На їх базі формується культурологія - наука, що вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури етносів, націй, цивілізацій у конкретно-історичному аспекті.

Основні наукові підходи до розуміння культури. Бурхливий розвиток культурології, формування різноманітних наукових шкіл і течій сприяв виникненню проблемної ситуації, що коріниться у ряді суттєвих розбіжностей в розумінні принципів внутрішньої організації культури. Певним кроком до подолання існуючих протиріч стали різноманітні спроби наукової класифікації підходів до розуміння культури, їх особливостей. Одним з найбільш перспективних варіантів такої класифікації є дослідження американських культурологів Альфреда Кребера (1876-1960) і Клайда Клакхона (1905-1960), проведене в 50-х роках минулого століття. Вони здійснили змістовну комп’ютерну класифікацію майже 300 різних визначень культури і одержали біля 10 внутрішньо однорідних за змістом їх груп, що позначили основні наукові підходи до розуміння культури. Як мінімум шість з них є актуальними і сьогодні:

1. системний (культура – система всіх видів, форм і результатів діяльності людини як розумної, мислячої істоти);

2. традиціоналістський (культура – сукупність найбільш стійких і мало змінюваних моделей колективної поведінки людей - традицій);

3. соціонормативний (культура – сукупність норм і правил співжиття людей, те, що перетворює окремих індивідів на суспільство);

4. адаптивний (культура – особливий засіб пристосування людей до природного та суспільного середовища). На відміну від тварин, людина, пристосовуючись, цілеспрямовано та свідомо змінює і середовище свого існування;

5. транзитивний (культура – форма існування та засіб передачі небіологічної спадковості людства, колективного досвіду багатьох поколінь людей через навчання та виховання);

6. семіотичний (культура – потік почуттів, образів, ідей, наукових знань, що циркулює у суспільстві за посередництвом знакових систем).

Невизначеність ситуації породжує певні непорозуміння. Це потребує нашої домовленості про те, що ми будемо розуміти під словом «культура» у процесі навчання, або, іншими словами, спільного конструювання «робочого» визначення культури.

Робоче визначення культури: культура – особлива форма, засіб і результат людської життєдіяльності. Вона представлена продуктами матеріальної та духовної праці, системою суспільних норм і закладів, відносинами людей з природою, суспільством та собою, як особистістю.

Структура та функції культури. Культуру як цілісну систему, що відображає особливості природи людини, прийнято поділяти на дві головні підсистеми – матеріальну та духовну. Вони розрізняються за первинною формою існування своїх складових та функціями у житті людей.

Матеріальна культура об’єднує речі штучного походження (артефакти), первинна форма існування яких суто матеріальна.

Основні групи артефактів такі:

а) засоби виробництва;

б) засоби споживання;

в) речі престижного значення.

Разом чи окремо вони забезпечують реалізацію важливих функцій, орієнтованих переважно на задоволення матеріальних потреб людини.

Головними функціями матеріальної культури є наступні:

1. продуктивна , спрямована на продукування сприятливих матеріальних умов для існування людини (є спеціальною для засобів виробництва);

2. рекреативна, орієнтована на забезпечення можливості відтворення людини у якості активно діючої особистості (спеціальна для засобів споживання);

3. захисна, що забезпечує захист людини від негативного впливу оточуючого середовища (є спільною для засобів виробництва та засобів споживання);

4. представницька, яка пов’язана з позначенням місця людини у структурі суспільних відносин і статусів (є спеціальною для речей престижного значення).

Духовна культура об’єднує явища штучного походження, первинна форма існування яких суто ідеальна (образи, почуття, ідеї, знання). Для збереження та передачі їм надають вторинної матеріалізованої форми, в результаті чого виникає проблема співвідношення форми та змісту елементів.

Головні функції духовної культури такі:

1. людинотворча, що забезпечує можливість формування людини як особистості;

2. пізнавальна, що дозволяє духовній культурі бути зосередженням засобів пізнання людиною себе і оточуючого світу, формою відбиття результатів процесу пізнання, а також і різновидом колективної самосвідомості людства;

3. інформативно-комунікативна, що виступає джерелом генерування інформації та первинних засобів інформаційного спілкування;

4. нормативно-регулятивна, яка виробляє морально-етичні та юридичні норми співжиття людей;

5. аксіологічна(оцінююча), що забезпечує можливість орієнтації людини в оточуючому світі на підставі наявного культурного досвіду.

***

2. Культура і етнос.

Етнос – слово давньогрецького походження, що у живій формі використовувалося в значеннях «зграя», «натовп», «плем’я», «народ». Досить часто в сучасній українській мові відповідником етносу вважають слово народ. Але це невірно, оскільки останнє слово, залежно від контексту, може позначати різні форми об’єднання людей (пор.: «український народ» - «народ України»). Така неоднозначність не дозволяє використовувати наше слово «народ» у якості наукового терміну, чому і виникла потреба звернутись до однієї з «мертвих»¹європейських мов – давньогрецької чи латини. Під словосполученням «український народ» слід розуміти «український етнос» з його самобутньою історією та культурою, а під словами «народ України» - новітню українську націю, що тільки-но увійшла в активну фазу свого політичного, економічного, ідеологічного, культурно-світоглядного формування.

У науці під етносом розуміють групу людей, поєднаних спільністю мови, комплексом традиційної культури, що визнають спільність своєї історичної долі.

Як форма суспільної організації людей етнос підкоряється певним умовам формування, існування та має характерні ознаки:

1. спільність території виступає умовою формування етносу (етногенезу), коли оптимальна щільність інформаційних зв'язків реалізується через безпосереднє спілкування між індивідами, сприяє виникненню усвідомленого культурного простору, забезпечує розвиток економічних, соціальних та інших зв’язків між населенням. Після завершення етногенезу існування етносів та етнічних груп може бути довготривалим поза межами своїх первинних територій. Це свідчить про те, що спільність території є умовою етногенезу, але не обов’язковим чинником подальшого існування чи необхідною ознакою етносу;

2. мова звичайно є однією з найважливіших якостей і ознак етносу, символом етнічної належності, умовою або результатом етногенезу;

3. важливе значення для формування та функціонування етносу мають особливості його матеріальної та духовної культури, перш за все ті компоненти, для яких характерні традиційність та стійкість. Традиційна культура разом з мовою є найбільш виразною зовнішньою ознакою кожного етносу;

4. етнос стає історичною реальністю лише тоді, коли у свідомості людей закріплюється розуміння своєї належності до даного етнічного утворення, виникає етнічна самосвідомість, що виявляється через етнічну самоназву;

5. однією з найважливіших умов існування етносу є можливість соціально-біологічного та етнокультурного самовідтворення. Соціально-біологічне самовідтворення забезпечується через укладання шлюбів (переважно між представниками одного етносу). Етнокультурне самовідтворення, що є яскравим прикладом небіологічної спадковості, полягає у передачі етнокультурної інформації від старших до молодших шляхом навчання та виховання, в результаті чого формується етнічна самосвідомість молодшого покоління людей.

Головне етнічне навантаження в культурі несуть її найбільш стійкі елементи, для позначення яких вживається термін традиція (лат. «передача», «спадковість»). Традиції – це стереотипні форми масової поведінки людей.

У структурному відношенні традиції можна розділяти, залежно від змісту, на стереотипи діяльності та стереотипи виховання, а у відношенні до мети стереотипної колективної діяльності людей – на звичаї та обряди:

1. стереотипи діяльності – це історичний досвід, відтворюваний людьми через традиційні механізми та засоби їх застосування;

2. стереотипи виховання – це ідеалізовані образи представників даного етносу, на досягнення яких орієнтовані традиційні засоби народного виховання;

3. звичаї – стереотипна форма масової поведінки, спрямованої на досягнення реальної, з точки зору учасників процесу, мети. (Наприклад: толока – традиційна форма організації колективної взаємодопомоги у селянській громаді; могорич – норма звичаєвого права, орієнтована на закріплення юридичної сили домовленості про щось, реалізація якої відкладається у часі). Така форма традиційності більше тяжіє до сфери матеріальної культури, є формою задоволення матеріальних суспільних проблем традиційними засобами культури;

4. обряди – стереотипна форма масової поведінки, спрямованої на досягнення ідеальної мети, яка від формування до реалізації існує виключно у свідомості людей. Прикладом може бути обряд хрещення дитини, коли за допомогою складних дій символічного характеру відбувається переведення новонародженого з «не нашого» до «нашого» культурного простору², перетворення «немовляти» на «дитину». У такому випадку можна говорити про превалювання традиційних засобів задоволення духовних запитів людей.

Труднощі аналізу сутності обрядів та звичаїв полягають у тому, що в реальному житті вони утворюють складну діалектичну єдність, в межах якої нерідко змінюють свої якісні відмінності.

Значення цих різновидів традицій, первинна сутність яких досить часто не є зрозумілою для більшості сучасних носіїв, полягає у тому, що вони продовжують виконувати важливі організуючі функції у суспільному житті людей, а саме:

1. кооперування діяльності індивідів через їх включення до системи соціальних інститутів;

2. прийняття людьми групових норм та цінностей;

3. підтримання визначеної ієрархії соціальних статусів;

4. встановлення психологічного відчуття групової солідарності та зняття емоційної напруги у відносинах між людьми;

5. затвердження суспільного значення життєво-вікових станів людей (народження, статева зрілість, одруження, народження дітей, смерть);

6. збереження та передача культурного досвіду етносу, відтворення життєвого ладу та форм спілкування між людьми.