ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.12.2019
Просмотров: 2128
Скачиваний: 1
Значна частина вчених вважає, що глобальні проблеми - закономірний результат розвитку нашої цивілізації. З одного боку, це побічний продукт виникнення й загострення загально цивілізаційних проблем, які в силу обставин не вирішувалися, набуваючи кризово-катастрофічних проявів, а з Іншого - породження сучасної епохи (наслідок крайнього загострення суперечностей). Склалася принципово нова ситуація, коли нерівномірність розвитку стосується не лише окремих регіонів земної кулі, а й окремих галузей суспільного виробництва й діяльності. Непомірні бажання досягнути максимальних прибутків та влади спричинили гіпертрофований розвиток людства. Це стало об'єктивною тенденцією розвитку світу, хоча й цілі такого розвитку різні. Для індустріально й техніко-технологічно розвинених країн пріоритетними стали ті сфери і галузі, які забезпечують величезні прибутки, панування, авторитет і силу у світовому масштабі. Для деяких країн брак коштів, ресурсів змушує їх концентрувати свої зусилля й ресурси на одній чи декількох сферах суспільного життя.
Водночас причина виникнення й загострення глобальних проблем не лише у різних суперечностях, а й у інтернаціоналізації життєдіяльності сучасної цивілізації. Глобалізація, встановлення лідерами цивілізації загальних правил, стандартів сприяють появі нових глобальних проблем. І хоча інтернаціоналізація суспільного життя породжує великі позитиви, все ж за ними слід бачити й негативи. Спроби "підігнати" всіх під єдині стандарти веде до втрати етнонаціональної, культурної самобутності, зникнення мови, національної культури тощо. Добре, коли такі правила орієнтовані на загальнолюдські цінності і в них не проглядаються подвійні стандарти.
Аналіз цих проблем, по-перше, логічно змушує вказати на шляхи, методи й засоби їх вирішення. Спроби відсторонитися від них сприяють їх загостренню, переростанню із кризових у катастрофічні, що неминуче призведе до загибелі людства, всього живого на Землі.
По-друге, вирішення глобальних проблем лежить у площині радикальної перебудови сучасного світу, утвердження якісно нових ціннісних орієнтацій, спрямованих на глибоку демократизацію й гуманізацію суспільних відносин, випрацювання загально планетарної парадигми розвитку, мислення й культури людства.
По-третє, глобальні проблеми можливо вирішити лише на основі міжнародного співробітництва й кооперації та принципів мирного співіснування. Тільки спільними зусиллями людство в змозі перемогти таке зло, як сучасні глобальні проблеми та утвердити імператив дій: "від міжнародного співробітництва до всезагальної безпеки".
В-четвертих, вирішення глобальних проблем немислимо й неможливо без розвитку науки, науково-технічного прогресу. Тільки на базі наукового дослідження тих чи інших явищ природи, суспільства можливо розкрити сутність та причини виникнення проблем, а відтак - дати об'єктивні "рецепти" їх вирішення. Незнання (поверхові знання) продукують і відповідний тип дій та його ефективність.
Глобальні проблеми зачитають всі сторони нашого життя. їх успішне вирішення - у комплексному науковому дослідженні, яке забезпечує випрацювання теоретичної "моделі" глобальної ситуації, вказує на шляхи вирішення, дає методологію їх розв'язання. Успішне вирішення глобальних проблем також вимагає наукової кооперації, міжнародної співпраці, співробітництва вчених і наукових шкіл та їх високої відповідальності.
В-п'ятих, ефективне вирішення глобальних проблем вимагає і наукової філософської методології, формування планетарного мислення. Результати дослідження членів Римського клубу (А.Печчеї, Г.Кана, Ч.Рейча, Т.Роззака, Д.Медоуза, Дж.Форрестера, Ж.Фураст'е та інших) засвідчили, що одними лише природничо-науковими, економічними чи технологічними засобами (методами) цих проблем не вирішити. Недостатньо і природничо-наукового, технократичного мислення. Потрібен комплексний підхід, використання методів, засобів, принципів різних наук, в тому числі й філософських. Діалектична методологія має бути покладена в основу формування планетарного мислення.
У-шостих, вирішення глобальних проблем вимагає наукового прогнозування та наукового моделювання, моніторингу розвитку глобальних ситуацій. Людство повинно навчитися завбачувати появу тих чи інших проблем, мати наукові сценарії їх можливого розвитку, працювати на упередження цих проблем. Слід навчитися не стільки "гасити пожежі", скільки не допускати їх виникнення. В цьому стратегія, мета і запорука майбутнього розвитку нашої цивілізації.
72. Філософські концепції суспільства: пошук основоположних чинників змін і розвитку.
Суспільство
— об'єкт вивчення багатьох гуманітарних
і соціальних галузей знання: історії,
економічної теорії, демографії, соціології
тощо. Ближче
за всіх до філософії у вивченні суспільних
процесів — соціологія. Протягом тривалого
періоду соціологічні знання про
суспільство накопичувалися у надрах
філософії. Але навіть після того, як
соціологія проголосила незалежність
від філософії як справжня наука про
суспільство, філософія продовжувала й
продовжує відігравати помітну роль у
дослідженні суспільного життя.
Передусім
слід звернути увагу на багатозначність
поняття «суспільство». Існує концепція,
що суспільство — це частина природи,
яка відокремилась, тому продовжує жити
і розвиватись за законами природи
(натуралістична трактовка, теорія
соціального дарвінізму, де головне в
суспільстві — боротьба видів або класів,
виживання сильних). Друга концепція —
феноменологічна — суспільство
розглядається як середовище людини з
її суперечливими зв'язками і відносинами.
Третя концепція — діалектико-матеріалістична
— суспільство розглядається як соціальна
форма руху матерії, яка має спеціальний
статус і свої особливості. Основною
категорією цього статусу є наявність
суспільного буття, що розвивається під
егідою людини. Четверта концепція —
соціологічна — суспільство розглядається
як людство в цілому, як історично
визначений спосіб існування і спілкування
людей в їх сукупності. Найбільш доцільно
поняття суспільства розглядати не як
конгломерат сукупності людей і творених
ними суспільних діянь, а як цілісну
систему історично визначених форм
суспільних відносин, що складаються у
процесі діяльності людей, пов'язаної з
приведенням природи і власного життя
у відповідність до своїх потреб. Але
мало сказати, що суспільство — це
система. До цього слід додати, що наявність
розумних людей у ньому перетворює
систему на живий, вічно рухомий і
відновлюваний механізм, який має свій
початок, розвиток, занепад і перехід до
нового ступеня.
73. Методи і форми наукового пізнання.
У науковому пізнанні головна роль належить раціональному мисленню, яке перебуває у взаємодії з чуттєвим пізнанням.
У науковому пізнанні виділяють такі форми і засоби:
- Ідея – відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення (ідея про матеріальність світу)
- Проблема – відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні. Розвиток пізнання – це перехід від постановки одних проблем до - Гіпотеза – це форма наукового пізнання істинність якої ще не доведена, за допомогою Г.
Формуються
можливі варіанти вирішення проблеми,
після доведення гіпотези вона
перетворюється в наукову теорію. На
основі цих трьох форм формується
наукова концепція, яка обгрунтовує
основну ідею теорії.
- Концепція –
це науково обгрунтований та в основному
доведений вираз основного змісту теорії
- Теорія – система достовірних знань про дійсність, дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві хар-ки об’єкта. 2 найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.
Методи
наукового пізнання :
- Спостереження
– цілеспрямоване сприйняття предметів
дійсності для одержання безпосередніх
чуттєвих данних про об’єкт пізнання
(обмежений метод)
- Експеримент – це
спосіб чуттєво-предметної діяльності,
коли явища вивчають за допомогою спец.
умов, що забезпечують перебіг у чистому
вигляді тих процесів.
- Аналіз –
розчленування предмета на його складові
частини з метою їх всебічного вивчення
-
Синтез – об'єднання отриманних в
результаті А. частин об'єктів, їх
сторон або властивостей в єдине
ціле
- Абстрагування – відволікання
від несуттєвих властивостй предмета,
зосередження уваги на його глибинній
сутності
- Індукція – метод, коли на
підставі про окреме робиться висновок
про загальне
-Дедукція – метод, коли
на підставі про загальне робиться
висновок про окреме
74. Філософія екзистенціалізму (А. Камю, Ж. П. Сартр). Проблема взаємодії сутності та існування.
Екзистенціалізм (лат.- існування), філософія існування - напрям у філософії XX століття, що розглядає людину як унікальна духовна істота, здатна до вибору власної долі. Экзистенция трактується як протилежність есенції (суті). Якщо доля речей і тварин зумовлена, то якщо вони мають суть раніше існування, то людина набуває своєї суті в процесісвого існування. Основним проявом экзистенции є свобода, яка має на увазі відповідальність за результат свого вибору. Філософія екзистенціалізму - ірраціональна реакція на раціоналізм Освіти і німецької класичної філософії. По затвердженнях філософів-екзистенціалістів, основна вада раціонального мислення полягає в тому, що воно виходить з принципу протилежності суб'єкта і об'єкту, тобто розділяє світ на дві сфери - об'єктивні і суб'єктивні. Справжня філософія, з точки зору екзистенціалізму, повинна виходити з єдності об'єкту і суб'єкта. Ця єдність втілена в "экзистенции", тобто деякій ірраціональній реальності.
Згідно філософії екзистенціалізму, щоб усвідомити себе як "экзистенцию", людина повинна опинитися в "пограничній ситуації" - наприклад, перед лицем смерті. В результаті світ стає для людини "інтимно близьким". Істинним способомпізнання, способом проникнення у світ "экзистенции" оголошується інтуїція ("екзистенціальний досвід" у Марселя, "розуміння" у Хайдеггера, "екзистенціальне осяяння" у Ясперса), яка являє собою иррационалистически представлений феноменологічний метод Гуссерля. Ідеальна свобода людини - це свобода особи від суспільства.
75. Проблема типології суспільства в сучасній філософії ( співвідношення форрмаційнго і культурно-історичного підходів).
У
соціології суспільства поділяються на
суспільства традиційні та індустріальні.
Традиційне суспільство — суспільство
з аграрним устроєм, з малорухливими
соціальними структурами і з заснованим
на традиції способом соціокультурної
регуляції. У повсякденному розумінні
традиційне суспільство сприймається
як родово-племінне, феодальне суспільство,
примітивне і відстале. Справді,
традиційному суспільству притаманні
вкрай низькі темпи розвитку виробництва,
що могли задовольнити лише потреби на
мінімальному рівні, а головне — велика
інерційність, не сприйняття нових ідей,
обумовлені особливостями функціонування
суспільства. У традиційному суспільстві
регламентуються, суворо контролюються
норми, соціальні структури, соціальні
інститути, звичаї, поведінка індивідів
та ін. Соціальні утворення, освячені
традиціями, вважаються непорушними, і
навіть думка про їх можливе перетворення,
зміну вважалась крамольною. Будь-який
прояв свободи особи, що виступав новацією
у суспільстві, пригноблюється і культурою,
і соціальними інститутами, владними
структурами.
Індустріальне (промислове) суспільство
— суспільство, що безпосередньо
визначається рівнем технічного,
індустріального розвитку. Індустріальне
суспільство — однієї з двох основних
типів суспільств (поряд з капіталістичним
суспільством), аналізується соціологами
Заходу для порівняння природи сучасних
суспільств з походженням і природою
традиційних (родоплемінних, феодальних)
суспільств. Термін індустріальне
(промислове) суспільство введений у
соціологію ще Сен-Сімоном. Природу і
характер індустріального суспільства
сформулювали Огюст Конт, Герберт Спенсер,
Еміль Дюркгейм та ін. У 50 — 60-х роках XX
ст. у США і Західній Європі у соціології
висунута соціологами Ральфом Дариндорфом,
Раймоном Ароном, Уолтом Ростоу, Деніелом
Беллом та ін. концепція індустріального
суспільства. З позицій сучасних
теоретиків, індустріальне суспільство,
капіталізм — його верхня, перехідна
форма, обмежена суспільствами Європи
XIX ст. і початку XX століть. Тоді, як, за
Ральфом Дарендорфом, «індустріальне
виробництво - не просто гість, який
приходить, але, ймовірно, залишається
з нами у тому чи іншому вигляді назавжди».
Тому поняттю індустріальне суспільство
як об'ємнішому віддається перевага
перед капіталістичним суспільством.
Капіталістичне суспільство — це
суспільство, де індустріальне виробництво
— переважаюча форма економічної
організації перебуває у приватній
власності, де підприємець відразу і
власник, і головний суб'єкт управління
трудовим процесом і робітниками. Але
збіг власника і управлінця тимчасовий.
Зі зростанням масштабів індустрії
власність на капітал надалі не гарантує
контролю над системами влади і авторитету
на підприємствах. Промислове виробництво,
у кінцевому рахунку, в економічно
провідних фірмах — гігантах, починають
контролювати менеджери — адміністратори.
Тут теорія індустріального суспільства
змикається з технократичними концепціями
Арнольда Берла та ін.
В
ході соціологічного аналізу переважно
вивчаються суб'єкти двох рівнів
спільності.
По-перше, фундаментальний рівень
формування, організації суспільства —
це повністю людство, яке створює свої
інтереси як єдина цивілізація у
нескінченній будові світу.
По-друге, це соціальні інститути.
Соціальний інститут — це стійка,
організована форма діяльності груп,
спільностей людей, соціальних верств,
форма закріплення і спосіб здійснення
соціалізованої діяльності, що забезпечує
функціонування суспільних відносин.
Соціальні
інститути
виникають в процесі суспільного розподілу
праці та суспільних відносин у межах
соціальної організації суспільства.
їх діяльність може характеризуватися
зовнішньо і внутрішньо. Зовнішні
соціальні інститути — це сукупність
осіб, закладів, що мають певні матеріальні
засоби і здійснюють конкретну соціальну
функцію. Змістовна сторона діяльності
соціальних інститутів — певний набір
стандартів поведінки конкретних осіб
у конкретній ситуації. Кожен соціальний
інститут характеризується наявністю
мети діяльності, конкретними функціями,
що забезпечують її досягнення, набором
соціальних позицій і ролей, типових для
певного соціального інституту, а також
системою санкцій, що забезпечують
заохочення бажаної і пригнічення
відхилення поведінки.
76. Філософія і релігія: спільність і відмінність.
Даючи загальну характеристику західної філософії, слід зупинитися і на такому її напрямі, як релігійна філософія, для якої, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття,
Релігія, яка за тривалий період свого існування накопичила багато різноманітних способів осмислення природних і соціальних явищ, безумовно, є одним із фундаментальних джерел цінностей та орієнтирів для людини. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння".
Перший є спробою умоглядно вийти із свого індивідуального тіла, звільнитися від тілесності та побачити навколишній світ нібито збоку, відкриваючи тим самим причетність особистого буття до смислу всесвітньої цілісності. Другий – заглиблення у власне особисте "Я", подолання межі із зовнішнім світом, злиття з потоком світових подій. Зрозуміло, що осмислення цих методів потребує спеціальної підготовки та відповідних умов.
Проте помилково вважати релігію цілком самостійною у формуванні життєво важливих цінностей. Жодна із форм суспільної свідомості не існує ізольовано від інших. Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, смисл життя людини і суспільства. Ці ж питання є предметом дослідження й інших форм суспільної свідомості, зокрема й філософії.
У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога. його якості, ознаки та властивості, а також комплекс доведень істинності догматики, релігійної моралі. Теологія як одна із форм вираження релігійної свідомості має ряд специфічних рис, котрі відрізняють її від філософії.