Файл: Cтатті для практичних.docx

А ті спасались на горі Афонській.

І робить висновок :

Блюзнірська мисль запала мені в душу :

«Чому на них молитися я мушу?»

Справедливості ради зазначимо, що на святих не моляться (бо це було б ідолопоклонством), до них звертаються з проханням про допомогу, як до захисників і тих, хто найближчий до Бога й хто молиться за увесь рід людський. Ці «блюзнірські» судження Л.Костенко не випадково вкладає в уста недолугого дячка, нестійкого у вірі: він без діла в такий скрутний час тиняється по світу, однак, попри все, його тягне до Лаври.

А «у битвах гинули» з тих же причин, з яких, «ті, що спасались на горі Афонській», позбавляли себе права на звичайне життя: постували, проводили безсонні ночі у молитвах, жили у затворі, виснажливо працювали. Їх – і лицарів зброї, і подвижників духу, об’єднувало одне – віра, яку вони берегли як найдорожче і без якої не відчували життя нормальним. Наливайко також прийняв мученицьку смерть за віру, що на той час було рівнозначним смерті за Батьківщину. Усі ці герої захищали не якусь абстрактну ідею, а Бога – Ісуса Христа, власну і народну гідність, честь своєї землі, своїх предків.

Преподобний Антоній, жертвуючи земними інтересами, доводив вагомість духовного життя і віри для людини. У Печерському патерику розповідається, що у Святому Писанні він прочитав про Царство Небесне, подібне до скарбу схованого в полі. Відклавши все мирське він став бідним заради Христа і щоб збагатитися духовно копав печери, з метою віднайти цей прихований скарб, тобто – Христа, пам’ятаючи слова Спасителя: «Шукайте і знайдете».

Преподобному Антонію потрібно було подолати чимало перешкод: побороти в собі царицю гріхів гординю, марнославством, любостяжанням та з усілякою іншою нечистотою і плотською нестриманістю. Він пішов у печери як у надійне й тихе місце для сугубої (посиленої, виключно глибокої) молитви. Ще за сімсот років до Різдва Христового Бог сповістив через пророка Ісайю, що: «Покине людина того дня божків своїх срібних і божків своїх золотих, що собі наробила була, щоб вклонятись кротам і кажанам, щоб піти у печери й розщілини скельні від страху Господнього і від слави величі Його…» (Іс. 2, 20-21). Отже, преподобний Антоній втілив те, про що пророкував Ісайя.

У всі часи він викликав величезну повагу і вдячність. На це вказує виняткове шанування його у всьому православному світі. Власним прикладом він проповідував молитовне покаяння зі слізьми. Воно, як вчить християнство, оновлює світ і перетворює історію. Не батогами, не вогнищами, не тюрмами очищується світ, писав відомий письменник В. Розанов, – усе це безсилля тих, хто не вмів плакати, а слізною тихою молитвою. Саме вона стає результатом боротьби зі слабостями і залежністю від них, свідченням безмежних можливостей і резервів людської волі.

---

Святий Антоній шанується як засновник чернецтва на Русі. У його житті розкривається суть чернечого подвигу. Ідеалом у християнстві є Ісус Христос. Він дав людям приклад вищого смирення: волю Отця Він творить у послуху й покірливості до останньої межі – до хресних мук, до смерті. З прагнення наслідувати Христа народилося чернецтво. Сповідницький і мученицький подвиг зречення себе і вмирання у Христі у має пояснення у Священному тексті Євангелія. Для монаха вмерти для світу означає – вмерти для гріха. Особливу «невід мирну» радість, яка пронизує все життя ченця давала віра у Воскресіння, у спасіння праведного світу. Не всі ченці ставали безпосередніми творцями речових культурних цінностей, проте житіє святих само по собі, за християнським вченням, є найвищою цінністю.

«Шкода, що наша інтелігенція не читає житій святих», – з сумом писав у своєму щоденнику Ф.М.Достоєвський. До кінця XVIII століття житійна література була найулюбленішою для читання й обговорення. Ними духовно зростали десятки поколінь, їх сприймали як скарб, тому що житія давали зразки правильного християнського виховання.

Житіє преподобного Антонія Печерського до нас не дійшло. Відомості про подвижника дає Печерський патерик. З нього ми дізнаємося, що св. Антоній був людиною досить лагідною, душевною, м’якою. «М’якість брала гору, коли мова йшла про страждання іншого. Тоді преподобний ніколи не виступав як жорсткий і послідовний «всупереч всьому» ригорист (тобто законник – Г.Ч.)». Так пише у своєму фундаментальному дослідженні «История русской святости» В. Топоров. По відношенню до себе Антоній був безмежно вимогливим.

Його називали «сонцем», навколо якого інші – «промені». «До нього… тягнулися всі: і ті, хто жадав чернечих подвигів, і хто шукав втіхи, і ті, хто очікував на допомогу, і ті, хто загубився на важкому життєвому шляху – князі, бояри, воїни, священнослужителі, купці, ремісники, селяни, жебраки, каліки, волоцюги, біснуваті, розбійники. Про всіх він молився, усім допомагав: викривав сильних, докоряв слабким, приборкував непокірних, підтримував нестійких, доглядав за хворими – зцілював, повчав; роздавав милостиню; був гнаний і визнаний; обмовлений і прославлений… Проте… він ні на мить не припиняв постійної молитовної бесіди з Богом. Це надавало надзвичайної сили його учням і сподвижникам. Вони клопотали, добивалися, будували, розширювали – і влаштували, врешті, пречудову Лавру, самі сповнилися благодатних дарів, спасалися й спасали інших, відчуваючи себе у надійній ограді, зведеній теплими молитовними зітханнями святого старця Антонія» (А.Рогов та А.Парменов. «Святий Антоній Печерський»).

---

Світське ім’я Антонія Печерського, як відомо з патерика,– Антипа. Він походив з Любеча, що під Києвом, з християнської родини. У момент хрещення Русі йому було близько п’яти років (Антоній помер у 1073 р., у віці 90 років). Дитинство й юність прийшлися на епоху князювання рівноапостольного Володимира, на час високого духовного піднесення і героїчного пориву. Антипа був сміливим, самостійним, відданим Богові юнаком. Свідченням цьому стала його подорож до Візантії, здійснена у зовсім молодому віці. Він побував у Константинополі та на Святій Горі Афон, де у цей час розквітло чернецтво. Там же він побачив великі зразки чернечого спільножитного укладу та усамітненого життя. На Афоні він знаходився не менше десяти років і був пострижений з іменем Антоній на честь батька чернецтва Антонія Великого (251-356 рр.). Ці короткі відомості вказують на глибоко вкорінену жагу християнського подвигу.

Після повернення до Києва Антоній не знайшов жодного монастиря серед усіх влаштованих греками, у якому б він захотів залишитися. Тоді він оселився у печері, що викопали колись варяги, і перебував там у повній самотності, молитві та говінні.

Коли по смерті святого Володимира на Русі почалися міжусобиці, і літом 1015 року прийняли мученицьку смерть князі страстотерпці свв. Борис і Гліб, преподобний Антоній у скорботі покинув Русь. Він знову пішов на Афон для посиленої молитви за своїх співвітчизників і перебував там 13 років. Потім сорокап’ятирічний Антоній повернувся на Русь і приніс з собою благословення Святої Гори.

На цей раз Антоній оселився у печері, де до нього вже усамітнювався священик Іларіон – майбутній митрополит, сподвижник, духівник і наставник Ярослава Мудрого, автор «Слова о Законі і Благодаті». Антоній підготував Іларіона до прийняття чернечого подвигу і, за свідченням Нестора Літописця, постриг у мантію, а сам почав заглиблювати свою печеру.

Однак, на цей час йому не судилось усамітнення, необхідно було збирати обитель. До пори вона була прихована від людських очей. Спочатку ченці збиралися дуже повільно. У 1032 році їх було, за словами Нестора, лише «три світильники»: преподобний Антоній, блаженний Феодосій, великий Никон. Майже через двадцять років, незадовго до смерті князя Ярослава (1054 р.), Київ ніби вперше дізнався про святого подвижника. Як пише Нестор, «став відомий він як великий Антоній: почали ходити до нього за благословенням». Благочестиві люди просилися до нього в учні, і він приймав усіх, багатих і бідних, вільних і холопів.

---

Порушення спокою обителі князем Ізяславом і погрози ченцям карою призвели до того, що Антоній з братією залишили Київ, щоб не вводити правителя у гріх. Однак невдовзі, боячись гніву Божого, Ізяслав перепросив ченців і попрохав повернутися назад. У 1056 році кількість іноків збільшилася до дванадцяти чоловік. Було викопано велику печеру, влаштовано підземну церкву, келії. Так виникли Ближні печери, де преподобний залишався до кінця життя.

У 1060-х роках ченці, які зібралися біля святого Антонія (близько двадцяти чоловік), вийшли на поверхню і почали будувати монастир. Преподобний благословив їх, призначив ігумена, а сам знову усамітнився, викопавши собі нову печеру. Патерик зберіг розмову Антонія з братією:

– Кого хочете?

– Кого хоче Бог і ти.

– Хто з вас найбільш слухняний, смиренний, лагідний за Феодосія, той хай буде ігуменом.

Як бачимо, Антоній не нав’язує своєї думки, а ніби підказує ченцям правильний вибір.

За часів ігуменства Феодосія обитель швидко зростала і в кінці 1060-х років об’єднувала вже більше ста чоловік. На подарованій князем Ізяславом землі було зведено Великий Печерський монастир, і світові відкрився «град верху гори стоя»(Мф. 5,14). Молитва св. Антонія була невидимим духовним фундаментом створеного монастиря, який прийняв Студитський спільножитний статут, який з часом поширився по інших обителях Русі.

Володіючи великим даром цілительства й прозорливості, св. Антоній передбачив багато історичних подій, зокрема, страшну поразку князів біля річки Альти, після якої половці розсіялися по всій Руській землі.

У кінці свого життя Антоній заклав велику Печерську церкву Успіння Богоматері, чудесно визначивши її місце та вигляд. У патерику детально описано явлення Богородиці святому Антонію, а також чудеса й видіння, пов’язані з устроєм церкви, що стала окрасою Русі, тлумачиться їх символічний зміст.

10 липня 1073 року святий Антоній Печерський скінчив свої земні подвиги. Збереглися Ближні печери, благодатне місце служіння преподобного. Тут покояться нетлінні тіла тих, хто укріплювався прикладом святого і його молитвами і «…як зерна, кинуті у землю, вони принесли великі плоди, зростивши не тільки себе – нове янгольське людство…але й сотні обитилей тисячі послідовників, мільйони духовно і тілесно зцілених».

У Печерському патерику згадується вислів Аристотеля, написаний на вівтарі, спорудженому своєму вчителю Платону: «Той, кого істинно всі мають звеличувати і славити». Так можна виразити вдячність і преподобному Антонію Печерському.

---

За 1000 років свого існування Києво-Печерська Лавра не припиняла свого молитовного життя. Лише у другій половині XX ст. майже на сорок років діючий монастир було закрито, натомість відкрито музей, де святині перетворилися на «експонати», «атрибути часу», «історичні реліквії» і перестали сприйматися як могутні джерела духовної енергії, свідки вічного життя. Часи міняються, сьогодні чернече життя у Лаврі відновлене, піднесена з руїн Свято-Успенська церква, відбудовуються й реставруються інші церкви, келії монахів і т.і. Лавра й усе, що з нею пов’язане, повернули свій статус – животворної святині. Про значення для повноцінного життя народу святинь надзвичайно глибоко висловився видатний російський поет О. Пушкін:

Два чувства дивно близки нам –

В них обретает сердце пищу –

Любовь к родному пепелищу,

Любовь к отеческим гробам.

(На них основано от века,

По воле Бога Самого,

Самостоянье человека,

Залог величия его...)

Животворящая святыня!

Земля была б без них мертва…

Серед обставин, які роблять людину гідною, автор називає «любовь к отеческим гробам». Святий Антоній є тією життєдайною святинею, без якої земля наша «была б … мертва…».

Натхнення щодо устрою святої обителі на Русі св. Антоній передав своєму учневі – преподобному Феодосію, котрий здійснив величезний вплив на чернече життя. На основі життя св. Феодосія склався ідеал інока більш широкий і доступний для сприйняття – «земного янгола і небесної людини». У ньому все відповідає людським можливостям. Нестор Літописець не був очевидцем подій, пов’язаних із життям Феодосія, втім, добре засвоївши грецьку науку та літературну традицію склав перше на Русі житіє преподобного. Св. Феодосія називали руками св. Антонія і серцем Печерської Лаври. «Невтомний трудівник, обдарований ієрей, сильний молитовник, суворий аскет, прекрасний організатор і твердий керівник – він перетворював у зримі образи й форми молитовне служіння свого старця, будуючи келії, церкви, монастирі, будинки для бідних, майстерні» («Энциклопедия православной святости»).

Поєднання різних способів служіння Богові складає неповторну особливість устрою Києво-Печерської лаври. Вони доповнюють і продовжують один одного, завдяки чому Печерський монастир завжди був найвпливовішим центром особливої, глибокої молитви і подвижництва, давав приклади служіння Богові і ближнім, а також став найзначнішим осередком освіти, мистецтва, книжної і правової, культури, господарчої діяльності.

---